Кочерган Михайло Степанович

Народився в с. Стебни повіт Вижниця на Буковині (тепер Путильського р-ну Чернівецької обл.) в родині селянина, згодом голови громади та члена шкільної ради с. Стебни Степана Кочергана та Ганни, уродженої Кочерган. Початкову освіту здобув в сільській школі. З 1900/1901 по 1907/1908 навчальний рік навчався в 2-ій державній українсько-німецькій гімназії в Чернівцях, де в липні 1908 р. склав матуральні іспити. Навчаючись в гімназії, мешкав в українській «Бурсі імені Осипа Федьковича» товариства «Український Народний Дім» в Чернівцях  — інтернаті для позаміських українських дітей, які навчалися в середніх школах м. Чернівців. Студіював право у Чернівецькому університеті в 1908—1912 рр., отримував університетську стипендію з коштів буковинського крайового виділу в сумі 200 корон на рік. 30.07.1912 р. отримав абсолюторіум, провчившись потрібних для цього 8 семестрів та склавши всі іспити. 24.06.1913 р. промований доктором прав в аулі Чернівецького університету (промотор професор доктор Фердінанд Коґлєр). В березні 1913 р. іменований концепістом-практикантом крайового уряду в Чернівцях. З вересня 1913 р. переведений на посаду концепіста-практиканта крайового уряду при повітовому старостві в м. Заставна.

Член українського академічного товариства «Союз», член правління товариства з жовтня 1909 р. Один з організаторів народного віча, влаштованого товариством «Союз» спільно з товариством «Руська Бесіда» в приміському с. Ленківці 27.11.1910 р. З жовтня 1912 р. член правління університетського студентського дому імені цісаря Франца-Йозефа в Чернівцях.

Перед загрозою російської окупації був евакуйований до Відня 28.08.1914 р., де з дружиною Наталією, уродженою Данчул (померла у Відні 30.05.1917 р. на 28-му році життя), мешкав на вулиці Розалієнґассе, 1. В Відні працював в канцелярії міністерства внутрішніх справ Австрії. Після вигнання російських військ з Буковини в червні 1915 р. повернувся в Заставну, де продовжив свою службу при повітовому старостві. В березні 1916 р. нагороджений золотим хрестом заслуг з короною на стяжці медалі за хоробрість як концепіст-практикант крайового уряду при повітовому старостві в м. Заставна. В 1917 р. виконував функцію цивільного комісара при військовому генерал-губернаторстві в Любліні. Повернувшись на Буковину, 25.05.1918 р. був іменований керівником канцелярії повітового староства в Вашківцях.

04.11.1918 р. як комісар Української Національної Ради перебрав владу в повіті Вашківці від останнього австрійського управителя повітового староства Карадже. 06.11.1918 р. був в числі тих українських депутатів та представників Крайового Комітету Буковини, котрі перебрали владу в найважливіших державних установах Чернівців та їх очолили. Після окупації Буковини румунськими військами виїхав до Галичини. З січня 1919 р. працював в президіальному бюро Державного секретаріату внутрішніх справ в Станіславові (державний секретар І. Макух). Член президії «Буковинської Ради» (голова О. Попович), заснованої в Станіславові 10.03.1919 р. з буковинських членів Української Національної Ради та їх довірених осіб.

В липні 1919 р. евакуювався разом з урядом ЗоУНР та УГА за Збруч, де перейшов на службу Директорії УНР. 01.08.1919 р. був іменований радником при міністрі закордонних справ УНР В. Темницькому. 01.09.1919 р. іменований директором Департаменту чужоземних зносин Міністерства закордонних справ УНР новим міністром А. Лівицьким. Після відновлення 18.08.1919 р. діяльності Буковинської Національної Ради в Придніпрянській області УНР був обраний її головою, про що 23.08.1919 р. було повідомлено головного отамана С. Петлюру в м. Кам'янці-Подільському. Разом з С. Івановичем та В. Сороневичем представляв Буковинську Національну Раду на Державній нараді, скликаній Директорією УНР 25.10.1919 р. в Кам'янці-Подільському, де виступив від імені буковинців. В конфлікті між диктатором ЗоУНР Є. Петрушевичем та головним отаманом С. Петлюрою став на сторону останнього. Після листопадової катастрофи 1919 р. перебував на еміграції в Варшаві, виконуючи відповідальні доручення уряду УНР. В лютому 1920 р. в числі українських дипломатів перебував у Відні як керівник секції міністерства закордонних справ УНР. На початку 1920-х рр. емігрував до Чехословаччини, де був головнослужним в земській управі Підкарпатської Русі в Ужгороді, працюючи надрадником. З отриманням автономії Підкарпатської Русі та подальшою втратою нею міст Ужгорода, Мукачеве та Берегове, крайова влада переселилася до нової столиці Хусту.

