Вуса

Звичай носити вуса був поширений серед індоєвропейських племен: серед кельтів звичай носити вуса без бороди існував 3000 років тому, з вусами вони зображували свого бога Беленуса.

У східних слов'ян, очевидно, у дохристиянські часи вуси були поширенішими, ніж борода. Це підтверджують й описи грецьких істориків, і згадки про кумира Перуна із золотими вусами в Києві. Навіть з прийняттям християнства звичай носити бороду за прикладом греків приживався погано: згідно з даними археології, печатки давньоруських князів X—XII ст. зображують їх з довгими вусами, з коротко остриженою бородою або зовсім без неї.

Достовірне прижиттєве зображення князя Ярослава Володимировича на його особистій печатці державного правителя

Княжа печатка за часів Київської Русі

Візантійський історик Лев Диякон був очевидцем зустрічі з князем Київської Русі, і засвідчив в описі зовнішнього вигляду князя Святослава Ігоровича «густе і довге волосся на верхній губі»[2]:

Середнього зросту, не занадто високий, але і не низький, брови мав густі, очі сині, ніс короткий,борода оголена, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало значний рід; шия здорова, плечі широкі, і взагалі дуже добре був збудований; здавався якимсь понурим і диким; в однім усі висіла золота сережка, оздоблена двома перлинами, з карбункулом посередині, одіж на нім була біла, нічим не різнилася від інших окрім чистоти[3]

При цьому історик зазначає, що зовнішність князя нічим не відрізнялася від зовнішності його вояків — за винятком пасма волосся, що означало знатність роду.

Арабські автори повідомляють, що частина русів голять бороди, частина відпускають їх, завивають і фарбують шафраном. Франкський хроніст Адемар Шабанський пише про відпускання бороди на Русі X—XI ст. як звичай, занесений з Візантії.

У Київській Русі додавали до вусів бороду у похилому віці, як ознаку нездатності голити бороду на виразність вусів. Так, князь князь Володимир Великий носив лише вуса, а віддалившись від політичних справ на схилі років мешкаючи не в столиці м. Києві відпустив і бороду. Стародавній автор «Сказання про Бориса і Гліба» засвідчив лише вуса в описі зовнішності святого князя Бориса-Романа Володимировича[4][5].

Бодгісаттва з вусами

Наявність вусів і відсутність борід у східних слов'ян, вкупі зі звичаєм носити бороду в скандинавів деякими дослідниками наводиться як доказ на користь антинорманської теорії. Критики норманізму зазначають, що слов'янський Перун був безбородим, а скандинавські боги завжди зображуються з бородами.

В українському фольклорі часто зустрічається вказівка на ознаку статевої зрілості юнаків, певного перехідного періоду віку, прикмети їх змужніння і дорослішання — це вуса.

Богдан Хмельницький носив типові козацькі вуса (він згадував про зв'язок походження предків українців і з племені ругів, див. ілюстрацію монети Одоакра)

з вусами князь Ярослав Мудрий на українській банкноті

з вусами князь Володимир Великий батько князя Ярослава Мудрого на українській банкноті

Мода на вуса або бритість — відображення суспільних поглядів на те, що прийнятно в зовнішності чоловіка. Мода змінювалася від епохи до епохи. Вона була різною в один і той же час для різних класів суспільства. У стародавній духовній культурі Індії успадкованій від арійців вуса — це ознака двічі народженої особи (від біологічної матері з батьком, та від Господа Бога), період початку вивчення священного писання (Веди). Що пошановуваним є серед вищих каст (брагмани з кшатріями й вайш'ями) та сикхів-воїнів. У Європі скіфи та кельти мали традицію носити вуса.

У Московській державі традиційним було носіння бороди. Втім, деякі московські правителі (Василь ІІІ, Борис Годунов) відповідно європейській моді голили себе обличчя.

Мода в Росії відчувала вплив сусідніх цивілізацій — Західної з одного боку і Східної (Південної) з іншого. Починаючи з епохи Петра I (приблизно з початку 1700 років) Росія почала відчувати переважний вплив Західної культури, яке раніше всього поширювалося на правлячі «освічені» класи, і з труднощами, значно пізніше, проникло інші, більш незалежні від влади класи суспільства. Тому доречно знати історію моди на волосатість особи в Західній Європі.

