Крупове

Польською мовою згадується як Krupowie,[3] російською — як Круповье.[4]

Площа села — 0,67 км².[1] Згідно з дослідженням 2017 року, за яким оцінювалися масштаби антропогенної трансформації території Дубровицького району внаслідок несанкціонованого видобутку бурштину, екологічна ситуація села характеризувалася як «катастрофічна».[5]

Крупове на мапах

Крупове[ком. 1] на російській військово-топографічній мапі 1866—1887 років (рос. дореф.)

Крупове[ком. 2] на німецькій карті 1917 року (нім.)

Село вперше згадується 1561 року.[1]

Старожили оповідали, що коріння походження села сягають глибокої давнини. Вони стверджують, що село існувало в часи Київської Русі. Під час нападу монголів воно було спалене, як багато поселень краю. По цей день в народі ходить прислів'я «Катерино, Марино, ходімо, татари вже поїхали», що підтверджує оповідь наших односельців. Згадує Дем'янець Федора Гнатівна: «…теперішнє наше село виникло вже після татар. До нас переселилися люди з Котовська та Пуліма (поселення сучасної Волинської області)». Також розповідають, що переселились також люди із Білорусі (із-під Гродного).^{[джерело?]}

За даними Іпатіївського літопису перша згадка про село Крупове належить до середини ХVІ століття. Проходив час, все змінювалося, Крупове (Крупов'є) в другій половині XVI століття входило до Пінського повіту Брест-Литовського воєводства. Село належало до Дубровицької волості. До 1637 року Дубровицька волость належала Леву-Миколаю Соломарецькому підкормію Пінська. Він був останній з потомків князів Соломарецьких.1лютого 1646 року у висоцькому замку дубровицькі володіння були розділені між його чотирма сестрами. Отже, Марета княгиня Соломарецька — дружина Казимира Нарушевича одержала половину замку і місто Дубровиця, фільварок і село Воробин, село Селець і монастир із церквою, села Крупа (Крупове), Кривиця, фільварок, село Людинь і село Золоте.^{[джерело?]}

За феодально-кріпосницького ладу селяни терпіли тяжкий економічний гніт. Основним заняттям селян було землеробство. Їм належали гірші землі, розкидані навколо села. Одягалися селяни в саморобні свити, домоткані лляні костюми, взувалися в постоли. Їх хати були курними, освітлювалися лучиною. Коли Правобережжя України було анексоване Росією, Крупове входило до Пінського повіту Мінської губернії, а в першій половині ХІХ століття було віднесено до Ровенського повіту Волинської губернії. Селяни, як і раніше, працювали на панщині. В другій половині ХІХ століття пройшла земельна реформа. Селяни самі ділили землю, лише один житель села відмовився від земельного наділу. Він сподівався, що проживе зі свого ремесла (він був швець чобіт).^{[джерело?]}

До 1917 року село входило до складу Російської імперії. У 1906 році село входило до складу Домбровицької волості Рівненського повіту Волинської губернії Російської імперії.[4] У 1918—1920 роки нетривалий час перебувало в складі Української Народної Республіки.[8][9]

Під час першої світової війни 1914—1918 років жителів села мобілізовували до Польської армії. В село приходили повідомлення про загибель рідних і близьких. Загинув на фронті Герасимчук, то дружині виплатили грошову допомогу, за яку вона купила багато землі. З війни приходили покалічені чоловіки. Таким інвалідом був Дем'янець Микола Іванович, який одержував допомогу як інвалід війни. Тим хто залишився живим, давали великі земельні наділи. Були і безземельні селяни. Їх ставили на біржу праці, де надавали щомісячне грошове забезпечення. 7 листопада 1917 року газета «Волинь» повідомляла, що селяни захопили маєток графині Плятер у Воробино.^{[джерело?]}