04.11.1938 р. прибув до Хусту для організаційного забезпечення управлінням цілої території Підкарпатської Русі (разом з радником Стебельським). Голова карпато-української делегації на переговорах між Карпатською Україною та Румунією у справі прикордонного руху в листопаді 1938 р.

У грудні 1938 р. був іменований начальником департаменту законодавства і застережних справ в уряді А. Волошина. В січні 1939 р. брав участь у переговорах в Будапешті як член делімітаційної комісії (разом з Ю. Бращайком).

Голова Президії уряду Карпатської України в березні 1939 р.

15.03.1939 р. обраний Секретарем Сейму Карпатської України. Йому довірили проведення присяги послів (депутатів), а також зачитування тексту присяги президента. Підпис М. Кочергана, разом з підписами А. Штефана, А. Волошина та А. Дутки, стоїть під ухваленим Соймом 15.03.1939 р. конституційним Законом Ч. 1, яким проголошено державну незалежність Карпатської України.

Після окупації Карпатської України угорськими військами був ув'язнений. У віденських газетах з'явилися навіть інформації про загибель М. Кочергана, які згодом були спростовані. Звільнений завдяки заходам Евакуаційної комісії при німецькому консульстві в Хусті, виїхав до Праги, де мешкав впродовж війни. Один із добродіїв виданої 1942 р. в Празі праці С. Наріжного «Українська еміграція».

У травні 1945 р. заарештований в Празі радянськими спецслужбами СМЕРШ та вивезений в СРСР. Разом з іншими чільними діячами Карпатської України був засуджений до 8-ми років ув'язнення та каторжних робіт. За неперевіреними даними перебував в ув'язненні в концтаборах в Комі АССР та помер після 1948 р.

В літературі помилково ототожнюється з народним вчителем Михайлом Кочерганом, який в 1920-х рр. вчителював у м. Севлюш на Закарпатті (тепер м. Виноградів Закарпатської області).

1. Доценко О.Літопис української революції. Матеріяли й документи до історії української революції. Том ІІ, книга 4. 1917—1922. Київ-Львів: Накладом автора, 1923. — С. 129—131, 315—318.;
2. Гулька Б. Одповҍдь п. к. Кочерганови. // «Подкарпатска Русь». — 1928. — Ч. 6. — С. 131—133.; Макух І.  На народній службі. Детройт: Видання української вільної громади Америки, 1958. — С. 240—241.;
3. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. Київ: Темпора, 2003. — С. 272.;
4. Про долю закарпатсько-українських діячів. // «Наше Життя». — 1947. — 25 березня.;
5. Попович І.  Листопадові дні на Буковині. // «Наше Життя». — 1947. — 1 грудня.;
6. Брицький П., Добржанський О., Юрійчук Є. Буковинці у боротьбі за українську державність (1917—1922 рр.). Чернівці: Золоті литаври, 2007. — С. 454—464.;
7. Добржанський О., Старик В. Бажаємо до України. Змагання за українську державність на Буковині у спогадах очевидців (1914—1921). Одеса: Маяк, 2008. — С. 223—224.;
8. Добржанський О., Старик В. Змагання за українську державність на Буковині (1914—1921 рр.). Документи і матеріали. Чернівці, 2009. — С.384-385, 430—431.;
9. Архів Української Народної Респуліки. Міністерство Закордонних Справ. Київ, 2016. С. 247, 505.

• О. В. Руснак, В. П. Старик. Кочерган Михайло Стапанович // Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923. Енциклопедія: До 100-річчя утворення Західно-Української Народної Республіки. Т. 2 — Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2019. 832с. — С.308—309.