Литва (земля)

Лито́вська земля́ (англ. Lithuania proper, лат. Lithuania propria «власне Литва», «Литва властива», «питома Литва»; лит. Didžioji Lietuva «Велика Литва»; біл. тарашк. Літва старажытная «Литва старовинна») — область у межах Великого князівства Литовського, населення якої говорило литовською мовою.[1] Первинне значення цього поняття тотожне Литовському князівству — землі, навколо якої розвинулося Велике князівство Литовське. Цю територію можна простежити за католицькими християнськими парафіями, заснованими в язичницьких прибалтійських землях Великого князівства Литовського після хрещення Литви в 1387 році. Вони досить помітні, адже руські частини ВКЛ були вже охрещені на православний лад.[2][3]

Перша письмова згадка про Литву в літописі — «Litua» (латинською), 1009 рік
Карта змін території Литви з ХІІІ ст. до наших днів
Ареал поширення литовської мови в XVI ст.
Литва на карті 1570 р.

Цей термін латинською мовою широко використовувався в середні віки і його можна знайти на численних історичних картах аж до Першої світової війни.

Литва як земля в литовській історіографії називається Велика Литва (лит. Didžioji Lietuva), особливо в контексті протиставлення до Малої Литви.

На думку білоруських істориків, власне Литва — це область, яка охоплює захід Білорусі і південний схід Литви. Традиційно топонім «Литва» співвідноситься з територіями Гродненщини і Віленщини. За версією М. Єрмоловича, власне Литва містилася приблизно на стику сучасних Берестейської, Гродненської і Мінської областях Білорусі, але опісля її назва разом із владою великих князів литовських поширилася на інші території балтів у виключно політичному сенсі.

Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси» називав «Литвою властивою» землю Авкштота (Auxtöte)[4]

Еволюція терміна

Перед виникненням Великого князівства Литовського

Уперше форма «Литва» згадується у Кведлінбурзькій хроніці під 1009 роком у зв'язку з убивством литовськими язичниками Бруно Кверфуртського. Первісно Литва знаходилася неподалік давнього міста Упите. На думку Генрика Ловмянського, вона була ядром майбутнього Троцького воєводства між річками: Нямунас, Няріс і Мяркіс. Томас Баранаускас гадає[5], що Литовська земля була навколо Ошмян — тодішнього етнічно литовського краю, що тепер у Білорусі. За словами Миколи Єрмоловича (хоча це ставиться під сумнів іншими вченими[6][7]), «літописна Литва» (біл. Летапiсная Лiтва) була у верхів'ях Німана,[8][9] що нині у Білорусі.

Велике князівство Литовське
Обриси Речі Посполитої Обох Народів на тлі сучасних національних кордонів.

В Іпатіївському літописі під 1238 роком згадується «Литва Минъдога». З подальшим розширенням володінь Міндовга, Войшелка та їхніх наступників — Великих Князів Литовських, поняття «Литва» охопило всю Аукштайтію, за якою це значення міцно закріпилося. Іноді в Литовську землю включають і землі по Німану. У XIV-XVI ст. сучасники відносили до цього регіону території на захід від Західної Березини і на схід від річки Нявежис.

Різні вчені часто використовують термін «власне Литва» на позначення земель, населених етнічними литовцями[10], на противагу землям Великого князівства Литовського, населеним русинами (предками сучасних білорусів і українців), росіянами, поляками, литовськими євреями або багатьма іншими національностями. Вже за часів Великого князівства, власне Литва стала терміном на позначення землі, де живуть литовці.[11] В адміністративному відношенні вона складалася з Віленського і Троцького воєводства.[12] Такий поділ існував навіть після того, як Річ Посполита зазнала поділів.[13] Таким чином, Велике князівство Литовське розділилося на такі історичні області: Жемайтія, власне Литва і Біла Русь.[14]

Чіткому визначенню піддається тільки північний кордон старовинної Литви. Нинішній кордон між Литвою та Латвією є найстарішим державним кордоном в Європі, який не змінився з часу битви при Сауле у 1236 році і подальшого злиття Ордена мечоносців і Тевтонського ордена.

