Остарбайтери

Перші українці опинилися на німецькій примусовій роботі ще влітку 1939. Це були мешканці окупованого угорськими військами Закарпаття, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939 потрапили до Рейху галичани — військовослужбовці польської армії, які виявилися в полоні й з часом були переведені до розряду цивільних робітників.

До початку німецько-радянської війни нацистське керівництво не планувало використовувати в промисловості своєї країни робочу силу з окупованих територій СРСР (зокрема, й з України). Навпаки, розроблялися схеми масового винищення мільйонів місцевих мешканців (генеральний план «Ост») та німецької колонізації захоплених радянських земель. Зрив «блискавичної війни» восени 1941, необхідність проводити позиційні бойові дії та мобілізовувати все більше німецьких селян і робітників до армії змусили Гітлера частково змінити свої екстермінаційні плани й піти на використання трудових ресурсів з окупованих східних територій в економічних інтересах Третього Рейху.

Переважна більшість робітників з України була доставлена в Райх із окупованих центральних та східних областей внаслідок жорстокого примусу впродовж 1942—1944 років. Однак перші українці опинилися на німецькій примусовій праці ще влітку 1939-го. Це були жителі окупованої угорськими військами Карпатської України, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939-го потрапили до Німеччини українці з Галичани та Холмщини — військовослужбовці польської армії, які опинилися у німецькому полоні і з часом були переведені у розряд цивільних робітників. Із вересня 1940-го українці прибували працювати до Райху в числі військовополонених і цивільних робітників із Франції, яка була одним із центрів міжвоєнної трудової імміграції із Західної України. Перші цивільні робітники з дистрикту «Галичина» почали добровільно виїжджати до Німеччини влітку 1941 року.

За 1941-44 загальна кількість остарбайтерів становила 2,8 млн чол., у тому числі 2,2 млн українців. Більшість остарбайтерів працювали на приватних підприємствах. Продуктивність остарбайтерів була досить високою і становила серед чоловіків 60-80 % у порівнянні з продуктивністю німецьких робітників, а серед жінок — 90-100 %. У Німеччині остарбайтери жили в спеціальних таборах під суворим наглядом адміністративно-поліцейських спецслужб. Заробітна плата становила 30 % платні німецького робітника, з чого більша частина йшла на оплату харчування і житла. За спробу втечі остарбайтери каралися смертю або ув'язненням у концтаборі.

Після завершення бойових дій у Європі 1945 більшість примусових робітників зі Сходу деякий час перебували в таборах переміщених осіб у Західній Німеччині. Згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції, ухваленими на Ялтинській та Потсдамській конференціях у 1945, повернення (репатріацію) до СРСР було оголошено обов'язковим для всіх громадян, які до 1939 мешкали в Радянському Союзі. Більшість остарбайтерів після закінчення війни була насильно репатрійована. Були проведені масштабні депортації цих людей з місць їх постійного проживання у віддалені райони СРСР. Багато репатріантів були репресовані за звинуваченнями в колабораціонізмі та зраді Батьківщині.

Агітаційний плакат «Ходімо на роботу до Німеччини!»

Спочатку Фріц Заукель розпочав кампанію по рекрутингу для виїзду робітників до Німеччини. «28 січня перший спеціальний поїзд вирушить до Німеччини з гарячим харчуванням з Києва, Здолбунова та Перемишля», — говорило оголошення. Перший поїзд був заповнений, коли він вирушав з Києва 22 січня.

Агітаційна кампанія нацистів в Україні почалася взимку 1942 у розпал голодної зими. Добровольцям обіцяли гідну заробітну плату, гаряче харчування та догляд за рідними, на час перебування працівника в Німеччині. Пропаганда тривала протягом декількох наступних місяців. «Німеччина зве! Їдьте до Прекрасної Німеччини! 100 000 українців вже працюють у вільній Німеччині. А ви?» говорило оголошення в київській газеті 3 березня 1942 р.

