Болгарія у складі Османської імперії

Загальна економічна ситуація в Болгарії залишалася вельми тяжкою. Внаслідок Османського поневолення болгарська економіка певний час мала замкнутий, натуральний характер. Від другої половини ХV господарське життя нормалізувалося. Як і раніше, основним заняттям болгар залишалося рільництво та скотарство. До попередніх культур додалися привезені з Близького Сходу абрикосові та персикові дерева, а також рис, мак, кунжут. Ефіроолійна троянда. Турецька влада сприяла розвитку вівчарства, що забезпечувало постачання мусульман м’ясом. Втім великі податки, низка агрокультура не давала болгарам повноцінно розвивати сільське господарство.

Для ведення господарства селянин мав присадибну ділянку та город, виноградник в межах населеного пункту і в радіусі одного кілометра навколо. Володіння ними було спадковим. Але розмір цієї ділянки не був достатнім для ведення господарства, тому селяни орендували наділи. В середньому один наділ був 4-5 гектарів, землеробство було двопільним. Селянин вважався довічним користувачем землі і міг втратити її лише якщо перестав обробляти. Він міг продавати свій наділ разом із зобов’язаннями щодо нього, але не міг його покинути – втікачів розшукували і повертали назад.

Після завоювання вага болгарської спільноти у містах була низькою: частина ісламізувалася, частина еллінізувалася. Різні етнічні групи заселяли окремі квартали, але виробничий простір був спільний. Ремісничі майстерні були одночасно й крамницями і зосереджувалися в діловому кварталі – чаршії, що був і центром суспільного життя: тут оголошували офіційні розпорядження, обговорювалися новини.

У другій половині ХV ст. у Болгарії з’явилися цехи – еснафи, які організовувалися за етнічною ознакою і сприймалися як ланки адміністративно-господарського апарату. Розвивалися такі ремесла як обробка заліза, міді, дерева, шкіри, вовни. За межами Болгарії славилася шерстяна тканина габа та сап’ян – виправлена теляча шкіра для взуття. Важливою була також гірничодобувна справа та виплавка металів.

Турецьке загарбання змінило маршрути торговельних шляхів, які з'єднували країни Сходу з Європою. Це завдало відчутного удару болгарським містам, так само як і всій східно-середземноморській торгівлі, яка до того ж відчутно потерпіла унаслідок Великих географічних відкриттів XV—XVI ст. Сплески торговельної активності наприкінці XVI—в першій половині XVII ст., викликані деяким піднесенням економіки, збагачували, насамперед, турків та іноземних купців. Саме іноземці, а також місцеві греки відігравали провідну роль у зовнішньоторговельних зв'язках Болгарії із Заходом. Із занепадом Османської імперії на її ринку отримують привілеї європейські купці, що гальмує економічний розвиток Болгаріїї, хоча торгівля розвиває її транспортну інфраструктуру.

Поземельний податок – ултізам – сплачували всі, хто обробляв землю. Цей податок поділявся на юшур – десятину з зерновиї та надіє – з городини, фруктів, льону тощо. Податок беглік сплачувався на овець та кіз, його збирали натурою, а податок на коней, свиней тощо платили грішми. Також селяни платили податок на право користуватися панською землею, який був вищим для християн і нижчим для мусульман.

Ремісники сплачували податок за право ставити клеймо. Купці платили за перевезення товару через митницю, за зважування і міряння сипучих продуктів.

Усі немусульмани платили подушний податок – гарач. Спершу його платив лише голова родини, але з кінця ХVІІ його мусив платити кожен дорослий чоловік незалежно від суспільного прошарку.

Ангарія – відробіткова повинність, яку користувачі землі мали віддати землевласнику, та окремо – державі (будівництво доріг, мостів, фортець, палаців тощо).

Окрім перерахованих фіксованих податків, були й надзвичайні податки, кількість яких постійно зростала. Позбавляючи виробника значної частини його праці, податкова система гальмувала розвиток економіки.

