Вулиця Клепарівська

• 1825–1871 роки — Клепароверґассе, бо вела до місцевості Клепарів.
• 1871–1943 роки — Клєпаровська, на честь місцевості Клепарів.
• 1943–1944 роки — Кльопперґофґассе.
• липень 1944–1955 роки — Клепарівська, повернена передвоєнна назва.
• 1955—1990 роки — Кузнецова, на честь Миколи Кузнєцова, радянського диверсанта-розвідника часів другої світової війни.
• 1990 року — Клепарівська, вулиці повернена історична назва[3].

У забудові вулиці Клепарівської переважають архітектурні стилі — класицизм, модерн, конструктивізм 1930-х і 1980-х років[4]. Декілька будинків є пам'ятками архітектури місцевого значення[2].

№ 7, 7а: спарені будинки у стилі геометричного модерну, збудовані у 1911 році для братів Шварцвальд за проєктом архітектора Юзефа Пйонтковського[5]. Будинки внесені до Реєстру пам'яток архітектури місцевого значення під № 1610-м, 1611-м[2].

№ 11: Будинок споруджений 1938 року архітектором Юзефом Торном для потреб єврейської купецької гімназії[6]. З приходом радянської влади у 1939 році тут відкрився технікум радянської кооперативної торгівлі. Під час війни містився німецький військовий шпиталь, згодом радянська військова частина. Діяльність навчального закладу була відновлена 1944 року. У березні 1999 року технікум перейменовано у Львівський кооперативний коледж економіки і права і під цією назвою існує дотепер[7].

№ 11-А: Будинок внесений до Реєстру пам'яток архітектури місцевого значення під № 121-м[2].

№ 15: Будинок споруджений у 1891—1896 роках за проєктом архітектора Юліуша Гохберґера. До 1939 року тут містився притулок для бідних фундації Брата Альберта. У 1950-х роках — гуртожиток № 1 Львівського лісотехнічного інституту[8].

№ 18: до 1939 року — Львівське акціонерне товариство броварів і фабрика штучного льоду, в радянський час — Львівський пивзавод, з 1960-х років — виробниче обʼєднання пивобезалкогольної промисловості «Колос», нині — Львівська пивоварня. Тут же відкрито Музей пивоваріння. Машинна зала та будинок адміністрації збудовані проєктно-будівельною фірмою Едмунда Жиховича у 1912 році.

№ 20: Військова прокуратура Західного регіону України.

№ 22, 24: Комплекс колишніх військових казарм, споруджених за проєктом архітекторів Альфред Каменобродський та Наполеон Лущкевич[9]. Нині в одній з них розташований Личаківсько-Залізничний об'єднаний районний військовий комісаріат (вхід з вулиці Ветеранів)[10]. Будинок № 24 внесений до Реєстру пам'яток архітектури місцевого значення під № 2122-м[2].

№ 30: 12-поверховий готель «Власта», споруджений у 1980—1982 роках як готель «Росія» з вбудовано-прибудованим двоповерховим рестораном. Архітектори Олександр Гукович, Алла Симбірцева, Л. Зайцев[11][12].

№ 35: Львівський державний університет безпеки життєдіяльності. У дворі будинку знаходиться церква Пресвятої Богородиці, що належить Православній церкві України. Початково — австрійський Будинок військових інвалідів, зведений у 1855—1863 роках за проєктом Феофіла ван Гансена, діяв у 1863—1918 роках. До другої світової війни тут був військовий шпиталь. У 1939—1941 і 1944—1954 роках тут був розквартирований 233-й полк НКВС. 1954 року сюди переведено Київське пожежно-технічне училище, згодом перейменоване на Львівське пожежно-технічне училище. До 1974 року співіснувало із військовою частиною № 7480 і батальйоном міліції. У комплексі з будинком у подвір'ї збудовано каплицю із елементами романського і візантійського стилів. Після другої світової війни храм використовували як речовий склад. Багате скульптурне оздоблення будинку і каплиці, виконане скульпторами Ципріаном Годебським і Абелем Марією Пер'є, починаючи з ранніх радянських часів планомірно знищувалось. Нищення набувало форм відвертого вандалізму. 11 жовтня 1998 року каплицю наново освячено[13][14][15][16]. Будинок внесений до Реєстру пам'яток архітектури місцевого значення під № 1280-м[2].

