Домусульманська Аравія

В епоху раннього палеоліту саме Аравія стала першим місцем, звідки людство почало переможний хід по планеті[1][2]. В епоху верхнього палеоліту / мезоліту територію Аравії населяли племена носіїв гаплогрупи С. Дані люмінесцентної хронології вказують, що 130 тис. років тому Аравійський півострів був відносно спекотнішим, кількість дощових опадів була вищою, завдяки чому він являв собою покриту рослинністю і придатну для проживання землю. У цей час рівень Червоного моря впав, і ширина його південної частини становила всього 4 км. Це на короткий час створило для людей можливість форсування Баб-ель-Мандебської протоки, через яку вони досягли Аравії і заснували ряд перших стоянок на Близькому Сході — таких, як Джебель Файя (Jebel Faya)[3][4]. Ранні мігранти, рятуючись від кліматичних змін в Африці, перейшли через «Ворота Скорботи» на територію сучасних Ємену і Оману і далі через Аравійський півострів у пошуках більш сприятливих кліматичних умов. Між Червоним морем і Джебель-Файя (ОАЕ) — відстань 2000 км, де нині розташовується непридатна до життя пустеля, проте близько 130 тис. років тому, в епоху закінчення чергового льодовикового періоду, Червоне море було достатньо мілким, щоб перетнути його вбрід або на невеликому плоту, а Аравійський півострів був не пустелю, а покритою зеленню місцевістю. З кінцем льодовикового періоду в Європі клімат став більш спекотним і посушливим і Аравія перетворилася на пустелю, погано пристосовану для життя людини.

Деякі автори вважають, що Аравія була вітчизною стародавніх семітів[5], однієї з гілок яких були араби. Інші вважають, що семіти в V тис. до н. е. мігрували з африканського регіону Сахари[6]. У будь-якому випадку вони вже на рубежі IV–III тис. до н. е. влаштувалися в Аравії. Стародавні кочівники-араби поклонялися богині Аллат, шанували зірки і вірили в талісмани (культ чорного каменю сягає глибокої давнини).

Сабейське царство (Sheba) у V ст. до н. е.

У середині II тисячоліття до н. е. з південноарабської мовної та племінної спільності почалося виділення великих племінних союзів: Мінейського, Катабанського, Сабейського. Племена управлялися вождями — кабірами, на чолі союзів племен з часом стали мукаріби, які суміщали в собі жрецькі і церемоніальні функції. Під час військових походів вони набували титулу малік (цар)[7]. На основі союзу племен почали формуватися царства. У XIV ст. до н. е. сформувалося царство Майн, від якого через західну Аравію до Єгипту і Ханаану простягнувся Шлях пахощів. На цьому шляху майнці побудували перевалочні пункти Мекку і Медіну. Південним конкурентом Майна стало Сабейське царство, відоме завдяки згаданій в Старому Завіті Цариці Савській, сучасниці Соломона. Південноаравійська писемність, прийнята в Майнському і Сабейському царстві з IX ст. до н. е., розвинулася на основі ханаанейського письма, що вказує на зв'язки Ємену з древньою Палестиною, закріплені біблійною легендою про походження прародителя арабів Ізмаїла від Авраама. Через гавані південної Аравії проходять морські караванні шляхи з Середземноморських країн до Індії (Офір).

Сабейське царство благотворно впливало на прогрес в суміжних регіонах Африки. У VIII столітті до н. е. на ефіопські землі прибула велика Сабейська колонія, яка стрімко відокремилася від своєї аравійської метрополії. З прибуттям сабеїв пов'язана відома ефіопська легенда про «Соломонову династію», представниками якої нібито були ефіопські царі. Згідно з легендою, всі вони були нащадками Давньоізраїльского царя Соломона і біблійної цариці Савської, тобто, правительки Сабейського царства. Ефіопи традиційно називали царицю Савську ефіопською Македою або Білкіс. Переселення аравійців на плато Тигре призвело до поширення в Ефіопії не тільки семітських мов, а й численних навичок: кам'яного будівництва методом сухої кладки та різьбленню по каменю, розписної кераміки і ще деяких досягнень цивілізації. Змішавшись з кушитами, що мешкали в регіоні Тигре, аравійські переселенці утворили агазі — Давньоефіопську народність, на ім'я якої сучасна територія Тигре стала відома як «країна Агазі», а давньоефіопська мова — як геєз.

У II ст. до н. е. на північному заході Аравії утворилося Набатейське царство зі столицею в Петрі, в якому араби витіснили стародавніх ідумеїв. Крім території Йорданії набатеї контролювали захід сучасної Саудівської Аравії (Мадаїн-Саліх), а також мали свої форпости на Синаї (Дахаб) і в південній Сирії (Ас-Сувейда). Набатейці користувалися набатейським письмом, яке послужило основою для арабського алфавіту. Через триста років римляни захопили Набатейське царства і включили його до складу своєї провінції Кам'яниста Аравія.

Одночасно з Набатейським царством на південному заході Аравії з'являється Хим'яр, що прийшов на зміну Сабейському царству в 115 до н. е.[8]. Столицею Хим'яру став Зафар. З часом (при Зу-Нувасі) у ньому сильні позиції зайняв юдаїзм. У IV та VI столітті ефіопське військо двічі розорило південно-західну Аравію. Після другого походу ефіопський гарнізон на чолі з ефіопським намісником Абрахою підняв заколот і утворив самостійну провізантійску державу Хим'яр з центром у Сані, яка стала центром поширення християнства в південній Аравії. За легендою в 570 році Абраха направив каральну експедицію в тоді ще язичницьку Мекку, яка закінчилася провалом (Рік Слона).

Аравія в VI столітті

Експансія Хим'яра в центральну Аравію призвела до появи Кінда. Геополітично орієнтовані на Візантію кіндіти зіткнулися з «перськими арабами» під проводом Лахмідів, що кочували в низинах Євфрату. По території Аравії пройшов цивілізаційний розлам між християнською Візантією і зороастрійською Персією, в зоні якого палала запекла міжплемінна війна. У VI столітті на зміну послабленим кіндітам візантійську політику стали проводити гассаніди, які також зазнали поразки і до кінця VI століття Аравія була перетворена на перську околицю.

• Археологія в Омані
• Зу Нувас Юсуф Асар Ясар (Масрук)

• Браницький Андрій Геннадійович, Корнілов Олександр Олексійович. Релігії регіону. — Нижній Новгород : Нижньогородський державний університет імені М. І. Лобачевського, 2013. — 305 с.