Катря Гриневичева

Народилася в сім'ї Василя Банаха, державного службовця, і Марії з Кубаїв, як найстарша дитина. Вивести у люди, дати освіту усій дітворі: дочці і шістьом синам було батькам нелегко. Тож життя в родині Банахів межувало зі спартанською простотою.

Брати Катрі (крім брата Григора, який помер ще дитиною), здобули високу освіту. Д-р Валерій був адвокатом у Надвірній, о. Іван — сотрудником греко-католицької катедри у Перемишлі, д-р Володимир — лікарем, Денис — учителем й організатором хору в с. Гаях під Львовом, Євген — хорунжим УГА, загинув 1920 року в «чотирикутнику смерті», наймолодший Богдан впав від польської кулі в часі листопадових боїв у 1918 у Львові[1].

Дитячий вік Катря провела у Винниках. Коли дівчинці минуло три роки, родина Банахів переїхала до Кракова. Тут і минули дитячі й шкільні роки, тут закінчила польську вчительську семінарію й розпочала писати польською мовою. У семінарії було заведено факультативне вивчення української мови для тих майбутніх учительок, що мали працювати у Східній Галичині, і Катря Гриневичева починає вивчати рідну мову. На цей час припадає її зустріч із Василем Стефаником, який схилив молоду письменницю до української літератури[2]. У своїх спогадах В.Стефаник писав про краківський період їх біографій:

«Треба уладжувати шевченківський концерт… Радикали перепачковують на одну з деклямацій „Каменярів“ Франка. Деклямувати буде молоденька Катря Банахівна, студентка учительського семинаря. Дівчинисько румяне, чорнобриве, всі молоді за нею поглядають. Панна Катря деклямує гарно. Від радикалів має припорученнє, як вийде на естраду, почати так: „Каменярі поезія Тараса Шевченка“. Так треба робити через каноніка о. Борсука і його сотрудника Козловського. Панна Катря деклямує прегарно. Публика дуже вдоволена, бо що вільно Шевченкови, того не вільно Франкови. Декляматорка, тепер пані Гриневичева, думаю, не взяла на себе непростимого гріха»[3].

Через батькового приятеля, вчителя з Винник Григора Врецьону, Катря познайомилася зі своїм нареченим Осипом Гриневичем. Після одруження й закінчення семінарії 19-літня вчителька переїхала до Львова, де й прожила майже все життя. Її чоловік працював учителем в українській школі вправ при Львівській учительській семінарії, а молоде подружжя мешкало при вул. Б.Ґловацького (тепер Я.Головацького), 8. У 1896 році в них народився син Володимир Тарас, у 1898-му — Ярослав Євген, у 1903 — донька Дарія Наталія.

У Львові Катря Гриневичева, крім літератури, займалася редакційно-видавничою справою, стала однією з активних діячок жіночого руху в Галичині. 1909 року товариство "Просвіта" доручило їй редагувати журнал для дітей «Дзвінок», який став популярним не лише в Галичині, але й на Наддніпрянщині. В журналі з'явилися історичні оповідання самої Катрі Гриневичевої, адресовані молоді: «Перед похороном князя Романа», «Ярослав Осмомисл», «Княжичі»[1].

Мала роман з Гнатом Хоткевичем, про який її біографи рідко згадують. Шанувальниця таланту письменниці Ярослава Ваврисевич про цей епізод каже коротко:

«Музикою … зачарував її Гнат Хоткевич настільки, що подалася до нього в Київ»[4].

На початку Першої світової війни (1914) обидва її сини пішли охотниками до Легіону УСС, а письменниця разом з іншими втікачами-галичанами опинилася в таборі для воєнних виселенців у Ґмюнді (Нижня Австрія). Нелегке табірне життя описала вона у збірці оповідань «Непоборні» (1926). Потім був табір в Ґредінґу, де працювала вчителькою.

У 1917 повернулася до Львова, де стала свідком листопадових боїв 1918-го, працювала в редакції «Українського Слова». Залишилася у місті після відходу Галицької Армії, працювала вчителькою. У 1920 з війни повернулися її сини. У 1922-1924 очолювала «Союз Українок».

Її старший син Володимир одружився з Марією Федак, донькою адвоката та громадського діяча Степана Федака (його зятями були також Євген Коновалець і Андрій Мельник). Володимир Гриневич, доктор права, працював суддею в Городенці та Перемишлі. Молодший син Ярослав став адвокатом у Надвірній. Донька Дарія була професоркою в гімназії СС. Василіянок у Львові, згодом вийшла заміж за українського економіста Іллю Витановича (Витановичі мешкали у Львові на вул. Малаховського, тепер Остроградських, 2).

