Битва під Омдурманом

У другій половині XIX століття вплив Великої Британії в Судані помітно збільшився. Експлуатація населення й національне пригнічення призвели до повстань, які сформувались у сильний народний рух опору. Релігійну спрямованість цьому руху надав його лідер Мухаммед ібн Абдаллах, який у 1881 році проголосив себе «Магді» (месією) і почав об'єднувати племена Західного й Центрального Судану.

Генерал-губернатор Судану Рауф-Паша (єгиптянин) не сприйняв серйозно інформацію про «Магді» та відрядив на придушення заколоту лише дві роти солдат. Роти висадились на острів, де ймовірно мав перебувати «Магді», рухаючись з різних боків, вночі зіткнулись одна з одною та, вирішивши, що це супротивник, почали бій. Загін Абдаллаха, який невдовзі підійшов, застав їх зненацька і вщент розгромив. Цей успіх підніс бойовий дух повстанців та збільшив кількість їхніх прибічників.

Рауф-Паша, не зробивши жодних висновків, спрямував на придушення повстання 4 тисячі бійців під проводом Юсефа-Паші. Проте єгипетська армія не врахувала особливостей бойових дій у пустелі, а армія Мухаммеда тактично грамотно уникала вирішальної битви, періодично завдаючи клопоту Юсефу-Паші дрібними нападами. Залишившись без питної води, урядові війська були розгромлені.

Перемога над Юсефом-Пашею спричинила загальне повстання. Тепер все населення Судану визнало Мухаммеда «Магді», і владу Єгипту було скинуто.

Втрата Єгиптом Судану, а також деякі розбіжності з Великою Британією, стали причиною військового конфлікту між ними. Єгипет ставив свої умови щодо проходження Суецького каналу британськими суднами, які звісно не влаштовували британську королеву. Доволі швидко Єгипет було окуповано, й він перетворився на англійський протекторат.

Нова влада в Єгипті звичайно хотіла повернути втрачені у битвах з «Магді» території, й підняла відповідне питання перед Великою Британією. Британці погодились надати озброєння, але солдати мали бути єгиптянами. До осені 1883 року була створена восьмитисячна армія Єгипту. Її командувачем став англійський генерал Вільям Хік. Незважаючи на його невдоволення підлеглими (вони були погано навченими, переважна більшість навіть не вміла читати, бойовий дух був відсутній, оскільки вони не розуміли майбутньої війни й не хотіли воювати в пустелі), генерал був змушений іти в бій. Так у вересні цього року армія Хіка вирушила у похід. «Магді» не став нічого видумувати й випробуваними тактичними ходами почав виснажувати армію противника партизанськими набігами й тривалими походами пустелею. Не зробивши жодних висновків з поразки єгипетської армії два роки тому, Хік піддався на цей тактичний крок, й понад місяць блукав пустелею слідом за суданською армією.

3 листопада неподалік від містечка Ель-Обеїд армії, нарешті, зіткнулись. Абдаллах запропонував армії Хіка добровільно здатись на поблажливих умовах, але генерал вирішив стати до бою. Виснажена армія єгиптян, втративши ще у походах більшу частину бійців, зазнала поразки від натхнених солдат «Магді». Судан цілковито перейшов під владу Мухаммеда.

Каїр і Лондон ніяк не очікували подібних результатів. Єгипетська влада вирішила кинути нові сили, але англійці їх відмовили. Було прийнято рішення тимчасово залишити Судан. Єдиною проблемою залишалось перебування багатьох єгиптян на території Судану. Британія не могла залишитись осторонь, тому потрібно було провести операцію з евакуації, командиром якої було призначено генерала Чарльза Гордона.

Загибель генерала Гордона під час падіння Хартума. Картина Дж. В.Роя

8 січня 1884 року британська влада запропонувала Гордону очолити операцію з евакуації єгиптян з Хартума. Генерал, вважаючи це єдиним виходом з положення, що склалось, погодився. Його приїзд до Хартума було сприйнято з натхненням єгиптян та хвилею жаху в армії «Магді» від спогадів про його діяння у 1870-их роках. Тим не менше Гордон, оцінивши ситуацію на власні очі, зрозумів, що місія приречена на провал й кілька разів запитував підтримку Британії, проте королева Вікторія відповіла відмовою. У нього залишалось тільки два варіанти: загинути із деморалізованою погано навченою армією чи ганебно втекти. Як людина честі, він вирішив залишитись, сів верхи на верблюда й сам поїхав у табір «Магді» для перемовин. Мухаммед Ахмед «Магді» відкинув пропозицію про мирний відхід армії Єгипту з Хартума, при цьому, не вважаючи Гордона за ворога, знову надав йому той самий вибір — піти безперешкодно або загинути з армією.

