Белевалія сарматська

Суцвіття на початку розвитку.

Багаторічна трав'яниста рослина 10—30 (55) см заввишки[8][9][10], полікарпик, геофіт. Цибулина завширшки 2—6 см[9][11], овальна чи яйцеподібна, коричнева, тунікатного або напівтунікатного типу (плівчасті оболонки зростаються біля основи). Стебло одиночне, потовщене, безлисте, голе, у верхній частині переходить в квітконос. Листків 3—7, вони зібрані у прикореневу розетку, сидячі, формою широколінійні, ланцетні або ременеподібні, м'ясисті, біля основи звужені, з білим хрящуватим і війчастим краєм, на кінцях загострені, тьмяно-зелені, завдовжки до 20 см[10]. Стебло і листя вкриті малопомітним сизим нальотом.

Суцвіття — багатоквіткова китиця, на початку цвітіння більш-менш щільна, конусоподібна, наприкінці цвітіння витягнута, негуста. Вона несе від 30 до 59 (зрідка до 80[4]) квіток, з яких верхні 7—8 завжди безплідні[10]. Квітконос у нижній частині зелений, біля верхівки часто пурпуровий. Приквітки дуже дрібні, білуваті. Квітконіжки у 4—8 разів довші за квітки, причому верхні коротші за нижні, довжина останніх може сягати 3—8 см[4]. Під час цвітіння квітконіжки спрямовані вгору, часто дугоподібно вигнуті, при достиганні плодів твердішають, сильно подовжуються (нижні до 12—15 см[9][10]) та відхиляються горизонтально. Їхній колір відповідає кольору тієї частини квітконоса, на якій вони розташовані (тобто від зеленого до пурпурового).

Квіти відносно розмірів суцвіття дрібні, у малих особин непоказні. Оцвітина 6—9 мм завдовжки[12], трубчасто-дзвоникувата, розсічена на ¼. Її частки прямі, овальноланцетні, втричі коротші за трубку. Колір пелюсток варіює в залежності від віку квітки: в бутонах вони білі, під час цвітіння жовтувато-білі, потім поступово буріють і стають майже суцільно пурпурово-бурими. Оскільки квітки в суцвітті розкриваються поступово, то за кольором вони у ньому розташовані знизу вверх від темних до світлих. Кінчики пелюсток будь-якого віку зберігають неясний зеленкуватий відтінок. Пиляки фіолетові[8], на довгих тичинкових нитках, що приростають до трубки оцвітини[11].

Плід — довгаста, тригнізда, світло-коричнева коробочка завдовжки до 2 см, що містить від 2 до 10 насінин[9]. Зазвичай кожна рослина зав'язує 20—38 (у культурі до 50) плодів[10]. Насіння кулясте, темно-фіолетове, вкрите сизим восковим нальотом[13].

Число хромосом 2n = 8, 12[3].

Белевалія сарматська — понтичний вид з відносно невеликим ареалом, що майже не виходить за межі Причорномор'я (в найширшому розумінні цього терміну). Західна межа розповсюдження цього виду пролягає через Болгарію, Молдову і схід Румунії. Північний кордон ареалу тягнеться широкою смугою по всій степовій зоні України уздовж берегової лінії Чорного й Азовського морів, причому найпівнічніші осередки цього виду знайдені на кордоні з лісостеповою зоною аж до Бєлгородщини включно. На сході поширення цієї рослини обмежене правобережжям Хопра, пониззями Дону і Волги, Передкавказзям і Північним Кавказом (зокрема, Кабардино-Балкарією, Чечнею). Південна частина ареалу включає Крим, де цей вид доволі чисельний. За межами окресленого регіону белевалія сарматська знайдена лише в Анатолії та на півночі Ірану[8][9][12].

В Україні найбільші популяції цього виду знаходяться на Нагольному кряжі, в долині річки Айдар і в Криму. Характер розповсюдження цієї рослини відбитий в її видовому епітеті «сарматська», оскільки в основних обрисах ареал збігається із зоною розселення прадавнього племені сарматів.

Це світлолюбний і помірно морозостійкий вид, що зростає у степах різних типів. Белевалія сарматська віддає перевагу схилам балок, узліссям і заростям чагарників, у відкритих стаціях менш чисельна[9]. З рослинних угруповань типова для різнотравно-ковилових, кострицево-ковилових і кострицево-полинових степів. Зрідка трапляється як бур'ян у посівах, в розріджених лісосмугах або на перелогах після зернових культур. На півночі ця рослина полюбляє рости на легких супіщаних ґрунтах[13], на півдні віддає перевагу темно-каштановим ґрунтам і південним чорноземам: карбонатним, потужним і середньопотужним малогумусним[14]. Також здатна розвиватися на глинистих ділянках, в тому числі на солонцюватих буграх. До кількості вологи в ґрунті помірно вимоглива (мезофіт).

Розмножується насінням і вегетативно, але в природі насіннєвий спосіб переважає. Рослини квітнуть не кожного року. Цвітіння в основній частині ареалу триває з квітня по травень, на сході його спостерігають до червня включно[12][14]. Запилення здійснюють комахи, переважно бджоли. Плодоносить у липні — серпні[10][13][14]. Насіннєва продуктивність коливається в широких межах — від 10 до 130 (в культурі до 160) насінин з однієї рослини[10]. Під час плодоношення рослина завдяки розчепіреним твердим квітконіжкам набуває округло-циліндричної форми і перетворюється на перекотиполе[9]. Це сприяє поширенню насіння на великі відстані, що частково компенсує невисоку насіннєву продуктивність цього виду. Белевалія сарматська — одна з небагатьох однодольних рослин, що розповсюджують насіння в такий спосіб, адже більшість рослин-перекотиполе належать до класу дводольних[11]. Польова схожість насіння перевищує 90 %[12]. Сходи з'являються неодночасно: 0,8 % насінин проростає восени, 93 % — взимку, решта — навесні, причому 0,4 % насінин сходять весною другого року[14].

