Стара Велика Болгарія

Стара Вели́ка Болга́рія (грец. Παλαιά Μεγάλη Βουλγαρία, Palaiá Megálē Voulgaría) — середньовічне об'єднання тюркських племен в степах Південно-Східної Європи між Дунаєм, Волгою та Кавказькими горами[1] очолюванне ханом Кубратом яке існувало в середні VI ст.

Стара Велика Болгарія
Прапор
Дата створення / заснування 632
Значима особа Кубрат
Офіційна мова Булгарська мова
Столиця Фанагорія
Використовувана мова Кримськоготська мова, Булгарська мова і середньогрецька мова
Час/дата припинення існування 668
 Стара Велика Болгарія у Вікісховищі

Історія Болгарії
Стародавність
Караново культура
Культура Вінча
Варненський некрополь
Фракія
Одриське царство
Мезія
Середньовіччя
Булгари
Південні слов'яни
Велика Булгарія
Перше Болгарське царство
Західне Болгарське царство
Друге Болгарське царство
Відінське царство
Добруджанське князівство
Османська Болгарія
Болгарія у складі Османської імперії
Болгарське національне відродження
Новітня Болгарія
Князівство Болгарія
Східна Румелія
Третє Болгарське царство
Народна Республіка Болгарія
Республіка Болгарія
Портал «Болгарія»
Велика Болгарія у 650

Кубрат

Кубрат (також Курт або Хуврат) мав походження зі знатного роду Дуло[2], пращуром Кубрата був гунський володар Аттіла, і був законним спадкоємцем престолу у булгар. Він провів своє отроцтво у Візантійській імперії, де отримав освіту і хрещення[3]. До повноліття Кубрата регентом був його дядько Орган.

Близько 608 року Кубрат повернувся до своєї батьківщини, прийняв керівництво над своїм народом по всій імовірності, зі схвалення аварського кагана. Йому незабаром вдалося звільнитись від аварського панування, а також здобути незалежність від Західного тюркського каганату.

Створення

Між 630 і 635, хану Кубрату вдалося об'єднати два провідних булгарських племені кутригурів і утигурів у єдину державу створивши потужну конфедерацію, яка згадується у середньовічних авторів, як Стара Велика Болгарія[4], а також відома як оногундурсько-булгарська імперія[5]. Деякі вчені припускають, що вона також включала в число своїх підданих переможених аварів і простягнулася на захід, до Паннонської рівнини. Вважається що столицею держави було древній город Фанагорія на Таманському півострові.[джерело?] Столицею був древній феодальний город Болгар.[6]

Велика Болгарія за часів правління Кубрата простягалась від Карпат на заході до Уралу на сході, від Кавказу на півдні до Десни на півночі. Для захисту від північних войовничих народів за часів Кубрата продовжувалась традиція будівництва укріплень. Можливо під час одного з походів він загинув поблизу міста Полтави (Перещепинський скарб).

Розпад держави

За часів правління імператора Костянтина IV, загинув Кубрат. І Батбаян, найстарший з п'яти його синів, отримав владу над державою. Під сильним хозарським тиском, інші сини Кубрата проігнорували поради батька залишитися разом, щоб протистояти ворогам. Велика Болгарія була поділена на три частини. Від Великої Болгарії відділились Волзька Болгарія та Дунайська Болгарія.

Волзька Болгарія

Котраг, керманич кутригурів, опанував Середню Волгу, де він створив державу Волзька Болгарія в місці злиття Волги і Ками. Волзькі або срібні булгари добровільно прийняли іслам в 9-му столітті, і їм вдалося зберегти свою національну самобутність до першої монгольської навали у 1223. Сучасні волзькі татари і чуваші вважають себе нащадками тих булгар.

Булгари в Воєводині і Македонії

Каган групи племен Кубер, відстоював свої права на спадок прадіда — гунського володаря Аттіли. В місті Сірмій він спробував стати каганом Аварському каганату. Після невдалого повстання він привів свій народ до Македонії. Там він осів у районі Керемісія і зробив невдалу спробу захоплення міста Салоніки. Після цього він зникає з історії, і його люди об'єдналися з слов'янськими племенами Македонії.

