Комп'ютерна безпека

Систему кібербезпеки України формують:

• Академічна кібербезпека (ВНЗ, дослідницькі інститути і т. д.);
• Державна кібербезпека (законодавча база, Держспецзв'язку(CERT-UA), кіберполіція, СБУ, Міністрество оборони, Розвідувальні органи, НБУ[5].);
• Комерційна кібербезпека (вендори, програмні та апаратні рішення, методики та методи, досвід, технології і т. д.).
• Некомерційні волонтерські та громадські організації (ІнформНапалм,[6] Український кіберальянс[7])

Кіберполіція й інші правоохоронні органи здійснюють розслідування, тоді як Урядова команда реагування на кіберінциденти (CERT-UA), Ситуаційний центр забезпечення кібербезпеки при СБУ (MISP-UA) та Національний координаційний центр кібербезпеки (НКЦК) при РНБО мають нейтралізувати загрозу в її активній фазі[8]. Навіть приватні підприємства можуть звертатися до CERT-UA за оперативною підтримкою[8]. Держателі державних інформаційних ресурсів також інформують про інциденти Державну службу спеціального зв'язку та захисту інформації (ДССЗЗІ)[8].

Попри все, рівень захищеності кіберпростору України залишається незадовільним. На думку експертів, українські системи залишаються вразливими до хакерських атак. Цьому сприяє недостатня компетентність спеціалістів, що працюють на державній службі. Зі сторони бізнесу причина вразливості полягає в необізнаності та неусвідомленості загрози[9]. В Україні наразі не існує централізованого управління силами реагування на кіберзлочини[10].

Ця спеціальність є новою в Україні і на даний момент її викладають всього в декількох передових ВНЗ нашої країни[11].

16 березня 2016 Президент України Петро Порошенко підписав указ, яким увів в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 січня «Про Стратегію кібербезпеки України». У концепції зазначається: «Економічна, науково-технічна, інформаційна сфера, сфера державного управління, оборонно-промисловий і транспортний комплекси, інфраструктура електронних комунікацій, сектор безпеки і оборони України стають все більш уразливими для розвідувально-підривної діяльності іноземних спецслужб у кіберпросторі. Цьому сприяє широка, подекуди домінуюча, присутність в інформаційній інфраструктурі України організацій, груп, осіб, які прямо чи опосередковано пов'язані з Російською Федерацією»[12].

Для реалізації державної політики щодо захисту в кіберпросторі державних інформаційних ресурсів та інформації прийнятий Закон від 05.10.17 р. № 2163-VIII «Про основні засади забезпечення кібербезпеки України» (далі — Закон № 2163, вступив силу з 09.05.18 р.). Цей Закон став основою розвитку державної системи захисту від мережевих погроз.

Під час російсько-української війни, що розпочалась з анексії Криму в 2014 році, інформаційно-обчислювальні системи України ставали об'єктами атак з боку Росії. Так, наприклад, 23 грудня 2015 року російським зловмисникам вдалось успішно атакувати комп'ютерні системи управління в диспетчерській «Прикарпаттяобленерго» та вимкнули близько 30 підстанцій, залишивши близько 230 тисяч мешканців без світла протягом однієї-шести годин. Ця атака стала першою у світі підтвердженою атакою, спрямованою на виведення з ладу енергосистеми[13].

Найбільшою за останні роки є атака на підприємства України вірусу Petya у 2017 році, внаслідок якої було зупинено роботу 1/3 українських банків, більш ніж 100 великих підприємств і організацій були вимушені призупинити свою роботу[14]. Країни-члени організації розвідувального альянсу FVEY, покладають відповідальність за цю атаку на Росію.[15][16]

Цей термін означає, що програма будується на помилкових засадах, наприклад, на хибному розумінні засад функціонування комп'ютерних мереж і використовуваних комунікаційних протоколів. До помилок цього роду можна віднести використання нестійких шифрів, як це мало місце у випадку протоколу Нідгема — Шредера, застосованого у протоколі Kerberos, а також хибний вибір механізмів автентифікації чи повна довіра до інформації, надісланої клієнтом в архітектурі клієнт-сервер. Наслідком таких помилок можуть бути некоректні результати роботи додатку й одержання помилкових даних.

До цієї групи належать технічні помилки, яких програмісти припускаються через свою недостатню обізнаність або неуважність. Прикладом є недостатня перевірка параметрів або результатів системних викликів, що може призвести до таких уразливостей, як переповнення буфера, невміле застосування функції *printf() (англ. format string attack) чи цілочисельне переповнення. Поширеним результатом помилок реалізації є можливість одержання повного контролю над процесом особою, що не має відповідних прав, чи можливість безпосередньої взаємодії з операційною системою.

Ця категорія об'єднує помилки адміністраторів, які налаштовують програмне забезпечення для користувачів. Такі помилки можуть виникати внаслідок нерозуміння документації чи особливостей функціонування програмного засобу, або ж через недбалість. Прикладом такого роду помилок є встановлення слабких паролів для привілейованих облікових записів чи надання надмірних прав без відповідного контролю доступу.

До цієї групи належать дії користувачів, які не мають повного розуміння роботи програмного забезпечення і принципів функціонування комп'ютерних систем. Приклади таких дій — запуск вкладень електронних листів від ненадійних відправників, ігнорування застережних повідомлень, випадкова зміна налаштувань програми, а також втрата носія із резервною копією даних.