Протест проти поневолення виявлявся як в пасивних формах (приховуванні реальних доходів чи неякісному виконанні повинностей), так і активних (бунтах). Найпоширенішою формою активного опору було гайдуцтво, що виникло відразу після окупації. Гайдуки об’єднувалися у невеликі загони (10-15 осіб) і йшли в гори чи ліси, щоб звідти чинити несподівані напади. Загони діяли лише літньої пори, а взимку гайдуки переховувалися у рідні або виршуали до Волощини та Молдавії. Гайдуцький рух був стихійним і політичних цілей не мав. Гайдуки у будь-який спосіб (грабунок, підпал, убивство) мстилися османам. Дошкульність гайдуцьких нападів змушувала турецьку владу створювати нові гарнізони та переслідувати не лише повстанців, але й тих, хто їм допомагав. У часи антиосманських повстань інших балканських народів та війнами гайдуцький рух набирав масштабних розмірів. одне з перших болгарських відомостей про гайдуків свідчить, що у 1454 р. «Цар Мехмед полонив в Софії болгарського воєводу Радича»[4]. У турецьких джерела є згадки про гайдуцьких воєвод Радіча та Лалуша (район Софії ХV- ХVІ), Чавдара (Середня Гора, кінець ХVІІ), Страхіла (Пиринський масив, кін. ХVІІ). Гайдуцький рух яскраво відображений у болгарському фольклорі.

Битва під Варною

Визвольна боротьба болгар також пов’язана із антитурецькими походами об’єднаних сил середньоєвропейських держав. 1443 р. 40-тисячна армія хрестоносців на чолі з королем Польщі і Угорщини Владиславом ІІІ та трансільванським воєводою Яношем Гуньяді перейшла дунай біля м. Ниш і завдала туркам поразки. У поході хрестоносці зайняли Софію і рушили на Адріанополь, але не змогли подолати гірський перевал Траянові ворота і повернулися назад.

У 1444 Владислав ІІІ і Янош Гуняді організували новий похід, у якому взяло участь 20 тисяч вояків, серед яких було багато болгарських добровольців. Також у цьому поході брали участь і українці[5]. Поблизу Варни 10 листопада 1444 року відбулася битва, яку виграли турки, що більш ніж у двічі переважали противника. Ця перемога дала змогу туркам утвердитися на Балканах і чинити тиск на Центральну Європу.

1593 року виникла антиосманська коаліція, ядро якої становили Австрія, Іспанія і Папська держава. Розпочаті 1594 року Австрією військові дії тривали десятиліття. До коаліції приєдналися і турецькі васали – трансільванський князь Жигмунд (Сигізмунд) Баторій, волоський і молдавський господарі Михайл Вітезул та Арон Воєвода. Восени 1594 року волоське військо разом із 4 тисячами добровольців зайняло низку міст на півночі Болгарії. Під впливом цього у Болгарії виникла антитурецька змова на чолі з тирновським митрополитом Діонісієм Ралі, нікопольським городянином Тодором Баліною і дубровицьким купцем Павлом Джорджичем. До неї також були причетні чотири православні єпископи: Спиридон Преславський, Ієремія Червенський, Теофан Ловчанський і Мефодій[6]

Болгарські повстання у другій половині ХVІІ ст.

. Змовники сподівалися на Австрійську допомогу, але не отримали її. Проте 1598 року в Тирново спалахнуло поставння, яке охопило і інші міста на півночі Болгарії. Стимулом був другий похід волоського господаря на болгарію.Повстанці проголосили царем Болгарії Шишмана ІІІ – невідому особу, яка видавала себе за нащадка династії Шишманів. Втім, турки відтіснили волоські війська за Дунай і розправилися з повстанцями. Рятуючись від репресій понад 50 тисяч болгарських родин переселилося до Волощини.