Булгари в Південній Італії
Поселення болгар у 6-7 століттях

Інші булгари, близько 662, на чолі з князем Альцеком спробували влаштуватись у лангобардів і просили землю у короля лангобардів Грімоальда I Беневентського в Беневенто в обмін на військову службу. Король Грімуальд відправив їх до свого сина Ромуальда в Беневенто, де вони й осіли в Сепіні, Бовіані і Інзернії[7][8]. Ромуальд прийняв болгар гарно і дав їм землі. Він також розпорядився, щоб титул Альцека був змінений з герцога, як називає його історик Павло Диякон на гастальдія (мається на увазі ймовірно титул князя), згідно з латинською назвою.[9]

Павло Диякон завершує розповідь про булгар Альцека так: І вони живуть в цих місцях, про які ми говорили, аж до теперішнього часу, і хоча вони говорять і на латині теж, але все-таки ще до кінця не відмовилися від вживання власної мови.[9][7]

Розкопки у некрополі Віценне-Кампок'яро біля Боїно які датуються 7-мим століттям, серед 130 поховань, були 13 осіб поховані разом з кіньми й артефактами німецького і аварського походження[10][11][12] . Поховання з кіньми характерні для Центральної Азії для номадів, тому можна певно сказати що ці поховання є булгарських поселенців в Молізе і Кампанії[13].

Кавказькі булгари / балкарці

Народ Батбаяна, так звані чорні булгари, залишилися на батьківщині, і незабаром були підкорені хозарами. Деякі вчені вважають, що сьогоденні балкарці є нащадками орди Батбаяня хоча вони й називають себе малкари (від річки Малка) і говорять тюркською кипчацькою мовою. У багатьох тюркських мовах звук «б» переходить в «м».

У договорах великих київських князів з візантійськими імператорами згадуються «чорні клобуки», які виступали союзниками руських князів.

За часів правління великого київського князя Святослава І Хороброго (онук болгарського царя Володимира і новгородського конунга Рюрика, син князя Ігоря І Старого та княгині Олени (Ольги) Великої) чорні клобуки, торки і берендеї виступали союзниками у боротьбі з хозарами. Були переселені до Середнього Подніпров'я. Святослав, як правонаступник болгарських правителів, об'єднав територію Великої Болгарії під своєю владою. До складу держави увійшли: Київська Русь, Хозарський каганат, Волзька Болгарія, Дунайська Болгарія. Угорщина, Візантія і Польща сплачували Києву данину. Столиця знаходилась у Переяславці на Дунаї.

Перстень Кубрата

Перше Болгарське царство

Аспарух, нащадок Кубрата, у спадок отримав західну частину Великої Болгарії за р. Дніпром до р. Дунай (Буджак). Згодом завоював Мезію і Добруджу у Візантійської імперії в 680 та заснував Перше Болгарське царство. Під час походу проти хозар загинув. Можливо був похований на місці розташування теперішнього м. Запоріжжя (так званий «Вознесенський скарб»).

Див. також

Примітки
  1. Theophanes, Op. cit., p. 356—357
  2. Іменник болгарських князів
  3. John of Nikiû, Chronicle
  4. Никифор (патріарх), Historia syntomos, breviarium
  5. Zimonyi Istvan: «History of the Turkic speaking peoples in Europe before the Ottomans». (Uppsala University: Institute of Linguistics and Philology)
  6. И. Л. Значко-Яворский. Очерки истории вяжущих веществ от древнейших времен до середины XIX века. — Изд. Академии Наук СССР, 1963. С.: 497 (с.:76)
  7. (Pauli Diac. HL, V, 29)
  8. (Златарски. История, I, 1, с. 173).
  9. История лангобардов, книга 5, Павел Диакон
  10. Genito, Bruno (2001). Sepolture Con Cavallo Da Vicenne (Cb): (PDF). I° Congresso Nazionale di Archeologia Medievale. Архів оригіналу за 22 січня 2003. Процитовано 27 вересня 2007.
  11. Belcastro, M. G.; Faccini F. (2001). Anthropological and cultural features of a skeletal sample of horsemen from the medieval necropolis of Vicenne-Campochiaro (Molise, Italy) (PDF). Collegium antropologicum (Coll. antropol.) ISSN 0350-6134 25 (2): 387–401. Архів оригіналу за 27 лютого 2009. Процитовано 27 вересня 2007.
  12. Longobard necropolis of Campochiaro. Архів оригіналу за 6 листопада 2007. Процитовано 27 вересня 2007.
  13. Conte Miltenova, N. — I Bulgari di Gallo Matese — Prefazione e postfazione di Giuseppe Mario Tufarulo Passaporto Editore, Roma, 1993. — C.N.R.

Джерела

Посилання

Документальні фільми
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.