Варто зазначити, що необережність зі сторони користувача є дуже поширеною і серйозною проблемою. Наприклад, за результатами проведених свого часу опитувань, понад 70 % учасників опитування були готові повідомити свій пароль до комп'ютерної системи в обмін на плитку шоколаду[18].

Дві останні групи помилок є предметом тривалих суперечок. Частина спеціалістів вважають, що автора системи не можна звинувачувати у некоректному конфігуруванні і застосуванні програмного забезпечення, і у зв'язку з цим такі помилки не повинні розглядатися як технічні вади системи безпеки. Інші твердять, що згідно із принципом найменшого здивування, якщо програма, не будучи інтуїтивно зрозумілою, сприяє цим самим збільшенню кількості помилок через дії користувача чи адміністратора, то це є недоліком самої програми[19].

Загалом можна виділити перелік таких найбільш поширених хакерських атак[20]:

• DoS, DDoS, 4DoS — атаки на відмову в обслуговуванні
• Атаки на CPU (центральний процесор)
• Атаки на RAM (оперативна пам'ять)
• Атаки на дисковий простір (комп'ютерна пам'ять)
• Проникнення всередину периметра (SQL ін'єкція, метод «грубої сили» та інше)
• Фішинг (email, formjacking, XSS, etc.)
• Вимагання (ransomware — програма-шантажист)

Чорний хід, або бекдор у комп'ютерній системі, криптосистемі чи алгоритмі — це метод обходу звичайного процесу аутентифікації, забезпечення віддаленого доступу до комп'ютера, одержання доступу до незашифрованої інформації тощо.

Бекдори можуть відбуватися у формі встановлення програми (наприклад, Back Orifice) або змін у роботі існуючої програми чи фізичного пристрою.

На відміну від інших атак, DoS-атаки застосовуються не для одержання несанкціонованого доступу чи керування системою, а для того, щоб унеможливити роботу останньої. В результаті атаки акаунт окремої жертви може виявитися заблокованим унаслідок умисного багаторазового введення невірного пароля, або ж унаслідок перевантаження мережі буде заблоковано усіх її користувачів. На практиці цьому виду атак дуже складно перешкодити, оскільки для цього необхідно проаналізувати поведінку цілих мереж, а не лише поведінку невеличкої частини коду.

Користувач, який одержав несанкціонований доступ до комп'ютера (чи його частини), може встановлювати на ньому різні типи програмного (у тому числі модифікації операційних систем, віруси, програмні кілоґґери) та апаратного (апаратні кілоґґери, пристрої для прослуховування) забезпечення, внаслідок чого безпека системи опиниться під загрозою. Такий порушник може також легко скачати великі об'єми даних на зовнішні носії. Ще одним видом атак безпосереднього доступу є завантаження операційної системи з зовнішнього носія із наступним зчитуванням даних з жорсткого диску (дисків). Цей різновид атак є зазвичай єдиним методом атакування комп'ютерів, що не підключені до інтернету.

Авіаційна галузь є особливо важливою з точки зору комп'ютерної безпеки, оскільки пов'язані із нею ризики стосуються життя людей, цінного обладнання й вантажів, а також авіатранспортної інфраструктури. Безпека системи може опинитися під загрозою через неправильне функціонування апаратного і програмного забезпечення, помилкові дії оператора чи неполадки, пов'язані із середовищем, в якому працює комп'ютерна система. Причиною таких загроз, що реалізуються через уразливість комп'ютерних систем, може бути саботаж, шпіонаж, промислова конкуренція, тероризм, технічні неполадки та людський фактор.

Наслідки успішних навмисних чи ненавмисних злочинних дій із комп'ютерною системою в авіації можуть бути різноманітними, від розголошення конфіденційної інформації до порушення цілісності системи, що може призвести до таких серйозних проблем, як витік інформації (крадіжка чи втрата даних), простій у роботі мережі чи системи управління повітряним рухом, а це, у свою чергу, може призвести до призупинення роботи аеропорту, втрати повітряного судна, загибелі пасажирів. Ще більшому ризикові піддаються військові системи, що керують майном та обладнанням військового призначення.

Згідно зі слів експертів з кібербезпеки можна виділити такі методи захисту[22]:

• безпечна побудова серверної частини
• здійснювати регулярне оновлення всіх елементів інфраструктури
• робити тестування навантаження
• проводити аналіз коду використовуваних бібліотек
• проводити аналіз коду програми
• ідентифікувати вразливості шляхом сканування
• проводити регулярний аудит інформаційної безпеки

Хоча під час проектування комп'ютерної системи необхідно взяти до уваги чимало характеристик, безпека є серед них однією з найважливіших. За даними опитування, проведеного корпорацією Symantec у 2010 році, 94 % організацій, що взяли участь в опитуванні, планували вжити заходів з підвищення безпечності їхніх комп'ютерних систем, а 42 % зазначили, що вважають неналежний рівень кібербезпеки за основний ризик.[23]

Незважаючи на те, що більшість організацій вдосконалюють системи інформаційного захисту, чимало кіберзлочинців знаходять шляхи їхнього обходу і продовжують свою діяльність. Нині спостерігається зростання числа майже усіх типів кібератак. В опитуванні 2009 року щодо комп'ютерних злочинів і кібербезпеки, проведеному Інститутом комп'ютерної безпеки, респонденти відзначили суттєве зростання числа атак шляхом застосування зловмисних програмних засобів, DoS-атак, викрадання паролів та дефейсу сайтів.[24]