Белевалія сарматська належить до ефемероїдів — рослин із вкороченим вегетаційним періодом. Листя у неї починає відмирати вже наприкінці червня. Для цього виду характерний тривалий ювенальний розвиток: перші роки життя пагін у молодої рослини взагалі розвивається під землею, в наступні роки на формування кожного надземного пагона (включно із внутрішньоцибулинною фазою) йде до 25 місяців. За перші три роки життя цибулина заглиблюється в землю на 10 см, у старіших особин вона може бути на глибині до 20 см[3]. В умовах культури рослини вперше квітнуть на 5—6-му році життя[8][9][14].

До природних ворогів цієї рослини відносять оленок, які живляться квітами, та сліпаків, що їдять цибулини[12].

Господарське значення цієї рослини невелике. Попри те, що белевалія сарматська іноді трапляється у посівах, справжнім бур'яном вона не є, оскільки не утворює суцільних заростей і не витісняє інші рослини. Вид належить до декоративних рослин, однак в аматорському садівництві малознаний, здебільшого його вирощують у спеціалізованих закладах, наприклад, ботанічних садах наукових установ. В культурі белевалія сарматська показала себе довговічною і плідною рослиною, однак у північно-східних районах недостатньо зимостійка[13].

Природна малочисельність цього виду, низький коефіцієнт насіннєвого розмноження, а також приуроченість до земель, цінних у сільському господарстві, роблять його уразливим перед антропогенним впливом. Белевалія сарматська повсюдно страждає від розорювання степів, надмірного випасання худоби, спалювання трави і раннього косіння[15]. У сприятливих умовах густина популяцій цієї рослини може сягати 100—137 особин на ар[3][9], хоча зазвичай її осередки представлені поодинокими особинами. Найбільші за розміром популяції белевалії сарматської існують в Ростовському заповіднику, який посідає чільне місце в охороні цього виду. Їхня площа коливається від 0,25 до 1,5 км², кожне з таких скупчень налічує від 1 до 16 мільйонів особин[12]. В Болгарії в одній з популяцій зафіксовані природні коливання чисельності від 20 до 600 особин без антропогенного впливу[4].

Задля збереження виду в Молдові цю рослину успішно розмножують у культурі in vitro[16]. В Росії та Болгарії її насіння зберігають у генетичних банках. В Болгарії, Молдові, Росії ця рослина занесена до національних Червоних книг[4][5][6], в Україні включена до регіональних списків охоронюваних видів у 9 областях[7].

Список природоохоронних документів, в які включено белевалію сарматську

В Україні:

• Офіційний перелік регіонально рідкісних рослин Дніпропетровської області;
• Офіційний перелік регіонально рідкісних рослин Запорізької області;
• Офіційний перелік регіонально рідкісних рослин Київської області;
• Офіційний перелік регіонально рідкісних рослин Кіровоградської області;
• Офіційний перелік регіонально рідкісних рослин Миколаївської області;
• Офіційний перелік регіонально рідкісних рослин Одеської області;
• Офіційний перелік регіонально рідкісних рослин Полтавської області;
• Офіційний перелік регіонально рідкісних рослин Харківської області;
• Офіційний перелік регіонально рідкісних рослин Херсонської області[7].

В інших країнах:

• Червона книга Болгарії[4];
• Червона книга Республіки Молдова (2015)[17];
• Червона книга Російської Федерації (2008)[14];
• Червона книга Бєлгородської області (2005)[8];
• Червона книга Волгоградської області (2017)[9];
• Червона книга Воронезької області (2018)[13];
• Червона книга Краснодарського краю (2017)[3];
• Червона книга Республіки Дагестан (2009)[18];
• Червона книга Республіки Калмикія (2014)[11];
• Червона книга Республіки Північна Осетія — Аланія (1999)[19]
• Червона книга Ростовської області (2014)[12];
• Червона книга Ставропольського краю. (2002)[15].

Перший науковий опис рослини здійснив Петер-Симон Паллас, однак він помилково визначив цей таксон як один з видів гіацинтів. У 1927 році російський ботанік Юрій Воронов переглянув класифікацію і виділив його в окремий рід белевалія. Пізніше белевалію сарматську деякі систематики стали розглядати як синонім Bellevalia speciosa, зокрема, цей погляд відбиває таксономічна база сайту The Plant List[1] і Національна мережа інформації з біорізноманіття[20]. Разом з тим, у східноєвропейських наукових колах переважає думка, що це окремий вид. Її підтверджують генетичні дослідження, які виявили, що попри зовнішню схожість із Bellevalia speciosa белевалія сарматська насправді стоїть ближче до Bellevalia dubia і Bellevalia webbiana[21].

Через цю таксономічну плутанину атрибуцію цього виду подають у різних варіантах, як:

• Bellevalia sarmatica (Pall. ex Miscz.) Woronow, 1927;
• Bellevalia sarmatica (Pall. ex Georgi) Woronow, 1935.

Інших наукових, а також народних синонімів для цього таксону не зареєстровано[2].

До неоднозначного тлумачення таксономічного рангу цієї рослини додається ще й систематична невизначеність: за різними класифікаціями белевалію сарматську відносять то до родини Гіацинтових (цей погляд вважається застарілим), то до родини Холодкових (ця позиція у XXI столітті переважає).