Бессарабські німці

Під час російсько-турецької війни 1806—1812 років російські війська захопили Бессарабію. Ставкою російського царя, Олександра I, став Кишинів. Кочові племена Буджацьких татар були витіснені із південної Бессарабії, область залишилася малозаселеною і значною мірою невикористаною. Оскільки у Російській Імперії селяни знаходилися до 1861 у кріпацтві, то для колонізації анексованих земель у 1813 році було вирішено запросити колоністів із закордону. 29 листопада 1813 Цар Олександр I видав Маніфесту, згідно з яким німецьким колоністам назавжди надавалися наступні привілеї:

• Володіння землею
• Безвідсотковий кредит
• Звільнення від податків на 10 років
• Самоврядування
• Релігійна свобода
• Звільнення від військової служби

Основна маса переселенців приїжджала із таких земель, як Баден, Вюртемберг і теренів тодішньої Пруссії (сучасна північна Польща). Також пропозицією зацікавилися німці із району Лодзі (Герцогство Варшавське) в Польщі.

Друга хвиля еміграції до Бессарабії відбулася у 1817—1818 роках з із південно-західної Німеччини: Баден, Ельзас, Баварія, але переважно із Вюртемберга. Емігранти були запрошені рекламодавців Російської корони до південної Росії.

Шляхи міграції

Міграційні шляхи німців до Бессарабії у 1814—1842 рр.

З південно-західних німецьких земель (Вюртемберг, Баден, Ельзас, Пфальц, Баварія, частково Швабія) за період з 1814 по 1842 до Бессарабії емігрувало близько 2000 сімей, в цілому близько 9000 чоловік. Переселенці діставали штамп до паспорту від німецької влади, після чого розпочинали свою подорож довжиною до 2000 км, яка тривала до шести місяців. Подорож зазвичай розпочиналася на Дунаї, біля Ульма, де вони сідали до кораблів, які пливли до Дунайської дельти і Чорноморських портів. Багато хто з мігрантів гинув дорогою від хвороб. Переселенців розміщували на карантин на острові поблизу Ізмаїла.

Кількість німецьких емігрантів зі Східної Німеччини і від німецьких областях Польщі оцінюється приблизно в 1500 сімей. Вони долали шлях на конях та бричках і під час подорожі страждали від захворювань не менше від західних мігрантів.

В межах 10-50 % переселенців не досягли свого кінцевого пункту подорожі.

Російською владою було виділено ділянки для 150 німецьких поселень Бессарабії. Вони отримували землі переважно на безлісих степових районах Буджаку, загальною площею 1 500 м². По приході на нові землі колоністи відчували розчарування, оскільки зустрічали малонаселені райони із заростями степових трав. Одразу після заселення земель німцями почали з'являтися молдовські орендарі, які руйнували поля поселенців. В ці перші роки освоєння, колоністам доводилось підтримувати себе заробітками в найближчих до них заможних землевласників(бояр, мазилів тощо).[1]

Не справдилися обіцянки про самоврядування німецьких поселенців — вони потрапляли під особливе управління із доглядом комітету колоністів півдня Росії (раніше — контора опіки для іноземних поселенців у Новоросійському краї). Штаб-квартира спочатку знаходилася в Кишиневі, а з 1833 року — в Одесі. Серед її членів були крім голови також 20 співробітників: офіцери, перекладачі, лікарі та ветеринари. Однак офіційною мовою влади була німецька.

Будинок комітету в Кишиневі, 1820 рік

Головами Комітету в різні часи були:

Комітет мав метою зберігати права поселенців, що допомагало протистояти свавіллю корумпованою російської адміністрації. Однак на практиці кошти російською владою все ж таки розкрадалися. У 1764 році Катерина II вела закон про колонізацію, яких переводив комітет під державну юрисдикцію, а в 1871 комітет був розформований. Комітет мав близько 150 німецьких муніципалітетів 17 волосних відділень, з виборними головами, двома засідателями і писарчуками. Їх завданням було управління пожежною безпекою та доглядом за сиротами. Суд складався з одного судді і трьох асоційованих членів.