У березні 1884 року війська «Магді» почали блокаду Хартума. Чарльз Гордон зумів протримати місто 317 днів. Й хоча Британія у січні 1885 року врешті-решт вирішила відрядити війська на допомогу, суданці уміло змусили затягнути просування підкріплення. За кілька днів до штурму, «Магді» знову запропонував Гордону спокійно піти, але англійський генерал не дозволив собі проявити слабкість та героїчно загинув під час штурму Хартума 25 січня 1885 року.

Звістка про поразку спричинила масові невдоволення у самій Великій Британії. Англійці виступали з мітингами, вимагали помститись за героя-генерала. І дійсно, кампанії, що відбулись наприкінці 1890-их років, були проведені під егідою помсти за Гордона.

Перемога в Хартумі й загибель Гордона справили величезне враження на жителів Судану. Країна завойована, влада «Магді» беззаперечна. Поряд із підкореним Хартумом «Магді» почав будівництво нової столиці — Омдурмана.

У червні 1885 року Магді важко захворів і 22 червня помер. Державу очолив його наступник Абдаллах ібн аль-Саїд, якому Магді дав прізвисько Халіфа. Незважаючи на деякі протести й повстання, Халіфа швидко забрав владу у свої руки. Тим часом, він прекрасно розуміє, що Англія не має наміру прощати загибель Гордона, і йому рано чи пізно доведеться стикнутись з армією її величності. Основним напрямком своєї політики Халіфа вбачає в посиленні потужності армії. Британія також не сидить склавши руки, але відряджати свої війська не збирається, а надсилає у Єгипет своїх офіцерів та зброю для створення там навченої та добре спорядженої армії. Але для цього потрібен час, тому англійці активно ведуть діалог з іншим сусідом Судану — Абіссинією (нині Ефіопія). Правителя переконують у важливості війни з Суданом та обіцяють суттєву підтримку зброєю та продовольством. Як ось Судан нападає на християнську церкву Абіссинії, грабує її та спалює. Це стало суттєвим приводом для початку війни 1889 року.

Військові сутички відзначались неймовірною жорстокістю, що було в цілому зумовлено релігійною ворожнечею сторін. Перемогу здобула армія Судану, захопивши частину ворожих територій. Однак, Судан зазнав суттєвих втрат, таким чином послабивши свою військову міць.

Халіфа зніяковілий через свою перемогу вирішує напасти на Єгипет. Абдаллах наказує наміснику Донголи почати наступ на Єгипет.

До того часу єгипетські частини були непогано укомплектовані та навчені під командуванням англійських офіцерів. Конфлікт завершився знищенням військ непрошених гостей.

У 1890 році в Судані почався страшенний голод. Сильні посухи й нашестя сарани знищили багато продовольства. Військові невдачі й голод забрали багато тисяч життів, що суттєво послабило країну.

Англійці стежили за розвитком ситуації в Судані, не забуваючи про загибель Гордона та ймовірну помсту. Витримка і грамотна політика британців невдовзі принесли необхідний результат. У Єгипті була цілком сформована потужна й озброєна армія, що складалась з англійських і єгипетських солдат, готова до війни у пустелі. Судан, навпаки, впав у кризу, армія була погано укомплектованою, фінансова ситуація також не могла радувати. Все складалось на користь англійців.

У складі англо-єгипетської армії налічувалось близько 25 000 солдат, з яких 8 тисяч складали британці. Армія була озброєна новими гвинтівками «Лі-Метфорд» зі скорострільністю близько 8-10 пострілів за хвилину. Але головним козирем британців був кулемет «Максим» — єдина зброя «масового ураження» того часу. Його скорострільність сягала 600 пострілів за хвилину.

На боці суданців були в основному мечі, щити і списи. Частина суданської армії була оснащена кількома тисячами трофейних гвинтівок, віднятих у єгиптян.

