Тоскана

Історія регіону починається з доетруського періоду в Бронзовій та Залізній добі, який проходив одночасно з давньогрецьким періодом. Територія була заселена людьми Апеннінської культури в приблизно 1350—1150 роках до н. е. У них були налагоджені зв'язки з Мінойською та Мікенською цивілізаціями. Після цього в 1100—700 роках до н. е. існувала Віланова культура, під час якої почали з'являтися перші міста-держави. Приблизно у 750 році до н. е. з'явилась цивілізація етрусків, яка стала першою великою цивілізацією на цих територіях. Цивілізація була достатньо поширеною для створення транспортної інфраструктури. Також там з'явились сільське господарство, гірнича справа та мистецтво. Етрурія розташовувалась між річками Арно та Тибр.

Приблизно в III столітті до н. е. цивілізація етрусків була завойована римлянами. За часів римлян були засновані міста Лукка, Піза, Сієна та Флоренція. Римляни принесли в регіон нові технології та розвиток. Розвиток полягав у розширенні системи доріг, побудові акведуків і каналізаційних труб, побудові багатьох будівель, хоча ці будівлі зазнавали сильної ерозії спричиненої кліматом. Після падіння Римської імперії в IV столітті, контроль над територією отримали готи, в яких пізніше її відвоювала Візантійська імперія. У 572 році на територію сучасної Тоскани прийшло плем'я лангобардів та заснувало Герцогство Тусцію, зі столицею в місті Лукка.

Паломники, які подорожували «дорогою франків» між Римом та Францією, принесли в регіон багатство та розвиток під час середньовіччя. Потреба цих мандрівників в їжі та даху спричинила ріст спільнот навколо церков та таверн. Конфлікт між ґвельфами та ґібелінами за владу Папської держави чи Священної Римської імперії відповідно, розколов тосканійське суспільство в XII—XIII століттях. Ці два політичних угруповання дали розвиток декільком могутнім та заможним середньовічним спільнотам у Тоскані: Ареццо, Флоренція, Лукка, Піза та Сієна. Кожна спільнота мала свою роль: Піза була портом, Сієна займалась банківською справою, Лукка банківською справою та виробництвом шовку. Під час Відродження Флоренція стала культурною столицею Тоскани. У 1348 році Тоскана пережила пандемію чуми «Чорна смерть», яка унесла приблизно 70 % населення[4].Від розвитку Флоренції родина Медічі, яка керувала Флоренцією, отримала велику впливовість та багатство. Лоренцо Медічі залишив після себе найбільший культурний та архітектурний спадок. У 1533 році Катерина Медічі одружилась з французьким королем Генріхом II і стала королевою Франції. У 1630 році Тоскана пережила ще одну епідемію чуми.

До XV століття «Тоскана» залишалась лінгвістичним, культурним та географічним регіоном, але була державою. Флоренція почала розширюватись анексувавши Ареццо в 1384 році, купивши Пізу в 1405 році та придушивши там повстання в 1406, купивши Ліворно в 1421 році, який став портом Флоренції. У 1555 році правителі Флоренції Медічі анексували Сієнську республіку утворивши Велике герцогство Тосканське, яким керували до 1737 року, коли помер Джан Гастоне Медічі, останній представник родини. Після цього правління було передане імператору Священної Римської імперії Францу I, герцогу Лотарингії та чоловіку австрійської імператриці Марії-Терезії. Династія Лотаринґів керувала Тосканою до 1860 року, за виключенням періоду окупації військами Наполеона. Після Другої італійської війни за незалежність, революція змусила останнього Великого герцога втекти, після чого на плебісциті було прийняте рішення приєднати Тоскану до Королівства Італії, в складі якої вона і залишалась до 1943 року. У 1943 році після падіння режиму Беніто Муссоліні, Тоскана стала на нетривалий час частиною Італійської соціальної республіки підконтрольної Нацистській Німеччині. У 1944 році Тоскана була захоплена британськими та американськими військами, після чого в 1946 році стала частиною сучасної Італійської республіки.

Скульптура «Давид» роботи Мікеланджело.

Тоскана має унікальну мистецьку спадщину. Флоренція вважається найважливішим центром мистецтва у світі, через що навіть отримала прізвисько «мистецька виставка Італії». У Флоренції знаходиться дуже багато витворів мистецтва та архітектури епохи Відродження. Засновники італійського живопису Чімабуе та Джотто, походять з Тоскани. Звідти походять також архітектор Філіппо Брунеллескі, скульптори Донателло, Лоренцо Гіберті, Андреа і Лука делла Роббіа, художники Мазаччо, Філіппо Ліппі, Фра Анджеліко, Сандро Боттічеллі та Паоло Учелло, а також Мікеланджело Буонарроті та Леонардо да Вінчі[5].