Пізніше Середньовіччя і раннє Відродження (14-15 ст.) Чоловічий ідеал — виглядати як юнак у будь-якому віці. Тому особа чоловіків абсолютно поголена. Це видно на портретах правителів держав тієї епохи, наприклад, Карла Сміливого, правителя герцогства Бургундського, мужнього воєначальника, змагався з королівством Французьким.

Від початку 16 століття (1500 рік) до кінця Ренесансу (1620) чоловічий ідеал — мужність. І так як волосся на обличчі завжди пов'язують з мужністю, з'являються великі, багаті бороди і вуса. Навіть ті, у кого не було густого волосся на обличчі і хто не міг відростити велику бороду, намагалися виглядати мужніше і носили штучні бороди. Як приклад — портрет італійця Іпполіто Рімінальді.

З початком епохи бароко (1620—1715) борода вийшла з моди. Вже наприкінці 1620 рр. молоді і зрілі бородаті чоловіки викликали сміх, і тому, внаслідок соціального натиску і моди, борода зникла. Тільки літні чоловіки були бородаті (символ вікового статусу). У молодих — лише невеликі борідки на підборіддях і під нижньою губою, а також тонкі вуса. Так тривало приблизно до 1650—1660 рр. Волосатість особи витіснялася поголеністю поступово. У 1630-х входять в ужиток перуки. Одночасно з'являється новий чоловічий ідеал — жіночність.

Вже в 3-й чверті 17 ст. мода на безволосе чоловіче обличчя утвердилася повністю. Відомо, що король-сонце Людовік XIV був противником перук і голених осіб, але вони стали таким важливим символом статусу, що король виявився змушений поголитися. Сталося це в 1680 р. З цього моменту в Західній Європі починається майже 150-річний період відсутності вусів і борід (до середини 19 ст.). Це відноситься також до Росії, де в цей час запанував цар Петро, ​​який хотів насильно європеїзувати росіян, тому заборонив бороди, видав закон про податок на бороди в містах, причому селяни теж були повинні платити податок, якщо входили до міста неголеними. Однак, повністю запровадити європейську модель особи Петрові в Росії не вдалося. Характерно, що сам він носив вуса, що було деяким відступом від західноєвропейських норм того часу.

Наступні після бароко епохи (рококо та інші) до початку 19 ст. нічого нового не дали. Це був період тотальної поголеності.

Західноєвропейський чоловік з вищих класів являв собою взірець гермафродита — голене обличчя, перуку, що мало відрізняється від жіночої зачіски, кольорові панталони, стрічки, мережива … Туалет, вдягання модника за тривалістю, ретельності не відставали від жіночого. Чоловіки пудрилися. Вважалося вже не достатнім голити обличчя, треба було видалити волосся і на голові, замінивши їх штучними волоссям, більш шляхетного і красивого виду. Відтоді майстер по зачісках називається «перукар», тобто виробник перук.

Дух цього часу висловлює цілий інститут кастрації чоловіків, який розвинувся в західній Європі: хлопчиків з співочими голосами до початку статевого дозрівання кастрували, запобігаючи таким чином ломку голосу і зберігаючи цінні кадри співаків сопрано для капел в церквах, для оперних театрів. Зараз мало кому спадає на думку, що всі високі партії в операх Генделя або Сальєрі були написані для кастратів. Само собою зрозуміло, що зовнішність таких «чоловіків» була не чоловічий, але цілком в смаку того часу (вона була присутня перед очима кожен день — опера, церква і театр в той час дорівнювали за значенням сучасним кіно і телевізору). Кастрати захоплювали публіку технічною досконалістю виконання прикрас (пасажів, трелей) при загальному ніжному і м'якому звуці голосу. Саме ніжність і м'якість було те, чого не вистачало, чого вимагала аристократична душа. І вони їх сповна отримали від кастратів. Знаменитий кастрат-сопраніст Фарінеллі настільки полонив іспанського короля Філіпа V, що став його «улюбленцем» і залишив сценічну кар'єру. За Фердінанда VI Фарінеллі став міністром. Тільки в епоху Великої французької революції прийшло розуміння, що це — не нормально, і поступово в операх стали з'являтися сопрано і тенора натуральних співачок і співаків.