Німецькі колонії на початку діставали назви за номером у відповідності до кількості земельних ділянок. Пізніше новостворених громадам почали давати імена у відповідності до географічних об'єктів: річки, долини, пагорби, тощо. З 1817 року Комітет почав надавати назви поселенням у відповідності до певних меморіальних місць, зазвичай в честь з місць переможних битв над Наполеоном: Тарутине, Бородіно, Березине, Арциз, Брієнн (тепер частина Арциза), Париж, Лейпциг, Теплиця, Кацбахе, Красне, Віттенберг. Певний час існувало кілька назв для одних об'єктів.

На більш пізньому етапі, приблизно з 1850, поселенці називали свої села відповідно до власних сподівань (Гаффнунгсталь, Фріденсталь) або релігійних мотивів (Гнаденталь, Ліхтенталь). Окремі німецькі села зберігали назви тюркського походження, такі як Альбота (Біла Кобила), Базар'янка (сховища солі), Кируджика (сухий).

Вигляд на Веселу Долину, колишній Клястіц

Незважаючи на привілеї, наданими на початку, умови життя колоністів були важкими. Першими житлами слугували примітивні землянки або навіть ями в землі із солом'яною стріхою. Незвичний клімат і захворювання знищували цілі родини.[2] Серед найпоширеніших проблем колоністів були: хвороби тварин (мори 1828, 1829, 1834, 1847, 1859-60), повені, епідемії чуми (1829) та холери (1831, 1853, 1855), неврожаї (1822-24, 1830, 1832-34), сильні морози (1828), навали сарани (1840-47) і гризунів. Серед колоністів виникло прислів'я: «Перше покоління має смерть, друге — нужденність, третє — хліб». Суттєвий внесок у розвиток колоній вніс працьовитий характер німецького етносу, також їх релігійність, висока народжуваність, ощадливість.

24 перших сіл німецькі емігранти називали материнськими колоніями:

Приблизно 125 населених пунктів, створених після 1842, були названі дочірніми колоніями.

Протягом 100 років бессарабські німці були підданими Росії. В результаті Жовтневого перевороту 1917 року на теренах Бессарабії виникла нова держава — Молдовська Демократична Республіка, яка у 1918 році увійшла до складу Румунії. Протягом подальших 22 років, період між 1918 і 1940 роками вони були громадяни Румунії. Розпочалися утиски німецької культури (як і інших культур), було дозволено розмовляти лише румунською мовою.

Однак із приходом до влади у 1933 році Гітлера розпочався національний рух бессарабських німців. Разом із німцями Трансільванії, бессарабські німці вступали до націонал-соціалістичного руху самодопомоги німців в Румунії (NSDR), а пізніш, з 1933 року, до його наступника — організації Національного руху оновлення німців в Румунії.

За ініціативою Артура Фінка з Тарутиного в Бессарабії утворюються загони Гітлер'югенд. Він організував більше спортивно-орієнтованих молодіжну роботу зі скаутських ігор і воєнізованих маршів. У 1933 в Тарутине формується Бессарабський рух Німецького народного відродження. Він включала переважно представників інтелігенції (вчителі, церковні лідери).[3] Вони прагнули національного відродження ідеалізованої Німеччині і відповідно були антикомуністами.

Вивезення вантажівкою бессарабських німців з Клястіця

Див. також: Бессарабсько-буковинський похід 1940

Кінець існування німців у Бессарабії можна датувати 1939 роком, коли між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом був підписаний пакт Пакт Молотова — Ріббентропа. Після закінчення німецької кампанії на заході, із підписанням Комп'єнського перемир'я 22 червня 1940, Радянський Союз почав вимагати повернення колишніх російських територій Бессарабії, які на той час були у складі Румунії.

28 червня 1940, Червона Армія увійшла до Бессарабії. Німеччина була зацікавлена у вирішенні бессарабського питання, але не переймалася про долю 94000 етнічних німців, які там проживали. 5 вересня 1940 року Радянський Союз і Німецька імперія підписали в Москві угоду про виселення німців з Бессарабії до Німеччини.[4] Згідно із протоколом кожен житель старший за 14 років міг самостійно примати рішення про переселення. Однак населення погодилося на виселення, із страху перед колективізацією, репресіями та депортаціями.

