Довженко-Центр

Національний центр Олександра Довженка створено 10 вересня 1994 року Указом Президента України «Про заходи щодо відзначення 100-річчя від дня народження Олександра Довженка». Де-факто розпочав роботу в 1996 році. 2000 року внаслідок реорганізації до Центру приєднано ліквідовану Київську кінокопіювальну фабрику (засновану в 1938 році), на території якої він розмішувався з 1996 року. Фільмофонд фабрики ліг в основу кіноколекції Центру.

2016 року розпочато реформування Центру, що передбачало його перетворення з промислового підприємства на культурну установу, згідно з Концепцією розвитку, представленою громадськості 2015 року. Навесні 2019 року генеральний директор Центру Іван Козленко заявив про успішне завершення процесу реформування[2].

Від вересня 2017 року на базі Центру працює перформативна платформа «Сцена 6», майданчик для розвитку незалежних театрів.

14 вересня 2018 року розпочався перший сезон регулярних подій Центру у власних приміщеннях.

29 березня 2019 року відповідно до наказу Міністерства культури України № 256 «Про реорганізацію державного підприємства „Українська кіностудія анімаційних фільмів“» до Центру приєднано кіностудію Укранімафільм, правонаступником якої став Центр.

12 вересня 2019 року розпочав роботу заснований восени 2015 року Музей кіно Довженко-Центру загальною площею понад 1 500 м². Музей відкрився мультимедійною виставкою «ВУФКУ. Lost&Found», присвяченою історії українського кінематографа 1920-х років.

18 березня 2016 року за результатами конкурсного відбору на посаду генерального директора Довженко-Центру Міністерство культури України уклало контракт з Іваном Козленком терміном на 5 років. На розгляд конкурсної комісії було подано «Концепцію реформування та розвитку Національного центру Олександра Довженка на 2016-2018 рр.», імплементація котрої почалась одразу після призначення нового директора.

Разом із новим директором команді довелося переосмислити призначення інституції. Досі фонд не виходив за межі загальноприйнятої світової практики — довічно зберігав фільми на плівці, робив з них копії і заробляв на цьому. До 2011 року, як і в радянські часи, копії здебільшого замовляла держава для забезпечення прокату: до 1991 року — в Україні, Молдові та Білорусі, а після здобуття незалежності — тільки в Україні. Також копії друкували для українських приватних кіновиробників та кінопрокатників, однак незначним накладом, оскільки основний тираж прокатних копій на українському ринку складали копії, виготовлені в Росії, завезення котрих було припинено лише в 2010 році. Невдовзі через перехід на цифрові технології кінофонд втратив своє основне призначення і дохід.

Метою реформування Центру в концепції було визначено «модернізацію та перетворення з індустріальної в культурну інституцію з одночасною монетизацією контенту» на принципах постіндустріальності, ревіталізації, ергономічності та сінергії.

Три роки комплексних реформ Центру призвели до його фундаментальної трансформації.

Фільмофонд

Збільшення фільмофонду

З 2015 року розпочалась активна робота Центру з консолідації регіональних фільмофондів (колишніх обласних кінопрокатів), в яких часом віднаходились відсутні в фільмофонді Центру українські фільми. Так, впродовж 2015-2018 років Фільмофонд поповнився сотнями українських фільмів з Маріупольського, Житомирського, Київського обласних кінопрокатів, фондом освітніх фільмів, переданим Києво-Могилянською Академією, приватних колекцій.

Фільмосховище

Станом на 1 січня 2021 року на зберіганні в Центрі Довженка знаходиться більше 60 283 одиниць зберігання кіноматеріалів (більше 7 000 найменувань кінотворів) — художніх, анімаційних, документальних та науково-популярних фільмів здебільшого українського виробництва. Більшість із них представлені на вихідних матеріалах — негативах і контратипах, частина також — на позитивних плівках та цифрових носіях. В Центрі Довженка зберігаються вихідні матеріали всіх українських фільмів, створених після 1992 року. Матеріали фільмів радянського періоду здебільшого представлені на контратипах або позитивних плівках.

Найстаріший фільм, що зберігається в фондах Центру Довженка — нітратна плівка 1909 року. Найстаріший художній фільм українського радянського виробництва - 1922 року.

З 1992 року в Центр Довженка також надходять плівки українських документальних фільмів, основний фонд яких радянського періоду перебуває на зберіганні в Центральному державному кінофотофоноархіві України ім. Г. С. Пшеничного.

Довженко-Центр займається збереженням, відновленням, вивченням та популяризацією національної кіноспадщини України. Здійснює наукові дослідження в галузі кінематографії, провадить видавничу та виставкову діяльність, забезпечує промоцію та дистрибуцію національних фільмів, сприяє розвитку мистецтв. Згідно з Законом України «Про кінематографію», вихідні матеріали всіх українських стрічок, створених (у тому числі частково) державним коштом, надходять на довічне зберігання до Центру.