Східна частина власне Литви

Століттями східні і південні землі цієї території, маючи прямі контакти з Руссю і Польщею та будучи спочатку населені етнічними литовцями, повільно русинізувалися, ополячувалися і зросійщувалися, а литовськомовна територія звужувалася. Східні частини власне Литви зазнали тяжких втрат населення під час Потопу і потім протягом Великої Північної війни та наступних епідемій чуми в 1710-1711. Подальше переселення русинів і поляків на ті території прискорило цей процес. Істотний поштовх до «делитвинізації» дало включення Литви до складу Російської імперії, а особливо після того, як 1864 року книги литовською мовою було заборонено друкувати латиницею. Цей процес продовжився за польської влади, коли було закрито литовськомовні школи і бібліотеки, а потім за радянської влади, коли на цих територіях не було литовських шкіл взагалі. Нині значні «острівці» литовськомовного населення залишилися в Гродненській області (Гервяти) і Північній Польщі (Пунськ). Багато людей із цих територій, говорячи зараз білоруською, все ще називають себе литовцями.[15]

Пізніші події

Наприкінці Першої світової війни Рада Литви оголосила про відновлення незалежної Литовської держави в етнічних литовських землях.

Після переговорів Литви з більшовицькою Росією остання визнала більшість т. зв. Великої Литви у складі Литовської Республіки, підписавши Радянсько-литовський договір 1920 року. На деякі з цих територій також претендувала Друга Польська Республіка. Це призвело до низки військових конфліктів і в кінцевому підсумку — до польсько-литовської війни.

1943 року Антанас Сметона (на той час у вигнанні) почав роботу з вивчення «питомої Литви».[16] Книжка присвячувалася історії литовських земель перед полонізацією, русифікацією і германізацією в надії, що це б допомогло обґрунтувати претензії на неповернені території на мирній конференції після Другої світової війни. Його робота залишилася незавершеною і тривалий час була доступна тільки у вигляді рукопису та була фактично невідома.[17]

Нині Литовська Республіка не має ніяких територіальних претензій.

Див. також

Примітки
  1. Stone. Polish-Lithuanian state, 1386-1795. p.4
  2. Гаучас П. К вопросу о восточных и южных границах литовской этнической территории в средневековье // Балто-славянские исследования. 1986. М., 1988. С. 195, 196.
  3. Safarewicz J. Studia językoznawcze. Warszawa, 1967. S. 257-259
  4. М. С. Грушевський, «Історія України-Руси»
  5. Baranauskas, Tomas (2002). Kur buvo Lietuvos žemė?. Lituanistica 2: 3–18. Архів оригіналу за 28 вересня 2007. Процитовано 8 травня 2016.
  6. Gudavičius, Edvardas (1996). Following the Tracks of a Myth. Lithuanian Historical Studies 1: 38–58.
  7. Насевіч В.Л. Працэс утварэння Вялікага княства Літоўскага (13-14 стст.) // Актуальныя пытанні гісторыі Беларусі ад старажытных часоў да нашых дзён. Мн., 1992. С. 54-63.
  8. Віктар Верас. Карта летапiснай Лiтвы. Архів оригіналу за 23 липня 2011. Процитовано 5 жовтня 2010. (біл.)
  9. Виктор Верас. У истоков исторической правды / Летописи о местонахождении Литвы. Архів оригіналу за 8 жовтня 2010. Процитовано 5 жовтня 2010. (рос.)
  10. Venclova, Tomas. Native Realm Revisited: Mickiewicz's Lithuania and Mickiewicz in Lithuania. Архів оригіналу за 5 травня 2005. Процитовано 24 квітня 2007.
  11. Ochmański, Jerzy (1981). Litewska granica etniczna na wschodzie od epoki plemiennej do XVI wieku (Polish). Wydawn. Nauk. Uniwersytetu im. Adama Mickiewicza. с. 69–73. Процитовано 26 квітня 2006.
  12. (лит.) Viduramžių Lietuva Viduramžių Lietuvos provincijos Архівовано 19 квітня 2007 у Wayback Machine.. Процитовано 2007.04.11
  13. Автентичні карти із зазначенням поняття Lithuania Propria:
    Poloniae Regnum ut et Magni Ducatus Lithuaniae Accuratiss. Процитовано 22 квітня 2007.
    Poloniae Regnum ut et Magni Ducatus Lithuaniae Accuratiss. Процитовано 22 квітня 2007.
  14. Автентична карта із зазначенням власне Литви та прилеглої Білої (або Литовської) Русі:
    Carte des Estats de Suede , de Dannemarq, et de Pologne ; sur la Mer Baltique. 1700. Архів оригіналу за 9 червня 2007. Процитовано 17 серпня 2007.
  15. Savukynas, Viriginijus (2003). Etnokonfesiniai Santykiai Pietryčių Lietuvoje Istorinės Antropologijos Aspektu. Kultūrologija 10: 80–98.
  16. Smetona, Antanas. Lithuania Propria. Darbai ir dienos (литовською) 2 (11): 191–234.
  17. Aleksandravičius, Egidijus. Istorija ir politika. Darbai ir dienos (литовською) 2 (11): 185–190.

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.