Пастор Іґнац Ліндль

Пастор Арнульф Бауманн

Горст Келер

• Крістіан Фрідріх Вернер (1759—1823) — Засновник Євангельського педагогічного коледжу Вернера німецького Євангельського педагогічного коледжу Вернера в Сараті
• Іґнац Ліндль (1774—1845) — священик, засновник міста Сарата
• Алоіс Шерцингер (1787—1864) — співзасновник міста Сарата
• Йоганнес Герстенбергер (1862—1930) — поміщик, член Другої державної Думи (лютий-червень 1907)
• Рудольф Фальтін (1830—1918) — пастор, голова протестантської громади Кишинева
• Готтфрід Шульц (1846—1925) — землевласник, сприяв колонізації земель Бессарабії німцями
• Готтліб Шульц (1853—1916) — землевласник, сприяв колонізації земель Бессарабії німцями
• Андреас Відмер (1856—1931) — депутат Першої державної Думи (квітень-червень 1906)
• Даніель Ердманн (1866—1942) — член румунського парламенту
• Іммануель Ваднег (1870—1946) — міський голова Сарати, засновник культурно-історичного музею національної історії німецьких колоністів в Бессарабії
• Даніель Гаазе (1877—1939) — протестантський пастор, член румунського парламенту
• Іммануель Вінклер (1886—1932) — пастор
• Карл Шмідт (* 1900) — мер Кишинева
• Карл Рюб (1896—1970) — засновник фонду Бессарабських і Добруджанських німців у ФРН
• Карл Штумпп (1896—1982) — провідник переселенців з Росії та Бессарабії
• Отто Бронеске (1899—1989) — Голова Бессарабської Німецької Народної Ради (Deutschen Volksrats für Bessarabien), пізніше — гауляйтер Бессарабії та голова земляцтва бессарабських німців
• Іммануель Бауманн (1900—1974) — оберпастор євангельської церкви
• Крістіан Фісс (1910—2001) — засновник Музею Національної Історії бессарабських німців в Штутгарті
• Гуго Шрайбер (1919—2007) — адвокат, редактор бюлетеня бессарабських німців
• Едвін Кельм (* 1929) — голова земляцтва бессарабських німців
• Арнульф Бауманн (* 1932) — пастор, голова Національного комітету з надання допомоги в Лютеранській церкві Бессарабії
• Гайнріх Фінк (* 1935) — богослов
• Горст Келер (* 1943) — колишній президент Німеччини
• Уте Шмідт (*1943) — історик

• Німці в Україні
• Німці Волині
• Депортація радянських німців під час другої світової війни

