Кочубей Василій Леонтійович

Онук кримського татарина Кучук-бея, що виїхав до України у середині XVII століття й охрестився з ім'ям Андрій.

До 1675  — військовий канцелярист у гетьманів І. Брюховецького та П. Дорошенка,^{[джерело?]}

1675  — посланець П. Дорошенка до Туреччини,^{[джерело?]}

1676  — посланець архієпископа Лазаря Барановича до Москви,^{[джерело?]}

1676—1681  — військовий канцелярист при І. Самойловичу,

1681—1687  — регент Генеральної військової канцелярії (1681 р.) при І. Самойловичу, також виконував дипломатичні функції у його відносинах з московськими царями.[2]

1687—1699 — генеральний писар,

1700—1708 — генеральний суддя, не раз виконував обов'язки наказного гетьмана. Лідер полтавської антигетьманської опозиції. Відносини з Іваном Мазепою ще дужче загострилися після роману Мазепи з дочкою Кочубея — Мотрею. Разом з Іваном Іскрою повідомили цареві Петрові І про зносини Івана Мазепи з королем Станіславом I Лещинським. Після тортур зрікся своїх звинувачень і з наказу царя страчений разом з Іваном Іскрою поблизу села Борщагівка Погребищенського району Вінницької області України.

Похований в 1708 разом з Іваном Іскрою в Києво-Печерському монастирі.[3]

Могила Василя Кочубея біля Трапезної церкви Києво-Печерської Лаври

Перший донос про зраду гетьмана І. Мазепи і переговори гетьмана з Польщею до Москви В. Кочубей подав у серпні 1707 р. з Батурина через монаха Севського Спаського монастиря Никанора, якого допитали в Преображенському приказі, але на той час справу облишили. Потім Никанор 16 вересня 1707 р. доповів про почуте від Кочубеїв стольникові князю Ф. Ромодановському. Проте Петро І ознайомився з матеріалами записаного усного доносу лише в грудні 1707 р. і навіть після цього не взяв його до уваги та не повірив доносу.[4]

Наступним донощиком від генерального судді став Петро Яценко (Яковлев). Він у січні 1708 р. виклав у Москві основні пункти доносу царевичу Олексію, в яких він звинувачував гетьмана Мазепу у відносинах із польським королем Станіславом Лещинським та спробі заарештувати Петра І. Яценко склав записку на основі переданих від Кочубея звинувачень.

17 лютого 1708 р. письмовий донос записаний зі слів Кочубея та І. Іскри до Москви надіслав через писаря В. Кобеляцького, охтирський полковник Федір Осипов.

1 березня 1708 р. Петро І писав своєму постільничому графу Головкіну й таємному секретарю Шафірову, які за його наказом розслідували матеріали доносу, що «чує з боку Кочубея й Іскри тяжкий злочин й ворожі інтриги». Мазепі було запропоновано арештувати донощиків[5]

18 квітня 1708 р. В. Л. Кочубей разом із своїм родичем Іваном Іскрою, будучи впевненими в своїй правоті, поїхали до Вітебська, де на той час перебувала Похідна канцелярія царя. По приїзді, їх заарештували та піддали тортурам. В матеріалах слідчої справи було скрупульозно записано всі моменти допитів підозрюваних. З Вітебська 6 травня 1708 р. заарештованих відправили до Смоленська. Надалі зі Смоленська до Києва відправили на суднах по р. Дніпро. 7 липня 1708 р. прибули до Києво-Печерської фортеці.[4]

За наказом І. Мазепи донощиків перевезли до табору гетьмана[6], що розміщувався тоді під містечком Борщагівкою (нині село Погребищенського району Вінницької області). Саме в Борщагівці, перед великим натовпом, 14 липня 1708 р. в гетьманському обозі було обезголовлено Кочубея та Іскру. Поховано було там же.[4]. Пізніше їх перепоховали на території Києво-Печерської Лаври біля Трапезної церкви де встановлено пам'ятну плиту. Маєток Кочубея став власністю Мазепи. Правда, ненадовго, до Полтавської битви, яка за іронією долі відбулася практично через рік з дня страти — 8 липня 1709 року.[7]

• Батько: Леонтій Андрійович Кочубей.
• Мати: невідомо.
• Дружина: Любов Федорівна Жученко — донька полтавського полковника Федора Івановича Жученка.
• Сини:

Василь Васильович Кочубей (1680–1743) — полтавський полковник (1727–1743)

Федір Васильович Кочубей (?—1729) — бунчуковий товариш.

• Дочки:

Ганна Василівна Кочубей (? — ?) — дружина ніжинського полковника Івана Павловича Обидовського (1676-1701), племінника гетьмана Івана Мазепи. В їхній родині народилося 2 сини.

Марія Василівна Кочубей (? — ?) - дружина Василя Степановича Забіли — сина ніжинського полковника.

Мотря Василівна Кочубей (1688—1736) — кохана гетьмана Івана Мазепи, з якою він хотів одружитися, але не отримав згоди її батька. Згодом — дружина Семена Васильовича Чуйкевича (1674 р.н.) — ніжинського полкового судді.

Параска Василівна Кочубей (? — 1726) — дружина бунчукового товариша Федора Сулими, брата Семена Сулими; в їхній родині народилося 5 доньок.

У пом'янику Зографського (а також Руського Пантелеймонівського) монастиря, що на Афоні під 1686 роком рід Василя Кочубея записаний так: «Василія, Любов, м. Анну, млд. Симеона, млд. Марію, Феодора, інокиню Євфимію, Параскевію, Марину, мл. Матрону, мл. Василія, мл. Марфу, мл. Феодора, мл. Параскевію».[8]

Після переходу Івана Мазепи на бік шведів, у Російській імперії Кочубей був прославлений як мученик за правду і герой. В Києві у 1914 році Василю Кочубею і Івану Іскрі був поставлений пам'ятник, на фундаменті якого з 1923 року стоїть пам'ятник робітникам заводу Арсенал.

Нащадок Василія Кочубея — Гетьман України Павло Скоропадський.

• О. І. Гуржій. Кочубей Василь Леонтійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 5 : Кон — Кю. — С. 257. — 560 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0855-4.
• Лазаревский А. М. Очерки малороссийских родов. Материалы для истории общества в XVII—XVIII вв. Жученко-Жуковские. «Русский архив», 1875.— т. 2 кн. 8;
• Модзалевский В. Л. Малороссийский родословник.— К., 1910.— т. 2.

• Кочубей Василій Леонтійович // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.
• Кочубей Василь // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — 1960. — Т. 3, кн. VI : Літери Ком — Ле. — С. 751. — 1000 екз.