Після наполеонівських воєн в Англії і Франції з'являються (як велика рідкість) бороди і вуса, в Німеччині це відбувається на 20 років пізніше, приблизно наприкінці 1830-х. Проте вже на початку 19 століття з'являються освіжаючі тенденції: молодь уже не носить перуки, модників («петіметр») висміюють у пресі (у Росії особливо постарався І. А. Крилов). Характерна фраза з мемуарів початку 19 століття: тільки недавно старого вдалося відмовити пудритися. Але тільки після революції 1848 року чоловіки почали масово відпускати бороди або вуса. До цього неголених чоловіків вважали також ще й політично підозрілими: напередодні революції 1848 р. борода і вуса були символами революційного духу (як це сприймали самі бунтарі) і політичної провокації (в сприйнятті того ж з боку влади). Серед численних попередніх європейських революцій революція 1848 року була єдиною, яка робилася мужніми бородатими і вусатими чоловіками, і яка призвела до встановлення мужній зовнішності як загальноприйнятого ідеалу. Після 1848 року у всіх країнах Європи вуса і бороди стали масовим феноменом. Оскільки Російська Імперія, керована династією Романових, до того часу вже давно була європеїзованою, мода Росії повністю повторювала західноєвропейську.

Та ж тенденція продовжується і в наші дні, тому про самостійну моду в Росії та Україні немає сенсу говорити — протягом 20-21 століть мода тут як і раніше повністю копіює західноєвропейські зразки.

Назви типів вусів в кожнім народі світу, залежно від його історії, можуть мати різні назви

У скіфів та кельтів була традиція кінці вусів заплітати у косички, що рідко зустрічається серед сучасних носіїв вус. Яворницький Д. І. в «Історії запорозьких козаків» згадує про моду козаків відрощувати такі довгі кінці вусів.

Часто використовувані в Європі були (й в Україні зокрема) «польський» стиль вус (охайне виголення лише країв вус на рівні країв губ відоме сучасним перукарям як «Шеврон»), «австрійський» або «французький» (вертикальне підняття скручуваних кінцівок вус відоме сучасним перукарям як «Далі»), «українсько-козацький» названий сучасними перукарями як «Підкова» або «Фу Манчу». Серед шляхти Речі Посполитої (до складу цього державного утворення входила і Україна) була мода на «англійський» та «козацький» стиль вусів. У дворянстві Російської імперії (до складу цього державного утворення входила й Україна) була мода на «австрійський», «французький» або «хендлбар» (англійсько-австрійський) стилі, які називали іноді «російськими»[6]. Перукарям відомі типи зачісок волосяного покрову обличчя під носом[7]:

Пов'язка на вуса для сну (XIX ст.)

ложка для уникання попадання волосся вусів у суп, 1904 р. (експонат — Музей Вікторії та Альберта)

• Англійські, або узбецькі[6]);
• Хендлбар (рукоятка);
• Імператорські;
• Шеврон (польський стиль);
• Далі (австрійський або французький стиль);
• Фу Манчу (українсько-козацький стиль)[6];
• Підкова (українсько-козацький стиль)[6];
• Абажур;
• Олівець;
• Пензель маляра;
• Пірамідальні (інколи називають англійськими)[6]);
• Моржові, або мексиканські;
• Зубна щітка (німецький стиль, модний свого часу у Галичині).
• Вуса Шумак. Світяться в темноті;

Серед стилів вус є основні види[8]:

• кінцями догори,
• кінцями додолу,
• прямі, підстрижені горизонтально на лінії верхньої губи.

Анімований ріст вусів протягом 30 діб

На утримання форми вусів під час сну на ніч, щоби на ранок була збережена зачіска волосяного покрову під носом застосовували пов'язку в XIX ст. (див. ілюстрацію).

На уникання попадання волосся вусів у юшку використовували спеціальну ложку (див. ілюстрацію).

• Всупереч реконструкції М. М. Герасимова (1939 р.) князь Ярослав Мудрий носив тільки вуса. Опубліковане зображення його особистої печатки, на якому видно обличчя з довгими вусами і короткою борідкою[4].

• Вібриси (вуса) тварин
• Вусики комах
• Вусачі жуків
• Вусач риб

• Вуса // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1958. — Т. 1, кн. II : Літери В — Ґ. — С. 218-219. — 1000 екз.
• «Усы», сайт «Borodatyh.net» (рос.)
• Форма усов, «Как стричь бороду и усы» (рос.)
• ВНЕШНОСТЬ КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА ИГОРЕВИЧА КАК ЭТНООПРЕДЕЛЯЮЩИЙ ПРИЗНАК (к 1060-летию Русского Героя), Л. Р. Прозоров (рос.)
• Moustache^{[недоступне посилання з червня 2019]}