№ 39-А: спортивний комплекс СКА[17]. Комплекс виник на основі спортивних будівель 26-го піхотного полку, які з’явилися тут у 1931 році. До нього належали стадіон, басейн проєкту архітектора Тадея Яроша (1931), казарми та конюшні, інші допоміжні приміщення. У 1949 році реконструйований стадіон став домашньою ареною футбольної команди СКА (Львів), яка проіснувала до 1989 року, потім — ФК «Динамо» (Львів), що також припинив своє існування на початку 1990-х років. Крім того, за радянських часів, тут регулярно проводилися змагання зі спідвею (Чемпіонати СРСР та Європи), боксу, а також плавання та водного поло серед львівських клубів[18].

Наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років комплекс реконструйовано за проєктом архітектора Олександра Гуковича, інженерні розрахунки будівельних конструкцій виконали Володимир Крюков [19] та Л. Зайцев[20]. Тоді були реконструйовані наявні давніші спортивні об'єкти — стадіон «Білий орел»[21] та відкритий 25-метровий басейн, а також побудовані нові об'єкти: критий басейн, групи приміщень для стрільби, багатоборства, кінного спорту та велотрек[22]. Будівництво велотреку було розпочато у 1976 році, а 1980 року трек здано в експлуатацію.[23] У 1983 році автори проєкту та група будівельників, які споруджували спорткомплекс, були нагороджені Державною премією Ради Міністрів СРСР. На часі реконструкції стадіону «Україна» у 1999 році, на стадіоні СКА домашні матчі проводив основний склад ФК «Карпати». Нині у межах комплексу влаштовано домашній стадіон спідвейного клубу «СКА-Фаворит» і молодіжної команди ФК «Карпати»[24].

• 
  Львівський державний університет безпеки життєдіяльності
• 
  Стадіон СКА
• 
  Готель «Власта»
• 
  Музей пивоваріння

На початку 1960-х років, на той час, вулицею Пелехатого було прокладено тролейбусну лінію, якою у напрямку до центру міста курсував тролейбусний маршрут № 4 «пл. Міцкевича—Стадіон СКА»[25], а кінцева зупинка була наприкінці вулиці. У другій половині 1960-х років тролейбусний маршрут № 4 від центру міста продовжено до стадіону «Дружба»[26]. Наприкінці 1960-х років тролейбусний маршрут № 4 знов курсував до пл. Міцкевича[27], після вересня 1971 року — до пл. Підкови.[28], а від 1977 року — до вул. Зернової[29]. В середині 1990-х років тролейбусний маршрут до стадіону СКА скасований.

• Архітектура Львова: Час і стилі. XIII—XXI ст / М. Бевз, Ю. Бірюльов, Ю. Богданова, В. Дідик, У. Іваночко, Т. Клименюк та інші. — Львів : Центр Європи, 2008. — 720 с. — ISBN 978-966-7022-77-8.
• Вуйцик В., Липка Р. Зустріч зі Львовом: путівник. — Львів : Каменяр, 1987. — С. 154.
• Енциклопедія Львова / за редакцією А. Козицького. — Львів : Літопис, 2007. — Т. 2. — С. 94—97, 325—326. — ISBN 978-966-7007-69-0.
• Ілько Лемко, Михалик В., Бегляров Г. Клепарівська вул. // 1243 вулиці Львова (1939—2009). — Львів : Апріорі, 2009. — С. 420—421. — ISBN 978-966-2154-24-5.
• Львів: Туристичний путівник / Ю. Бірюльов. — вид. 1. — Львів : Центр Європи, 1999. — С. 391.
• Мельник Б. В. Покажчик сучасних назв вулиць і площ Львова // Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. ХІІІ—ХХ століття. — Львів : Світ, 2001. — С. 27, 83, 84, 108. — ISBN 966-603-115-9.
• Трегубова Т., Мих Р. Львів. Архітектурно-історичний нарис. — Київ : Будівельник, 1989. — С. 237, 244.
• Medyński A. Lwów: ilustrowany przewodnik dla zwiedzających miasto / Aleksander Medyński. — Wydanie 2 przejrzane i uzupełnione. — Lwów, 1937. — S. 186. (пол.)

• Ілько Лемко Від Шевченка до Клепарівської // Львівська газета. — № 33 (341).
• Оприск В., Рожко М. Скарб срібних монет з вул. Клепарівської у м. Львові // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Вип. 12. — 2008. — С. 393—406.
• Ухвала Львівської міської ради від 10.07.1990 Про відновлення історичних назв вулиць і площ міста Львова
• Проєкт «Вулиці Львова»: вулиця Клепарівська. lia.lvivcenter.org. Центр міської історії Центрально-Східної Європи. Процитовано 7 вересня 2020.
• Програма «Вуличка»: вулиця Клепарівська. youtube.com. YouTube. Процитовано 6 березня 2021.