Гетто в період Другої світової війни

Створюючи місця примусового ізольованого утримання євреїв, нацисти ставили собі таку мету[3]:

• Полегшення майбутньої ліквідації євреїв.
• Запобігання потенційного опору.
• Отримання безкоштовної робочої сили.
• Отримати симпатію решти населення.

Усі гетто, на думку істориків, умовно можна розділити на два основних типи: «відкриті» і «закриті». Відкриті гетто, без фізичної ізоляції євреїв в окремому, що охоронявся, кварталі, існували тільки до знищення жителів, або їх переселення в «закриті» гетто, або депортації до таборів. У такому гетто в обов'язковому порядку створювалися юденрати або призначалися (обиралися) старости[3][4].

Створення «закритих» гетто здійснювалося з обов'язковим переселенням всіх євреїв в охоронюване місце (квартал, вулиця, окреме приміщення). Навколо закритого гетто силами в'язнів і за їх рахунок зводилася огорожа у вигляді колючого дроту або глухих стін і парканів. Вхід і вихід здійснювався через контрольно-пропускні пункти, які охоронялися з обох сторін[4].

Юденрати (нім. Judenrat — «єврейська рада»), або єврейські комітети, створювалися німецькими окупаційними силами як органи самоврядування єврейських гетто. Юденрати, на відміну від інших місцевих колабораціоністських органів, часто формувалися в примусовому порядку[5].

У повноваження юденрату входило забезпечення господарського життя і порядку в гетто, збір коштів та інших контрибуцій, відбір кандидатів для роботи в трудових таборах, а також виконання розпоряджень окупаційної влади. Юденрату формально підпорядковувалася єврейська поліція[6].

Кандидат історичних наук Євген Розенблат ділить єврейських колаборантів на дві великі групи[5]:

• Прихильники стратегії колективного виживання.
• Особи, які здійснювали стратегію індивідуального виживання.

Перша група ототожнювала себе з усіма іншими жителями гетто і намагалася по можливості домогтися системи, при якій цілому ряду категорій єврейського населення надавалися додаткові шанси на виживання — наприклад, опіка юденрату над багатодітними сім'ями, незаможними, старими, самотніми людьми та інвалідами. Представники другої групи протиставляли себе іншим євреям і використовували всі засоби для особистого виживання, в тому числі такі, що вели до погіршення стану або загибелі інших.

Члени юденрату по-різному ставилися до опору й акцій збройного підпілля в гетто. У деяких випадках вони налагоджували зв'язок і співпрацю з підпіллям і партизанами, в інших — прагнули не допустити акцій опору, побоюючись, що німці будуть мститися всім жителям гетто[5]. Існували також активні пособники нацистів (Абрам Ганцвайх, Альфред Носсіг, Курт Шлезінгер, Стелла Кюблер та ін.). Частина з них була вбита підпільниками та партизанами[7].

Колона в'язнів мінського гетто на вулиці. 1941

У першу чергу гетто були створені на території СРСР і окупованих нацистами країн Східної Європи. В них також примусово, під загрозою смерті, переселяли всіх євреїв, у тому числі євреїв з Західної Європи.

Було три найбільші гетто з них два на території Польщі та одне в Україні. Це в першу чергу Варшавське гетто (450 000 осіб), Лодзьке гетто (204 осіб), та Львівське гето (136 000 осіб).

На територіях УРСР і БРСР найбільшими гетто були у Львові (існувало з листопада 1941 по червень 1943), Чернівецьке (94 000 осіб включно з біженцями прилеглих територій, яке існувало з червня 1943 по червень 1943) та в Мінську (близько 80 000 осіб, ліквідовано 21 жовтня 1943).

Також було створено велике гетто в Терезіне (Чехія) і Будапешті.

З гето поза Європою відомо Шанхайське гетто, де японські союзники Німеччини тримали євреїв Шанхая.

• Список гето нацистської епохи

• Ghettos 1939—1945. New Research and Perspectives on Definition, Daily Life, and Survival. Symposium Presentations. USHMM, 2005 (англ.)