Перший ешелон із 1117 робітниками-спеціалістами вирушив із Харкова до Кельна 18 січня 1942, другий до Бранденбурга — 21 січня. Вивезення трудових ресурсів із Києва розпочалося 22 січня 1942, коли до Німеччини було відправлено 1,5 тис. осіб. 24 лютого перший потяг від'їхав із Сталіного. Особливістю початкових німецьких трудових наборів була чітка спеціалізація робітників за професіями (перевага віддавалася чоловікам зі спеціальністю будівельників, металургів, гірників тощо), а також їхній здебільшого добровільний характер.

Однак в той час почали ширитись чутки про нелюдські умови, в яких працюють українці в Німеччині, і кампанія з рекрутингу не змогла залучити достатньо добровольців. Почалось примусове вербування людей[8], хоча пропаганда все ще зображала їх, як добровольців[9]. Гітлерівці були змушені вдаватися до масових облав, часто використовуючи хитрості, націлюючись на великі збори людей, такі як церковні збори та натовпи людей на спортивних заходах тощо. Цілі групи людей виводили з заходів під дулом пістолета до чекаючих вантажних машин для худоби і депортували до Німеччини[10]. Запроваджена система з обіцянок, соціального тиску і брутального терору дала їм змогу того року депортувати з окупованих східних територій понад 1 млн цивільних робітників, більшість із яких (714 тис.) були вихідцями з України.

Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942 їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), з листопада 1943 — виходити за межі табору з відома керівництва, наприкінці 1944 норми харчування вихідців із Радянського Союзу були прирівняні до норм інших іноземців.

Робітниця у Німеччині

Однією з особливих категорій були молоді жінки, завербовані, як няні; Гітлер стверджував, що багато німецьких жінок хотіли мати дітей, але були обмежені відсутністю домашньої допомоги.[11] (Це було одне з багатьох зусиль, спрямованих на сприяння народжуваності.)[12] Оскільки няні будуть тісно контактувати з німецькими дітьми, а також в положенні, де їх можуть сексуально експлуатувати, вони повинні були бути придатними для германізації .[13] Гітлер хотів таким чином «відвоювати німецьку кров і принести користь жінкам, які отримали б соціальний підйом завдяки роботі в Німеччині і навіть шанс там одружитися»[11]. Їм можна було працювати лише у багатодітних сім'ях, які б належним чином навчали нянь.[11] Ці завдання виконував NS-Frauenschaft.[14] Спочатку цей набір проводився лише на анексованих територіях Польщі, але відсутність жінок, які пройшли скринінг, поширила його на всю Польщу, а також на окуповані території СРСР[13].

У Німеччині остарбайтери жили або в приватних таборах, якими володіли і керували великі компанії, або в спеціальних таборах, які охоронялись приватними платними службами поліції, відомими як Werkschutz[15]. Вони працювали в середньому 12 годин на день, шість днів на тиждень. Їм виплачували приблизно 30 % зарплати німецьких робітників; однак більша частина грошей йшла на їжу, одяг та харчування. Органи праці, RSHA Arbeitskreis[15] скаржилися, що багато фірм розглядають цих колишніх радянських цивільних робітників як «цивільних в'язнів», поводяться з ними відповідно і взагалі не виплачують їм заробітну плату.[6] Ті, хто отримував зарплату, отримували спеціально надруковані паперові гроші та ощадні штампи, якими вони могли користуватися лише для придбання обмеженої кількості предметів у спеціальних табірних магазинах. За законом їм давали гірші пайки, ніж іншим групи примусових працівників. Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942 їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), з листопада 1943 — виходити за межі табору з відома керівництва, наприкінці 1944 норми харчування вихідців із Радянського Союзу були прирівняні до норм інших іноземців.