У 1926 помер (на 62 році життя) чоловік Катрі, Осип Гриневич. Письменниця залишилася самотньою, хоча до неї сваталися відомі галичани, зокрема, Василь Стефаник. Вона присвятила себе вихованню внучки Арети Витанович.

Коли вибухнула Друга світова війна (1939) Катря Гриневич перебувала у Надвірній у сина Ярослава, звідки виїхала до Львова. Завдяки цьому вона уникла трагічної долі свого брата, д-ра адвоката Валерія Банаха, вивезеного НКВДистами з Надвірної до Станиславова, а відтак на копальні Донбасу, де він загинув. У січні 1940 Катря Гриневичева зі синами Ярославом і Володимиром та їхніми родинами з підробленими документами німців, що нібито репатріювалися з Галичини до Райху, виїхала до генерал-губернаторства (окупованої німцями території Польщі) й оселилася у Кракові, місті свого дитинства й юності.

У 1944, рятуючись перед радянським наступом, Катря Гриневичева з деякими членами своєї родини знову вирушила на захід: Криниця, Братислава, Відень, Саксонія, Баварія. Врешті-решт втікачі опинилися в таборі для «переміщених осіб» (DP, «ді-пі») в американській зоні окупації (Карлсфельд біля Мюнхена). Тут були також скульптор Сергій Литвиненко, який вирізьбив погруддя письменниці, літературознавець Остап Грицай, поет Євген Маланюк. У серпні 1947 Катря Гриневичева зламала ногу, її поклали до міського шпиталю в Берхтесґадені, де зробили операцію. У цьому ж шпиталі письменниця померла в ніч проти 27 грудня 1947 року. Похована на цвинтарі Берхтесґадені[1].

Перша збірка Катрі Гриневичевої «Легенди і оповідання» (1906) була популярним чтивом, основу книжки становлять оповіді, присвячені тяжкому й безпросвітному життю бідарських дітей. Письменниця добре знала дитячу психологію, бачила, за яких тяжких умов зростали й виховувалися діти галицької бідноти, тому багато сил віддала народному вихованню, формуванню шкільної лектури. У 1910—1912 pp. вона редагувала дитячий журнал «Дзвінок» (Львів 1890—1914).

Враження, пережиті під час першої світової війни, покладені в основу збірки «Непоборні» (1926), яка принесла письменниці широке визнання поряд з творами на антивоєнну тему Василя Стефаника, Марка Черемшини, Михайла Яцкова, Ольги Кобилянської, повістю Осипа Турянського «Поза межами болю».

Катря Гриневичева належить до кола письменників, яке з'явилося на обрії української літератури на початку XX ст. Вона формувалася у колі прогресивних, демократично настроєних літераторів Західної України, підтримувала дружні стосунки з Василем Стефаником, Марком Черемшиною, Ольгою Кобилянською, Осипом Маковеєм, Гнатом Хоткевичем. Найбільше орієнтувалася вона на Івана Франка, який перший помітив її небуденний письменницький талант і почав друкувати її твори у редагованих ним виданнях.

Основою історичних повістей Катрі Гриневичевої «Шестикрилець» (1935) та «Шоломи в сонці» (1928) стали події на Галицько-волинській землі другої половини XII — початку XIII ст. Авторка спирається на історичні джерела, а також використовує тогочасні праці Михайла Грушевського, І. Линниченка, М. Кордуби, І. Шараневича, Д. Зубрицького. Увага письменниці зосереджується на основних подіях життя князя Романа Мстиславича: подорож до Угорщини, одруження з Рюриківною, похід на ятвягів, боротьба з великим боярством, укріплення західних кордонів, зміцнення зв'язків із півднем, боротьба з половцями, посилення єдності Русі, незгода з Рюриком Київським, похід на Польщу і смерть володаря. Повість складається зі своєрідного циклу оповідань, об'єднаних спільним героєм та ідейним пафосом. Письменниця творить культ свого героя — людини, воїна, князя, розуміє й виправдовує духовну самотність, твердість у боротьбі з боярською опозицією. Романа Мстиславича зображено за різних обставин, і скрізь він — розумний політик і дипломат, хоробрий воїн, лицар честі й доброти, великий будівничий своєї держави.