На початку 1919 року землі краю відійшли до Польщі. Селяни жили бідно, у злиднях. Земельні наділи були невеликими. Основним заняттям селян залишалося землеробство та ремесло. Все необхідне для життя вироблялося в господарстві. Між Круповим і Мочулищем був панський двір. Ним керував управитель. Щоб утримувати сім'ю, селяни-бідняки наймалися до пана на роботу. Працювали важко: від сходу до заходу сонця. Не кожен селянин одержував роботу. За роботу платили мало — 50 грошів. Але за копання картоплі платили дорого. За зароблені гроші за день можна було купити «салісову» хустку. В лісі працювали за 50-70 грошів. В дворі працювали доглядачі худоби (їх ще називали «парубки»), які жили біля панського двору, у так званих «хатках». Селяни заробляли гроші збираючи в лісі ягоди, гриби, лікарські рослини, дерезу, «ковтуни». Але для цього купували дозвіл — квит, який носили на шиї. Худобу пасли в громадському лісі. Але могли пасти у панському, за що треба було відпрацювати у пана. Чоловіки працювали на розробці лісу в урочищі «Тартак». Тут ліс різали на дошки і відправляли до залізничної станції Домбровиця. Насип, де проходила «колійка», зберігся до нашого часу. За роботу на Тартаку платили добре. В урочищі «Вовковня» жив лісник з сім'єю. Він доглядав за лісом. Кожний селянин сплачував податок за землю один раз в рік. Село здавна славилося майстрами: тут що не хата — то ткаля чи вишивальниця, що не чоловік — то бондар, різьбяр, художник чи просто майстер на всі руки Вологий клімат, ґрунт дозволяли вирощування льону, з якого ткали різне полотно: на сорочки, рушники, скатертини. Ткацькі верстати були в кожній оселі. Кожна жінка зобов'язана була вміти ткати, інакше не могла бути повноцінним членом родини. Весь одяг був виготовлений із домотканого полотна. Діти завжди допомагали мамі в її ремеслі й змалку посвячувалися у премудрості ткацького мистецтва. Особливим було ткацтво серпанкового полотна. Виготовлення серпанку — це праця і терпіння. Це полотно збереглося в наших жінок. Кажуть, що поліські серпанки з Крупового замовляли навіть для царської родини. Це тонюсіньке напівпрозоре полотно надзвичайно цінувалося в усі часи, і для того, щоб вийшов справжній серпанок, потрібна була неабияка майстерність.^{[джерело?]}

У 1921—1939 роки входило до складу Польщі.[10] У 1921 році село входило до складу гміни Домбровиця Сарненського повіту Поліського воєводства Польської Республіки.[3] 1930 року Сарненський повіт приєднаний до складу Волинського воєводства.[11] У 1936 році входило до однойменної громади, до якої також належали гаївка Ошкіла та лісничівка Вовківня.[12]

Хорошими майстрами були ковалі. В центрі села, біля річечки, були дві кузні на чотири горни. В кузнях працювали два брати євреї: Карась Меяр і Карась Лейба. Помічниками були Бутько Опанас, Бовгиря Андрій, Лясковець Феодосій. Виготовляли весь сільськогосподарський реманент, інструменти для будівництва (тиблі). Про їх вироби йшла хороша слава по краю. Продавали вироби місцевим селянам та з навколишніх сіл, возили на ярмарки в м. Рівне, Луцьк, Степангород. Їхні вироби, сокири збереглися в Дем'янець Федори, Лясковця Василя, Огородника Миколи із Здолбунова, у селянина з Городища Березнівського району. На цих виробах є штамп майстра (прізвище, ім'я, село). Дочка Меяра Лейка була хорошою швеєю. Місцевим жителям вона шила одяг. Іцько Міхаль мав магазин, вів торгівлю. В селян закуповував гриби, ягоди. В селі було сім сімей євреїв. Всі загинули, їх вбили німці. Неподалік від кузні була хата Лясковця Охріма. Він був хорошим столяром. Виготовляв вироби із дерева для жителів села. Над шляхом до села Мочулище жив гончар Щур Юхим. Родом він був із с. Літвиця. Біля його хати була гончарна піч (горинь). Він виготовляв різний посуд, спочатку посуд був сирий, чорний. Потім його сушили на полицях, а тоді випалювали у печі. Після випалювання посуд витирали білими камінцями, щоб був гладеньким. Цю роботу виконували дорослі та діти. Майстер за це їм платив посудом. Мешканці Крупового фактично були позбавлені медичної допомоги та можливості здобувати освіту. За медичною допомогою доводилося звертатися в Дубровицю або в інше місто, сплачуючи при цьому великі гроші. Перша школа ще працювала до першої світової війни. Вона знаходилася в селянській хаті, а потім у хаті єврея Міхеля. Навчання велося польською мовою, був один вчитель. 1935 рік. Відкрилася школа. Її збудували силами селянської толоки. Навчання дітей проводилося польською мовою, а уроки Закону Божого — старослов'янською. Було 80 учнів, котрих навчало двоє вчителів. Першим директором був Альфред Аусобський.^{[джерело?]}