Будучи етнічними слов'янами, німецька влада класифікувала їх як Untermenschen («недолюдей»), яких за їхні провини можна було бити та вбивати. Тих, хто намагався врятуватися, вішали там, де інші робітники могли бачити їхні тіла. Відпустка без дозволу або втеча каралася смертю.[16] Нацисти видали заборону на сексуальні стосунки між німцями та східними робітниками[17]. 7 грудня 1942 року Гітлер постановив, що будь-який «несанкціонований статевий акт» буде каратися смертю[18]. Відповідно до цих нових расових законів усі статеві стосунки, навіть ті, що не призвели до вагітності, жорстоко карались як Rassenschande (расове забруднення)[19]. Під час війни сотні польських та російських чоловіків були страчені за їхні сексуальні стосунки з німецькими жінками[20][21], хоча головними правопорушниками, як писав Ульріх Герберт, були французькі та італійські цивільні працівники, яким не було заборонено соціальні контакти з ними.[15]

Згвалтування жінки-остарбайтерки було надзвичайно поширеним явищем, що призвело до десятків тисяч вагітностей, спричинених зґвалтуваннями[22]. Жертви почали народжувати стільки небажаних немовлят, що були створені сотні спеціальних нацистських пологових центрів для іноземних робітниць, де немовлят знищували[23][24].

Багато остарбайтерів загинуло через бомбардування союзниками заводів, де вони працювали, а німецька влада відмовила надати їм бомбосховища. Багато хто загинув і тому, що німецька влада наказала «працювати до смерті».

Дерев'яні бараки для остарбайтерів на схід від заводу Ам Хаагвег

Нацистська влада намагалася створити певні умови у фермерських господарствах, наказавши фермерам інтегрувати робітників у свою робочу силу, але забезпечити повне соціальне відокремлення, в тому числі не дозволяючи їсти за одним столом, але це виявилося важким для реалізації[25]. Зокрема, мали місце сексуальні стосунки, незважаючи на зусилля з підвищення «расової свідомості» німецьких жінок[26]. Коли військове становище Німеччини погіршувалось, умови робітників часто покращувались, через страх поразки у війні[27].

Робітники-німці служили бригадирами та наглядачами за примусовими працівниками на фабриках, і тому ніякої солідарності між іноземцями та громадянами Німеччини не склалося. Німецькі робітники звикли до нерівності, спричиненої расизмом щодо робітників, і стали байдужими до їхніх страждань[28].

Під час німецько-радянської окупації Центральної та Східної Європи у Другій світовій війні (1941–44) 3 млн людей були вивезені до Німеччини як остарбайтери. За деякими оцінками, цифра сягає 5,5 млн.[16] Близько 2/3 до 3/4 з понад 3 млн остарбайтерів були українцями. Статистика професора Кондуфора стверджує, що під час Другої світової війни 2,24 млн українців були примушені до рабської праці в Німеччині. За іншою статистикою загальна кількість рабів-остарбайтерів у Німеччині складає 2,2 млн (Даллін, с. 452). Обидві ці статистичні вибірки, ймовірно, виключають кілька сотень тисяч українців з Галичини, тож загальна сума може становити близько 2,5 млн[8].

Жінок-остарбайтерів було трохи більше, ніж чоловіків. Вони були зайняті в сільському господарстві, гірничодобувній промисловості, виробництві озброєнь, металообробці та залізницях[8]. Спочатку остарбайтерів відправляли до проміжних таборів, де робітників відбирали безпосередньо представники компаній з дефіцитом робітників. На заводах Ford-Werke в Кельні та Opel в Руссельсгаймі та Бранденбурзі працювали тисячі остарбайтерів.

Зганяння «остарбайтерів» на примусову роботу в Німеччину. Липень 1943

Деякі остарбайтери працювали в приватних фірмах, але велика кількість працювали на фабриках, що виготовляли озброєння. Ці заводи були головними об'єктами бомбардування союзників. Остарбайтери вважалися досить продуктивними та ефективними. Вважалося, що чоловіки становлять 60-80 % ефективності німецького працівника, а жінки — 90-100 %. Два мільйони українців працювали здебільшого на заводах, що виготовляли зброю, включаючи ракетний завод V-2 у Пенемюнде[8].