Могила Катрі Гриневичевої в Берхтесґадені

Боротьба за спадщину Романа Мстиславича була не менш тривалою і жорстокою, ніж та, яку він вів, об'єднуючи і зміцнюючи Галицько-Волинське князівство. Про це йдеться у повісті «Шоломи в сонці», яка хронологічно продовжує «Шестикрильця», але має вже іншу тональність. Головним героєм твору виступає народ, він дає відсіч угорським окупантам Галича, стримує польський натиск на Волинь, розбиває Рюрика Київського з його найманцями. Героїчною смертю у цій битві гине і дівчина Ясиня, один із найсвітліших жіночих образів К. Гриневичевої.

Катря Гриневичева виробила власний стиль письма, її мова дещо архаїзована, як це й належить історичному полотну, збагачена давньоруською лексикою, взірцями давньої календарно-обрядової поезії. Сучасники докоряли їй за історизм мовлення, ускладненість образно-стильової системи. Письменниця дещо відійшла од традиційної оповідальності. Її стиль розрахований на емоційне, образне сприйняття подій. Можна визнати, що Катря Гриневичева свідомо культивує стиль літературного бароко з його багатою орнаментикою, вишуканістю й вибагливістю вислову, високою поетичною насиченістю образу. Динамічний сюжет її традиційної історичної повісті заступають ряди розрізнених величних і барвистих картин. Сучасного читача, призвичаєного до ясного й прозорого тексту, можуть вразити незвичайні художні засоби письменниці, її примхливі синтаксичні конструкції, іноді досить заплутані структури, оригінальний словник. Багатий і розмаїтий декоративний реквізит є складовою частиною літературного мислення письменниці.

Повісті Катрі Гриневичевої вияскравлюють цікаву й напружену сторінку історії нашої батьківщини. Письменниця оживила історію, привернула увагу до тих історичних осіб та безіменних героїв, які в грізну годину будували свою державність, захищали її від ворожих нападів і внутрішніх чвар.

Автор циклу «Легенди й оповідання» (1906), збірки оповідань і нарисів «По дорозі в Сихем» (1923), «Непоборні» (1926), великих епічних творів «Шоломи в сонці» (1928), «Шестикрилець» (1929, 1935).

• Байцар Андрій. Видатні винниківчани: Науково — краєзнавче видання / А. Л. Байцар. — Львів-Винники, 2012. — 88с.
• Герасимова Г. П. Гриневичева Катря // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 203. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
• Гриневич Я. Катря Гриневичева: Біогр. нарис. — Торонто: Гомін України, 1968. — 95 с.
• Горак Р. Покута Катрі Гриневичевої // Дзвін. — 1990. — № 2. — С. 77-81.
• Качкан В. А., Качкан О. В. «Вкинула світла на далекі дороги суспільності» (Катря Гриневичева: біографічна мозаїка; пороги творчості, що замовчують листи) // Нев'януча галузка калини: Українські літератори, вчені, громадські діячі — в діаспорі. — К., 2011. — С. 11-44.
• Лебедівна Л. Релігійно-містичні мотиви прози Антона Лотоцького та Катрі Гриневичевої // Дивослово. — 2005. — № 9. — С. 62-65.
• Мишанич О. Катря Гриневичева та її історичні повісті // Гриневичева К. Шестикрилець. Шоломи в сонці. — К., 1990. — С. 314—331.
• Мишанич О. Історія української літератури XX ст. — Кн. 2. — К.: Либідь, 1998.
• Погребенник Ф. Катря Гриневичева // Жовтень. — 1989. — № 1. — С. 50-51.
• Разживін В. М. Особливості стилю історичної прози Катрі Гриневичевої // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. — К., 2005. — Вип. 10. — С. 314—321.
• Харлан О. Д. Історична проза Катрі Гриневичевої. — К.: Міжнародна фінансова агенція, 1997. — с.117.
• Харлан О. Д. Катря Гриневичева: Літературний портрет. — К.: Знання, 2000. — 168 с.
• Харлан О. Д. Гриневичева Катря // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. : І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : [б. в.], 2006. — Т. 6 : Го — Гю. — 712 с. — ISBN 966-02-3966-1.
• Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.

• Катря Гриневичева // Український центр
• Ігор Мельник. Катря Гриневичева — репрезентантка галицького жіноцтва // Zbruch, 19.11.2015
• Катря Гриневичева (1895—1947) // Українська література
• Твори Катрі Гриневичевої // Chtyvo.org.ua