Любарський Семен Васильович

Був членом обраного на київському з'їзді Холмського губерніального виконавчого комітету, пізніше у 1917 році став депутатам Української Центральної Ради[5], був уповноваженим представником Української Центральної Ради на Грубешівщині[1].

У листопаді 1918 — лютому 1920 року і червні — вересні 1920 року заарештований та інтернований польською владою[1]. Після звільнення був одним з активних очільників українського політичного руху на Холмщині та Підляшші[1][6], згодом став членом першої Української Парляментарної Репрезентації у Варшаві[6]. Виступав проти націоналістичної політики керівництва Польщі, закриття православних церков та українських шкіл[1].

Українська Парляментарна Репрезентація в Польському Соймі і Сенаті з польських виборів 1922 року. Семен Любарський крайній зліва згори.

Головні діячі «Рідної Хати» близько 1924 року: Антін Васиньчук (голова, № 1), Семен Любарський (заступник голови, № 2), Марія Федонь (член товариства, № 5), Кость Сошинський (секретар, ліворуч внизу) та Іван Новосад (скарбник, праворуч внизу)

У 1921 році був делегатом 1-го Українського народного з'їзду Холмщини і Підляшшя[1]. У 1922 році став співорганізатором Українського виборчого комітету, увійшов до ЦК Виборчого блоку національних меншин, від якого у тому ж році обраний в окрузі Красностав послом сейму Польщі[5][6][1] (за нього проголосувало 25 566 виборців[7]). Зберігав мандат до 1928 року[1].

Як парламентарій послідовно відстоював права українців у Польщі, вносив інтерпеляції стосовно бюджетних, шкільних, церковних та інших справ[1]. У 1924 році обраний до президії Українського народного комітету Холмщини і Підляшшя[1]. Брав участь у розробці статуту українського університету і політехніки, відкриття яких як державних у Львові домагалася українська громадськість[1]. У 1920-ті роки був одним з головних діячів українського просвітницького товариства «Рідна Хата»[8]. У 1930-ті роки продовжував громадсько-політичну і культурно-просвітницьку діяльність[1].

У липні 1938 року, після акції руйнування низки православних церков на Холмщині та Південному Підляшші, входив до складу делегації мирян, яка мала передати меморіал польській владі з проханням припинити переслідування населення православного віросповідання в Польщі[3]. Проте згодом акції переслідування тільки посилилися[9]. Влітку 1939 року Семена Любарського разом з низкою інших громадських діячів Холмщини заарештували й ув'язнили у таборі в Березі Картузькій[9][1]. Звільнений після поразки Польщі на початку Другої світової війни[1].

5 листопада 1939 року на Народному З'їзді Холмщини і Підляшшя, основним завданням якого було упорядкування церковно-релігійного життя у цьому регіоні, обраний до Тимчасової Церковної Ради від мирян, а пізніше став членом створеної цією Радою окремої Церковної Управи, яка мала замінити на Холмщині і Підляшші Варшавську православну консисторію[10]. Члени З'їзду дійшли висновку, що головою Православної Церкви та єпархіальним єпископом Холмщини і Підляшшя повинен бути митрополит Діонісій[10]. Для того щоб сповістити митрополита про рішення З'їзду, Семен Любарський та Володимир Косоноцький (також член Церковної управи) вирушили до Діонісія у Варшаву і до грудня 1939 року провели з ним низку нарад, результатом яких стало затвердження Діонісієм рішень З'їзду[10].

У 1940-ві роки мешкав у Холмі, у квартирі священника Володимира Мархеви, у якій була організована «бурса» для учнів гімназії, технічної школи та інших навчальних закладів[11]. У цей час Семен Васильович був секретарем консисторії Холмсько-Підляської єпархії, а також очолював друкарню й опікувався бібліотекою[11]. Заснував у Холмі музей імені Михайла Грушевського і був його керівником[12][13] (1940—1944[1]). У вересні 1943 року брав участь в урочистостях, присвячених поверненню на Холмщину Холмської ікони Божої Матері, зокрема серед інших виголосив промову та вартував її[14].

Помер 1944 року в Скригічині Грубешівського повіту на Холмщині[1][2].