Бакунець Степан Сидорович

19 січня 1943 року Олександр у складі загону Григорія Перегіняка покинув Тинне і невдовзі в городецькому лісі вступив у перший бій, під час якого упівці напали на німецький загін, який грабував населення[1]. Внаслідок бою були вбиті два полковники, два підполковники (гебітскомісар Сарн та два його заступники) і повернуте награбоване майно[1][5].

Згодом 22 січня 1943 року юнак разом з іншими членами загону взяв участь у великому з'їзді українських націоналістів на хуторі Рокита поблизу села Поляна, на якому було ухвалене рішення вести боротьбу як проти німецької влади, так і проти більшовиків, а Шмалюх склав присягу[1][5][7].

У ніч з 7 на 8 лютого 1943 року став учасником першого бою УПА проти німців та «власівців», котрий відбувся в містечку Володимирець[1][5][9][7]. Наслідком бою стало вибиття німців з міста і звільнення заручників з німецької комендатури[9][6].

Далі повстанський загін вирушив у напрямку села Золоте (сьогодні Дубровицький район)[1]. 22 лютого 1943 року, коли сам загін перебував поблизу села Смородськ, внаслідок нападу німців загинув командир повстанців, Григорій Перегіняк, після чого сотня отримала наказ повернулися назад на Сарненщину[1].

Загін повернувся до Тинного, а згодом вирушив до села Бовші (Березнівський район)[7]. Весною 1943 року переправились через річку Горинь і біля станцій Антонівка та Немовичі вступили в декілька сутичок з німцями[7]. У 1943 році сотня також взяла участь у бою проти польських збройних формувань у колонії Гута-Степанська[10].

У березні 1944 року біля Костополя відбувся триденний з'їзд націоналістичного керівництва Рівненської області, який Шмалюк відвідав як охоронець свого командира Никона Семенюка («Яреми»)[7]. Згодом упівці вступили в низку боїв з військами НКВС[7]. Зокрема, Шмалюх брав участь у бою з військами НКВС біля річки Бобер у Березнівському районі[4].

1944 року, під час відвідин батьківської хати, натрапив на засідку НКВС та був заарештований[2][5][6]. Тоді й назвався Степаном (на честь Степана Бандери) Бакунцем, аби захистити від переслідувань свою родину[2][6][11][9]. У 1945 році отримав вирок — 10 років ув'язнення за «антирадянську пропаганду та агітацію»[5]. Покарання відбував у в'язницях Рівного та Києва, згодом — в таборах Казахстану (Алма-Ата), Байкал-строй, з 1948 року — Колими[1][2][5][6]. Працював на будівництві Актюбинської теплової станції та на золотій рудні в селищі імені Бєлова у Магаданській області (сьогодні Росія)[5]. На заслані познайомився з майбутньою дружиною Ганною, також політичною ув'язненою та учасницею української національно-визвольної боротьби[5].

24 квітня 1952 року звільнений із заслання[1]. Оскільки повертатися до Тинного йому більше не було можливості, Бакунець разом з Ганною поселився в селі Кураш, з якого була Ганна[1][7]. Працював мельником і механізатором[5]. У 1976 році родина пошила синьо-жовтий прапор, котрий довгі роки зберігала як реліквію[6][9].

У 2012 році допитаний прокуратурою України на запит Генеральної Прокуратури Республіки Польща в рамках кримінальної справи на підставі тверджень польського історика Ґжеґожа Мотики[10]. На думку цього дослідника, відділ Григорія Перегіняка брав участь у нападі на польську колонію Парослю в лютому 1943 року[10]. Втім, Бакунець заперечив ці звинувачення[10].

У серпні 2013 року, напередодні Дня Незалежності України, над оселею Бакунців замайорів пошитий у 1976 році український прапор, один з найстаріших прапорів України[6][11][9]. 20 серпня 2017 року вступив до ВО «Свобода»[2].

Помер 3 січня 2020 року в селі Кураш[4][6]. Похований там само 4 січня о 12:00[11][4]. Поховання відвідали представники районної влади, учасники війни на сході України, громадські активісти і мешканці найближчих районів[12].

Бакунець до останніх днів доглядав за могилою воїнів УПА в селі Кураш, де проживав[8][4], та опікувався могилою свого командира, Григорія Перегіняка[1].