Роман Мстиславич

У 1168 році Романа Мстиславича, батько якого сидів у Києві, запросили княжити до Новгорода Великого. У лютому 1170 на чолі новгородської дружини розбив війська, що їх послав на місто владимирський і суздальський князь Андрій Боголюбський під керівництвом свого сина Мстислава Андрійовича.

Восени 1170 р., після смерті Романового батька, «новгородці показали йому путь», він вирушив на Волинь та сів у Володимирі.

Після смерті Мстислава II Ізяславовича волинські землі були поділені між його синами: Роман одержав Володимир-Волинський, Всеволод — Белз, Святослав — Червен, Володимир — Берестя. До 1188 Роман одружився з Предславою, донькою овруцького князя Рюрика Ростиславича.

1188 року Роман Мстиславич, скориставшися смертю галицького князя Ярослава Осмомисла та вступивши у змову з галицькими боярами проти Володимира Ярославича, захопив Галич. При цьому він віддав Володимир своєму братові Всеволоду. Але в Галичі Роман не втримався (був змушений тікати від військ угорського короля Бели III) і, порушивши клятву, яку дав своєму братові, вигнав його з Володимира за допомогою свого тестя, Рюрика.

Після смерті у 1194 році великого князя київського Святослава Всеволодовича новим великим князем став Рюрик Ростиславич. У 1195 році він віддав у володіння Роману Мстиславичу Торчеськ і ще 4 міста («часть» на півдні Київської землі), але на вимогу владимирського князя Всеволода Юрійовича Велике Гніздо відібрав їх у зятя і віддав Всеволоду. Інтриги Всеволода Юрійовича призвели до того, що Роман Мстиславич посварився з Рюриком Ростиславичем і уклав таємну угоду з чернігівським князем Ярославом Всеволодовичем. Коли Рюрик Ростиславич про це дізнався, Роман, побоюючись тестя та його союзника Всеволода Юрійовича, поїхав до Польщі, де звернувся за допомогою до своїх двоюрідних братів, синів краківського князя Казимира II Справедливого — краківського і мазовецького князя Лєшека Білого і його молодшого брата-співправителя Конрада. Останні погодилися допомогти, але спочатку просили допомогти у війні зі своїм дядьком, великопольським князем Мешком III Старим. У результаті Роман взяв участь у битві на Мозгаві, де був поранений. Після цього він тимчасово помирився з тестем і отримав від нього місто Полонне (а також «пів тартака Корсунського»). Проте вже 1196 Роман у союзі з Ольговичами воював проти Рюрика Ростиславича. Восени 1196 або взимку 1198/99 Роман відіслав свою дружину до її батька. Незабаром він узяв другий шлюб — з Анною, чиє походження дискусійне[1].

По смерті останнього галицького князя з династії Ростиславичів — Володимира, сина Ярослава Осмомисла, — приєднав Галицьке князівство до Волинського (1199), створивши Галицько-Волинську державу. Здібний політик і добрий полководець, жорстоко приборкавши непокірних бояр, мав підтримку у міщанства. У двох походах 1201—1202 і 1203—1204 років його війська розбили половців і визволили чимало бранців. Вершиною його успіхів було взяття Києва та включення його у сферу своїх впливів. У зовнішній політиці Роман Мстиславович підтримував тісний союз із Візантією та Угорщиною, мав зв'язки з Римським Папою Інокентієм ІІІ, перемагав неспокійних сусідів — половців і литовські племена, втрутився в справи німецьких князів, через свою другу дружину Єфросинію-Анну був поріднений з імператором Священної римської імперії Філіпом Швабським, який був одружений з сестрою Єфросинії — Іриною Ангеліною.

Роман Мстиславович намагався подолати роздрібненість Київської Русі. Був ініціатором зміни порядку престолонаслідування на основі принципу майорату. Проте передчасна смерть не дозволила реалізувати йому амбіційні плани.

1204 року Папа Римський Інокентій ІІІ вислав до Великого князя Київського Романа посольство й запропонував надати йому королівську корону та титул Короля Русі^{[джерело?]}, одначе Роман не встиг отримати корону (невдовзі він загине) й пішов війною на Польщу. Він просив благословення від Володимирського єпископа на цю війну^{[джерело?]}, проте єпископ не підтримав дії князя.

Підтримував тісні зв'язки з бенедиктинцями монастиря св. Петра в Ерфурті[2].

У 1205 році Роман з якоїсь причини розірвав багаторічний союз з Лешком Білим і його братом Конрадом, вдерся в Малопольщу, взяв два міста і зупинився на Віслі поблизу Завихоста. Тут, від'їхавши з малим загоном від головних сил, Роман несподівано був атакований поляками і загинув в бою. Уява польських хроністів перетворила цю сутичку в грандіозну битву (битва при Завихості).

Був тимчасово похований у церкві святого Якова на передмісті Сандомира. Ян Длугош стверджував про викуп тіла за 1000 фунтів срібла. Теофіль Коструба твердив, що князь мав бути похований в Успенському соборі Володимира. І. Крип'якевич на основі праць Я. Длугоша, Л. Войтович підтримали варіант поховання у Володимирі. Б. Томенчук, Д. Домбровський вважали, що князь був похований у невідомому монастирі Володимира, де пізніше поховали дружину[3]. В Суздальському літописі стверджується про поховання князя в Успенському соборі Галича[4]. О. Головко припускає, що князь міг бути похований в збудованій за його сприяння Церкві святого Пантелеймона (тепер с. Шевченкове), біля якої нещодавно після розкопок знайшли залишки його резиденції[2].

Після смерті Романа Мстиславича залишилося двоє малолітніх синів Данило (4 роки) та Василько (2 роки). Одразу після його смерті невдоволене галицьке боярство вигнало малолітніх князів з їхньої матір'ю та запросило на князювання сіверських князів Ігоревичів. Романовичі не змирилися з цим і почали боротьбу за свою спадщину, яка тривала близько 40 років, і завершилась їхнім утвердженням у Галицько-Волинському князівстві.

• Полное собрание русских летописей (ПСРЛ), Т.2. III. Ипатьевская летопись. Санкт-Петербург, 1843.
• Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. Київ: Дніпро, 1989.

• Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець IX — початок XVI ст.). — Львів : Інститут українознавства, 2000.
• Войтович, Л.В. Княжа доба на Русі: портрети еліти. — Біла Церква, 2006.

• Головко О. Останній похід князя Романа Мстиславича у джерелах та історичній думці // Український історичний журнал. К., 2009. № 4 (487) (лип.—серп.) С. 28—48.

• Роман Мстиславич // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 277. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• Історія України в особах: IX—XVIII ст. — К. : Видавництво «Україна», 1993. — 396 с.
• Котляр, М.Ф. Роман-Борис Мстиславич // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К.:Знання України, 2004 — Т.2 — 812с. ISBN 966-316-045-4
• Нагірний В.НАЧАЛО КНѦЖЕНИѦ.
• Роман Мстиславич // Довідник з історії України. За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К. : Генеза, 1993.
• Роман Мстиславович // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1964. — Т. 7, кн. XIII : Літери Риз — Се. — С. 1627-1628. — 1000 екз.