Структура[6]

У результаті реструктуризації 2017 року в структурі Центру утворено кілька профільних підрозділів: Фільмофонд (у складі фільмосховища та кінолабораторії), Кіноархів, Музей кіно та Медіатека.

Фільмофонд Центру особливо активно формувався в 1996—2001 роках, коли, крім фільмів із колекції Київської кінокопіювальної фабрики, він поповнився фільмофондами державних кіностудій (Національної кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка, Національної кінематеки, Укркінохроніки) та частково фільмами українського виробництва з колекції ліквідованого «Совекспортфільму». У 2003—2010 та в 2011—2014 роках здійснювали закупівлі українських фільмів у Ґосфільмофонду Росії. В 2012—2013 роках Центру були передані фільмофонди кіностудії Укранімафільм, Маріупольського обласного кінопрокату та колекція американських освітньо-пропагандистських фільмів з архіву Києво-Могилянської академії. В 2017—2019 роках фільмофонд Центру поповнився фондами колишніх Житомирського та Львівського кінопрокатів, розпочалася передача фонду Одеської кіностудії. Перманентно здійснюється поповнення фільмофонду новими та реставрованими національними фільмами, завершеними виробництвом, та фільмами з приватних колекцій.

Станом на 1 січня 2020 року в фільмофонді Центру налічується 56 043 одиниці зберігання кінофільмів (понад 6 000 найменувань кінотворів) — художніх, анімаційних, документальних та науково-популярних фільмів здебільшого українського виробництва. Більшість із них представлені на вихідних матеріалах — негативних та дубль-негативних 35 мм плівках, решта — на позитивних плівках та цифрових носіях. Крім фільмових матеріалів, у фільмофонді зберігається також фонд діалогових аркушів та субтитрів.

Фільмофонд Центру визнано національним культурним надбанням. Частина фільмофонду віднесена до Національного архівного фонду України.

Кіноархівний фонд Центру складається з фонду особових документів, фонду кіноафіш та кіноплакатів, фотофонду, бібліотечного фонду тощо. Триває формування музейної колекції Центру, основу якої складає фонд кінотехніки.

Протягом 2007—2010 та 2011—2014 років Центр Довженка здійснював програму реставрації українського кінематографа, в рамках якої відреставровано десятки фільмів 1920—1980-х років, зокрема колекції фільмів Олександра Довженка, Івана Миколайчука, Юрія Іллєнка, раннього українського кіноавангарду (серія «Коло Дзиґи»), документального кіно («Документи епохи»), фільмів про Чорнобильську катастрофу та інші, згодом видані на DVD.

Центр провадить активну культурну та популяризаційну діяльність. Зокрема, неодноразово був організатором національних стендів на кіноринках Каннського, Берлінського, Карловарського міжнародних кінофестивалів, ретроспектив в Україні та за кордоном. Серед відомих серійних культурних проєктів Центру — національний кінопрокат кращих українських короткометражних фільмів року «Українська нова хвиля», покази реставрованих українських німих фільмів з музичним супроводом наживо «Коло Дзиґи», освітній проєкт «Культурфільм», фестиваль німого кіно та сучасної музики «Німі ночі», щорічна національна ретроспектива ОМКФ. Завдяки ретроспективам Довженко-Центру українському глядачеві було повернуто такі «забуті» фільми, як «Документи епохи» (1928), «Людина і мавпа» (1930), «Дорога в Парадіз» (1991), «Шамара» (1994) тощо.

Над створенням нових саундтреків до німих фільмів на замовлення Центру працювали відомі українські музиканти: ДахаБраха, Антон Байбаков, Вагоновожатые, Zapaska, Юрій Кузнецов, Олександр Кохановський.

В 2011—2017 роках видано низку щорічних каталогів українських фільмів, серію фотоальбомів («Кінооко»), дослідницьких розвідок та монографій.

Відвідуваність заходів у Довженко-Центрі у 2019 році загалом склала 55 тис. осіб. Якщо початок активної публічної діяльності Довженко-Центру у 2018 році мав на меті сформувати лояльне ядро аудиторії й базувався на регулярних серійних подіях (щотижневі кіноклуби, кінолекторій «Культурфільм», екскурсії фільмофондом, книжкові події та дні аматорського кіно), то у 2019 відвідуваність значно збільшилась з відкриттям нових просторів Музею кіно та Кінолекторію.

• Мандрика Володимир Андрійович, 2000—2010
• Чміль Ганна Павлівна (в. о.), 2010—2011
• Іванова (Федорчук) Вероніка Олександрівна (в. о.), 2011—2014
• Козленко Іван Васильович, 2014—2015
• Хомутовська Капітоліна Дмитрівна (в. о.), 2015—2016
• Козленко Іван Васильович, 2016—2021

Як культурний кластер Довженко-Центрі єднає низку резидентів, а саме Дикий театр, хореографічний майданчик «Ruban Production ITP», арт-клуб «KORA», книгарня «Довженко. книги.кава.кіно» та кафе «ЕТЕР».

• Фільмотека

• Офіційний сайт
• Довженко-Центр у соціальній мережі «Facebook»