За словами Олександра Далліна, станом на грудень 1944 року кількість робітників у різних галузях була такою:[29]

Для запобігання Rassenschande (порушення німцями німецьких расових законів) фермерам роздавали пропагандистські листівки про змішування рас, які були абсолютно неефективними[30]. Велике поширення сексуального насильства над польськими та радянськими жінками-остарбайтерками з боку їх наглядачів призвело до десятків тисяч небажаних пологів[22]. Приголомшливі 80 відсотків зґвалтувань відбулися на фермах, де працювали польські дівчата[31]. Новонароджених таємно евтаназували в нацистських пологових центрах.[23] У Arbeitslagers немовлят вбивали одразу на місці[31]. У західних робітників були борделі. Східні робітники цього не робили. Їх набирали в рівній кількості, чоловіків і жінок, тому публічні будинки не знадобились[30]. Жінки-трудівниці завжди розміщувались в окремих бараках. Тим не менш, СС запідозрили їх у тому, що вони завмисно вагітніли, що звільнитись від роботи[23]. Раніше існуюча політика, коли вагітних жінок відправляли додому народжувати,[16] була замінена рейхсфюрером-СС у 1943 році спеціальним указом про аборти. На відміну від нацистського закону проти абортів серед німкень, жінки-остарбайтерки, як правило, змушені були робити аборти[32].

Іноді, коли працівниця та батько дитини були «хорошої крові» (наприклад, норвежці), дитина могла визнатись «расово-цінною». У таких випадках проводилось розслідування щодо батьківства та тестування обох батьків. Якщо вони проходили тестування, жінці було дозволено народжувати, а дитину забирали для германізації[32]. Якщо жінку визнавали достойною, її могли помістити до установи Lebensborn[32]. Однак, коли народжені діти «не підходили», їх поміщали в приміщення Ausländerkinder-Pflegestätte, де їх залишали без догляду і до 90 відсотків з них помирали болісною смертю.[23][33]

Владислава Каролевська, жертва нацистських експериментів. 1942 року її було піддано медичним експериментам із сульфонамідними препаратами. Рубці на правій нозі — це наслідки надрізів, що імітувати бойові рани солдатів, навмисно заражених бактеріями, брудом та шматочками скла, потім запалену ділянку обробляли сульфаніламідними препаратами. Багато в'язнів, які зазнали таких процедур, померли.

У деяких сільських районах владою було виявлено, що німецькі фермерські дружини виховували дітей, народжених їхніми робітницями, разом із власними дітьми[34]. Були зроблені спроби відокремити цих дітей та використовувати безжальну пропаганду, що якщо працівниця «чужої крові» народила в Німеччині, це означало негайне і повне розлучення з дитиною[35]. Багато зусиль докладались для пропаганди Volkstum (расової свідомості) з метою запобігання Rassenschande між німцями та іноземними робітниками[19], проте прибуття поїздів з польськими дівчатами до німецьких міст та сіл зазвичай перетворювалося на ринки сексуальних рабинь[36].

В результаті жорстокого поводження остарбайтери страждали від високого рівня психологічних травм, і ті, хто потрапляв у психіатричні лікарні, часто ставали жертвами жорстокого поводження та вбивств. Нациський режим також санкціонував використання остарбайтерів в медичних експериментах.

6 вересня 1944 р. Рейхсміністр внутрішніх справ наказав створити спеціальні підрозділи для остарбайтерів у декількох психіатричних лікарнях Рейху. Було зазначено: «Зі збільшенням кількісті остарбайтерів, доставлених в Німецький Рейх, їх стало більше в німецьких психіатричних лікарнях … Через дефіцит місць в німецьких лікарнях, це безвідповідально лікувати цих людей, які в найближчому майбутньому не будуть придатними до роботи». Точна кількість вбитих остарбайтерів у психіатричних закладах досі невідома. 189 остарбайтерів було прийнято до підрозділу остарбайтерів Heil- und Pflegeanstalt Kaufbeuren; 49 людей померли голодною смєртю або від смертельних ін'єкцій[37].