• Immanuel Wagner: Zur Geschichte der Deutschen in Bessarabien. Heimatmuseum der Deutschen in Bessarabien. Melter, Mühlacker 1958, (2. Auflage, unveränderter fotomechanischer Nachdruck: Heimatmuseum der Deutschen in Bessarabien, Mühlacker 1982, (Heimatmuseum der Deutschen aus Bessarabien Schriftenreihe A 1, ZDB-ID 1333223-5), (Reproduktion Christian Fiess, Hrsg.)).
• Alois Leinz: Heimatbuch der Bessarabiendeutschen — 20 Jahre nach der Umsiedlung. Herausgegeben im Auftrag der Bessarabiendeutschen Landsmannschaft Rheinland-Pfalz. Wester, Andernach 1960.
• Alfred Cammann: Vom Volkstum der Deutschen aus Bessarabien. Holzner Würzburg 1962, (Göttinger Arbeitskreis Schriftenreihe 66, ZDB-ID 846807-2), (Göttinger Arbeitskreis Veröffentlichung 259).
• Friedrich Fiechtner: Heimat in der Steppe. Aus dem Schrifttum der Bessarabiendeutschen ausgewählt und bearbeitet. Verein zur Förderung des Schrifttums der Deutschen aus Bessarabien, Stuttgart 1964, (Veröffentlichungen des Vereins zur Förderung des Schrifttums der Deutschen aus Bessarabien 1, ZDB-ID 984243-3).
• Albert Kern (Hrsg.): Heimatbuch der Bessarabiendeutschen. Hilfskomitee der Evangelisch-Lutherischen Kirche aus Bessarabien, Hannover 1964.
• Jakob Becker: Bessarabien und sein Deutschtum. Krug, Bietigheim 1966.
• Dirk Jachomowski: Die Umsiedlung der Bessarabien-, Bukowina- und Dobrudschadeutschen. Von der Volksgruppe in Rumänien zur «Siedlungsbrücke» an der Reichsgrenze. Oldenbourg, München 1984, ISBN 3-486-52471-2, (Buchreihe der Südostdeutschen Historischen Kommission 32), (Zugleich: Kiel, Univ., Diss., 1984).
• Arnulf Baumann: Die Deutschen aus Bessarabien. Hilfskomitee der Evangelisch-Lutherischen Kirche aus Bessarabien, Hannover 2000, ISBN 3-9807392-1-X.
• Andreas Siewert (Hrsg.): Bessarabien. Spuren in die Vergangenheit. Eine Bilddokumentation. Baier, Crailsheim 2005, ISBN 3-929233-44-4.
• Cornelia Schlarb: Tradition im Wandel. Die evangelisch-lutherischen Gemeinden in Bessarabien 1814—1940. Böhlau, Köln u. a. 2007, ISBN 978-3-412-18206-9, (Studia Transylvanica 35). online
• Ute Schmidt: Bessarabien. Deutsche Kolonisten am Schwarzen Meer. Deutsches Kulturforum Östliches Europa, Potsdam 2008, ISBN 978-3-936168-20-4, (Potsdamer Bibliothek Östliches Europa — Geschichte).
• Ute Schmidt: Die Deutschen aus Bessarabien. Eine Minderheit aus Südosteuropa. (1814 bis heute), Böhlau Verlag Köln 2004, ISBN 3-412-01406-0 online

Загальні посилання

• Die Bessarabiendeutschen
• Genealogische Quellen zu den Bessarabiendeutschen
• Odessa Digital Library mit genealogischer Recherchemöglichkeit zu den Bessarabiendeutschen (englisch)
• Informationsplattform der vier katholischen deutschen Gemeinden
• Deutsche Fotos aus Bessarabien aus den 1930er Jahren (englisch)
• Kindheitserinnerungen an einen bessarabiendeutschen Bauernhof
• Ortssippenbücher von bessarabiendeutschen Gemeinden und Familien
• Bessarabiendeutsche Bildkalender
• Webseite einer bessarabiendeutschen Heimatschriftstellerin
• Wanderausstellung «Fromme und tüchtige Leute» zu den deutschen Siedlungen in Bessarabien 1814—1940

Колонії

• Karte ehemaliger deutscher Siedlungen in Bessarabien (PDF, 411 kb, zoombar)
• Gnadenfeld — Eine deutsche Tochterkolonie in Bessarabien
• Sofiental — Eine deutsche Tochterkolonie in Bessarabien
• Scholtoi — Ein Dorf im Norden Bessarabiens
• Hannowka — Ein deutsches Dorf in Bessarabien 1896—1940
• Schabo — eine Schweizer Kolonie in Bessarabien
• Schweizer Weinbau in Schabo, vom Lac Léman zum «Lac Liman» (Neue Zürcher Zeitung, 27. Juni 2012)
• Sarata, eine deutsche Mutterkolonie in Bessarabien
• Orbeljanowka, eine von bessarabiendeutschen Templern gegründete Kolonie im Nordkaukasus
• Klöstitz, ein Ort in Bessarabien

Переселення

• Der deutsch-sowjetische Staatsvertrag über die Umsiedlung der Volksdeutschen aus Bessarabien und Nord-Bukowina
• Aufruf zur Umsiedlung der Volksdeutschen aus Bessarabien und der Nord-Bukowina
• Beschreibung der Umsiedlung von 1940
• Bericht eines Angehörigen der Umsiedlungskommission
• Umsiedlung, Ansiedlung, Flucht, Vertreibung
• Hitler-Stalin-Pakt. Einwandfreies Menschenmaterial von Ute Schmidt in FAZ vom 2. August 2009