З 1939 року — у складі Дубровицького району Рівненської області УРСР. У роки Другої світової війни деякі мешканці села долучилися до національно-визвольної боротьби.[13] Наприкінці липня 1943 року німці з поляками напали на село, пограбували та частково його спалили, побили багатьох мирних мешканців.[14]

У 1947 році село Крупове разом з хутором Вовківня підпорядковувалося Круповівській сільській раді Дубровицького району Ровенської області УРСР.[15]

Відповідно до прийнятої в грудні 1989 року постанови Ради Міністрів УРСР село занесене до переліку населених пунктів, які зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, жителям виплачувалася грошова допомога.[16] Згідно з постановою Кабінету Міністрів Української РСР, ухваленою в липні 1991 року, село належало до зони гарантованого добровільного відселення.[ком. 3][18] На кінець 1993 року забруднення ґрунтів становило 1,49 Кі/км² (¹³⁷Cs + ¹³⁴Cs), молока — 4,44 мКі/л (¹³⁷Cs + ¹³⁴Cs), картоплі — 0,6 мКі/кг (¹³⁷Cs + ¹³⁴Cs), сумарна доза опромінення — 128 мбер, з якої: зовнішнього — 19 мбер, загальна від радіонуклідів — 109 мбер (з них Cs — 107 мбер, Sr — 1 мбер).[19]

За часів незалежності України в селі почали незаконно видобувати бурштин. В кінці липня 2015 року на цьому ґрунті в селі почалися заворушення.[20]

Станом на 1 січня 2011 року населення села становить 707 осіб.[2] Густота населення — 1188,06 особи/км².[1]

Станом на 1906 рік у селі було 69 дворів та мешкала 571 особа.[4]

Станом на 10 вересня 1921 року в селі налічувалося 100 будинків та 583 мешканці, з них: 290 чоловіків та 293 жінки; 550 православних, 32 юдеї та 1 римо-католик; 550 українців (русинів), 32 євреї та 1 поляк.[3]

Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 766 осіб, з яких 364 чоловіки та 402 жінки.[21] На кінець 1993 року в селі мешкало 723 жителів, з них 175 — дітей.[19]

За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 784 особи.[22]

У селі працює Крупівський сільський будинок культури на 277 місць.[30] Діє Крупівська публічно-шкільна бібліотека, книжковий фонд якої становлять 12 156 книг та яка має 10 місць для читання, 2 особи персоналу, кількість читачів — 500 осіб.[31]

4 вересня 2019 року Архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон освятив хрест та наріжний камінь на місці будівництва храму ПЦУ на честь святої праведної діви Юліанії Ольшанської.[32]

Список конфесійних громад станом на 2011 рік:

У першій половині XIX століття село належало до греко-католицької парафії церкви Різдва Богородиці містечка Домбровиця Ровенського повіту,[34] а в 1840-х роках та другій половині XIX століття — до православної парафії церкви Різдва Пречистої Богородиці містечка Домбровиця Домбровицької волості.[35]

У селі діє Крупівська загальноосвітня школа І-ІІ ступенів.[36] У 2011 році в ній навчалося 80 учнів (із 175 розрахованих) та викладало 17 учителів.[36]

• Дашук Іван Семенович
• Кот Іван Андрійович
• Мозоль Василь Іванович
• Нестеревич Петро Панасович
• Стельмашук Яків Іванович

• 
  Одяг з тонкого лляного серпанку, витканого у Круповому, поч. ХХ ст.

• Цинкаловський О. Крупов'є // Стара Волинь і Волинське Полісся. Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року. — Вінніпег : Накладом Товариства «Волинь», 1984. — Т. 1 : А — К. — С. 579.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Крупове

• с. Крупове // Облікова картка на офіційному вебсайті Верховної Ради України.