Вторгнення у Судан почалось 18 березня 1896 року. Головнокомандувач англо-єгипетською армією генерал Горацій Герберт Кітченер мав відомості про місцевість, обрану для воєнних дій. Ще будучи майором, Кітченер брав участь у поході, який так і не досягнув Хартума, щоб врятувати Гордона. Гордон був для нього кумиром, тому Кітченер і сам хотів помститись за його смерть. Генерал ретельно проаналізував усі невдачі минулих військових операцій, виявив причини, щоб постаратись їх уникнути. Сонце, нестача води, піщані бурі, хвороби загубили багато попередніх армій. Тому Кітченер робить акцент на гарному постачанні продовольством з тилу.

Війська прибувають до Судану неквапливо. Невдовзі вони займають містечко Акаша і створюють там табір. Ніл — головна транспортна артерія, саме ним доставляється більша частина всього необхідного. Човни, що переправляли ресурси, були добре захищеними й мали гармати. Штурм Фіркета став першим серйозним боєм з магдистами. Невдовзі англійці зіткнулись із проблемою — Ніл має пороги, через які важко переправлятись. Кітченер вирішує будувати залізницю. Уряд Великої Британії підтримує цю ідею, оскільки Британія не має наміру йти з Судану після війни. Під керівництвом канадця Персі Жабера єгипетські солдати й каторжани починають прокладання рейок. Англія прокладає лінії телефонного й телеграфного зв'язку.

Збудована залізнична гілка дала хорошу перевагу під час наступу на Донголу у вересні 1896 року. Човни, доставлені залізницею, знову були на плаву. Бій був нетривалим. Гвинтівки й гармати сучасної армії англійців не залишили суданцям жодного шансу. Місто було взято.

Після взяття Донголи інженери пропонують Кітченеру план будівництва залізниці до Абу-Гаміда. Дорога завдовжки 230 миль навпростець через пустелю сприймається багатьма неможливою, проте Персі Жабер переконує їх у протилежному. Узгодивши кошториси з Лондоном, генерал дає добро. Дорога дозволить істотно зменшити час пересування до Хартума й дозволить обійти три незручних пороги Нілу. Вінстон Черчилль, військовий кореспондент, змальовував пороги як «масивні сходи з чотирьох велетенських гранітних сходин». Зрештою у січні 1897 року почалось будівництво.

Робітники були забезпечені всім необхідним: від води й харчів до армійського захисту від ворога. Англійські «летючі» підрозділи без особливих зусиль відбивали усі спроби повстанців завадити робітникам. Завдяки телефонним лініям, англійці могли швидко перекидати військову допомогу до районів битв. Судан розумів, що справа йде до поразки, але завадити цьому був неспроможний.

Кітченер вирішує будувати дорогу й далі з Абу-Гаміда на південь вздовж Нілу до самого Атбара. Води Нілу у цих районах так само незручні для водних переправ. А Атбар надавав прямий вихід на Хартум і Омдурман.

На початку липня 1897 року дорогу було збудовано. Англійці мали можливість швидко перекидати війська і важке озброєння до будь-яких районів країни.

Звістки про вторгнення англо-єгипетських сил на територію країни, а також падіння Донголи спричинили бурхливі заворушення в Омдурмані. Халіфа звернувся до підданих за порозумінням, переконав їх, що триває Священна війна — Джихад, в якій мусульманам допоможе Аллах, а кров невірних скропить великий Ніл. Лідер «грав» з народом, він переконав людей, що бачив духа Магді уві сні, який передрікав йому перемогу у майбутній війні. Втрату Донголи він пояснював своїм прямим наказом з метою підготовки великого війська до вирішальної битви.

Халіфа з усіх сил прагнув забезпечити добру оборону своєї столиці. Він збирає всі війська докупи на підступах до Омдурмана. Халіфа вважає своїм плюсом перевагу у кількості, й можливість мобілізації ще більшої кількості людей. Бойовий дух народу сильний, і він вірить у перемогу. Іншого виходу у Халіфи просто немає, через залізницю його тактика війни у пустелі є непридатною.

В Омдурмані терміново зводяться укріплення. Столицю охороняє армія кількістю близько 60 тисяч чоловік. Більшість солдатів озброєні тільки холодною зброєю, лише частина — гвинтівками. Кілька гармат встановлено на фортах навколо Омдурмана. Тактичний задум Халіфи у цій ситуації є простим — він вирішує замінувати Ніл. Примітивність мін є величезним їхнім мінусом. Це лишень герметично зачинений котел з порохом, всередині якого знаходиться пістолет. До спуску пістолетів прикріплено дріт, який натягують поперек річки. В результаті торкання човном дроту чи натягування його суданським бійцем відбувається постріл і детонація пороху. Це все, що Судан зміг зробити у відповідь.