Під час середньовіччя та в епоху Відродження існувало три основні школи живопису, які змагались між собою:

• Флорентійська художня школа. До неї відносяться художники, які дотримувались натуралістичного стилю, утвореного в XIV столітті, переважно завдяки Джотто. У XV столітті ця школа стала провідною у світі. Найвідомішими художниками цієї школи є Мікеланджело Буонарроті, Фра Анджеліко, Сандро Боттічеллі, Філіппо Ліппі та Мазаччо.
• Сієнська школа живопису виникла і Сієні між XIII та XV століттями. Вона змагалась із флорентійською школою. Сієнська школа була більш консервативною, ніж флорентійська, схильна до декоративної краси та елегантної грації пізнього готичне мистецтво. На відміну від флорентійської, сієнській школі була притаманна містичність, яка зосереджувалась на зображенні містичних подій, в якій мало місце спотворення часу і місця, казкові риси. Найвідомішими представниками цієї школи є Дуччо ді Буонінсенья, в роботах якого видно візантійський вплив, його учень Сімоне Мартіні, а також П'єтро і Амброджо Лоренцетті, Сассетта, Доменіко і Тадео де Бартоло, Матео ді Джовані.
• Луккська школа живопису виникла між XI та XII століттями. Її основним центром було місто Вольтерра. Хоча роботи цієї школи не такі елегантні та делікатні, як роботи флорентійської школи, вони відрізняються своєю монументальністю. Митці цієї школи були переважно анонімними.

З Тоскани походять багато знаменитих письменників та поетів, серед яких найвідомішим є Данте Аліг'єрі. Література Тоскани особливо процвітала в XIII столітті та в епоху Відродження.

У Середні віки в Тоскані була популярною любовна поезія. Також досить поширеною була гумористична та сатирична поезія. Демократична форма уряду спричинила появу стилю поезії, який виступав категорично проти середньовічної містичності та лицарського стилю. Також літературі того періоду була притаманна саркастичність. Тогочасний поет Чекко Анжульєрі є найстарішим в історії відомим гумористом.

У XIII столітті було створено декілька алегоричних поем. Поему «Tesoretto» написав Бруннето Латіні, близький друг Данте Аліг'єрі. Це коротка поема з семистрофним римуванням, в якій автор, загублений у ненаселеній місцевості, зустрічає Божу матір, від якої отримує поради. Тут є видіння, алегорія та порада від морального авторитета — три елементи, які з'являться також у Божественній комедії. Франческо де Барберіно, адвокат за освітою, який був секретарем в єпископів та суддів, написав дві маленькі алегоричні поеми: «Documenti d'amore» та «Del reggimento e dei costumi delle donne». Ці дві поеми сьогодні вивчаються не як література, а для історичного контексту. Ще однією алегоричною поемою є «Intelligenza», авторство якої приписують Кампаньї, але яка скоріш за все є перекладом французької поеми.

У XV столітті гуманіст та видавець Альд Мануцій публікував твори Франческо Петрарки та Данте Аліг'єрі, зокрема Божественну комедію, які стали фундаментом сучасної італійської мови[6].

Тоскана має багаті давні та сучасні музичні традиції, які породили багатьох відомих композиторів та музикантів, серед яких Джакомо Пуччіні та П'єтро Масканьї. Саме тут у 1580 році була утворена Флорентійська камерата, яка експериментувала з накладенням музики на твори грецької міфології та написання на їх основі п'єс, результатом чого стало створення перших опер.

Гвідо д'Ареццо, монах XI століття з міста Ареццо, винайшов сучасну систему музичної нотації та систему нот.

У місті Сієна розташована Музична академія Кідж'яна, яка спонсорує важливі музичні події, зокрема Музичний тиждень Сієни та Міжнародний музичний конкурс імені Альфредо Казелли.

Асортимент тосканської їжі: різні вина та сири, різні сорти салямі та шинки.

Основною рисою Тосканської кухні є простота. Найбільш поширеними є боби, хліб, сир, овочі, гриби та свіжі фрукти. Також широко поширеною є оливкова олія, яку роблять з оливок сортів морайоло, леччіно та франтояно. У жовтні та в листопаді в Сан-Мініато збирають білі трюфелі. З корів кіанської породи роблять високоякісну яловичину, з якої можна приготувати флорентійський стейк, який зазвичай їдять з кіанським хлібом. Також виготовляється свинина.

Першою стравою в Тосканській кухні є суп ріболіта, який є ще раз закип'яченим італійським супом мінестроне, який зазвичай складається зі шматочків хліба, бобів, моркви, капусти, тосканської капусти, квасолі, цибулі та оливкової олії. Місцевим видом пасти є «пічі» — товсте зернисте спагеті. Ще одним видом спагеті є «папарделлє» — великі, дуже широкі, плоскі макаронини, схожі на феттуччіне. Місцевими десертами є «панфорте» (пиріг із меду, фруктів і горіхів), «річчіареллі» (пиріжки із мигдалю, цукру, меду і яєчного білка) та «кавалуччі» (печиво з мигдалю, цукатів, коріандру, борошна і меду).

Особливе місце в тосканській кухні займає вино. Найпопулярнішим є вино К'янті. Іншими популярними винами є Vino Nobile di Montepulciano, Morellino di Scansano та Brunello di Montalcino. Території де виробляють вино дуже часто відвідують британські туристи, через що ця територія навіть отримала прізвисько «К'янтшир».

• 
  Ріболіта
• 
  Пічі
• 
  Папарделлє
• 
  Флорентійський стейк
• 
  Тосканська капуста
• 
  Панфорте
• 
  Річчіареллі