Пам’ятник Петиру Парчевічу у м. Раковскі

Після поразки Тирновського повстання визвольний рух не згас і став більш прив’язаним до дій Австрії. Габсбурги 1616 р. домоглися від Порти для католиків права на вільне віровизнання, завдяки чому папські місіонери змогли розгорнути в Болгарії свою діяльність. В наслідок цього громади католиків зросли у районах Софії, Пловдіва, Нікополя, Свіштова, Тирново, Провадії. 1601 року було засновано Софійську єпархію з центром у містечку Чипровці, а 1644 її перетворено на архієпархію. При католицьких храмах діяли школи і шпиталі, вихованці шкіл часто продовжували своє навчання в Італії, повертаючись в Болгарію священниками і вчителями. Деякі лишалися на Заході, але намагалися використати свої зв’язки для визволення Болгарії. Такою була діяльність Петира Парчевіча (1612-1674), який закінчив південно-слов’янський колегіум у Лоретто і здобув докторський ступінь з теології у Римі, а 1656 року був висвячений на єпископа. Був активним учасником антитурецької змови, здійснював дипломатичні місії до Варшави з метою переконати польського короля надати допомогу. 1657 року за ініціативи австрійського імператора Фердинанда ІІІ вирушив з аналогічною місією до Богдана Хмельницького, але на той час гетьман тяжко захворів і помер, тож аудієнція не відбулася. Під час польсько-турецької війни 1673-1674 рр. Парчевіч виконував дипломатичні доручення у Відні, Варшаві, Венеції, Флоренції. Не маючи змоги повернутися до Болгарії, помер у Римі.

Портрет Ростислава Стратіміровіча

Після поразки турків під Віднем 1683 року та приєднання 1686 року до антитурецької коаліції Московської держави, у Болгарії активізувалися повстанські настрої. 1685 року у Тирново почалася підготовка нового виступу. Ростислав Стратіміровіч, що видавав себе за нащадка болгарського царського роду, за дорученням змовників вирушив по допомогу до Москви, де обіцяли підтримку. Однак 1686 року через раду турки викрили змову і повтсання вибухнуло передчасно. Стратіміровіч оборонявся у тирновській фортеці, але був змушений відступити в гори, де їхні лави поповнилися 4 тисячами осіб. Відбулося кілька сутичнок із турецькими військами, у яких повстанці були розгромлені, а поранений Стратіміровіч знайшов притулок у Рильському монастирі, де переховувався кілька років, апотім таємно виїхав до Московії.

Успіхи австрійців у війні проти турків стимулювали нове повстання. У північно-західних районах Болгарії виникло декілька загонів під командою Г.Пеячевіча, Б.Марінова, братів Станіславовив, які діяли і самостійно, і спільно з австрійськими військами. Захоплення австрійцями 1688 року Белграда і наступ у напрямку Видина та Софії мобілізувало болгар-католиків. Центром повстання стало містечко Чіпровці, де було створено 8 повстанських загонів, які у гірській місцевості Жеравіца спорудили укріплений табір. Але турки разом з угорським магнатом Імре Текеєм розгромили повстанців, які відступили до Чіпровців. Незважаючи на героїчну оборону, містечко було захоплене і спалене, загинуло понад тисячу осіб, серед них жінки і діти. Рятуючись від репресій, кілька тисяч болгар-католиків пеерселились до Банату і католицька церква у Болгарії сильно занепала.

1689 австрійці здобули місто-фортецю Ниш і це спровокувало Карпошове повстання у південно-західній частині Болгарії, на теренах Македонії, та на півдні та північному сході Болгарії.

Також війна Австрії та Росії проти Туреччини 1735-1739 років спричинила повстання, що охопило від Берковіци на північному заході до Кюстенділа і на південний захід. Одним з керівників повстання був софійсько-самоковський владика Симеон, якого турки захопили і піддали тортурам, змушуючи прийняти іслам, а коли він відмовився – повісили.

Ці та інші повстання не мали належної зовнішньої підтримки, хоч і були вигідні західним державам. Повстанцям бракувало зброї і ресурсів. Відчутним був також загальнонаціональних лідерів. Невдачі повстань призвели до розчарування болгар у австрійській допомозі.