Людовик Угорський

Володіння Людовіка напередодні його смерті

Королівство Русі за часів Короля Людовіка

У квітні 1350 року, Казимир III уклав угоду зі своїм небожем угорським королем Людовиком І, про те, що, у разі, якщо у Казиміра не буде синів, то після його смерті польські, галицькі, холмські та белзькі землі перейдуть під владу Угорщини. В свою чергу Угорський король Людовик І «відступав свої спадкові права» на Руське королівство пожиттєво польському королю Казимирові ІІІ, який став титулярним королем Русі й додав до свого титулу «господар і спадковий володар Русі» або «пан і дідич Русі».

А в разі наявності спадкоємця в короля Польщі, володарі Угорщини повинні були сплатити визначену суму (100 тис. флоринів) відступного за королівство Руси, яке повинно було повернутись від Польщі до Угорщини. Тим часом, під час своїх походів на Волинь та Берестя, Казимир узяв у полон Дмитра-Любарта.

Король угорський Людовик так само увійшов у Берестейсько-Дорогичинську землю. Цей похід закінчився мирною угодою між Литвою та Угорщиною й Польщею, відповідно до якої Дмитра-Любарта звільнили й він залишав за собою Волинську землю, проте обіцяв бути союзником проти пруських лицарів і татар. Окрім того в Литву мала бути заведена католицька єпархія.

1370 року помер польський король Казимир ІІІ, не залишивши спадкоємця, на цьому припинилося правління на польському королівському престолі династії П'ястів. Польське та Руське королівства перейшли під владу угорського короля Людовика зі статусом персональної унії. Людовик І одночасно став королем Угорщини, королем Польщі та королем Русі. Офіційно Руське Королівство продовжувало вважатись окремим королівством, на рівні з Польщею та Хорватією, залежним від Угорщини, що були з'єднані персональною унією.^{[джерело?]}

Угорщина тоді стала справжньою імперією, найбільшою державою в центрі Європи. Намагаючись привернути на свій бік польську шляхту Людовик проголосив 1374 року в місті Кошицях Статут, яким підтвердив всі попередні привілеї польської шляхти й обмежив їх повинності перед королем. З цього почалась ера підвищення значення польської шляхти й обмеження авторитетності польських королів.

1372 року король Угорщини, бажаючи звільнити Русь від польських впливів, передав владу над Королівством Русі своєму наміснику — князю сілезькому Володиславу Опольчику (правив до 1378), який титулував себе «Господар, пан та дідич Руської землі» та карбував власну монету. Папа Римський звертався до нього в листі як до «князя Опольського і володаря Русі» (duci Opuliensi et principi Rusciae).

Володислав був одним з сілкзьких князів, васалом імператора Священної Римської імперії Карла ІV, походив з польського княжого роду П'ястів та мав далекі династичні зв'язки з руськими князями. Проводив самостійну політику, а Королівство Русі при Володиславі існувало як окреме державне утворення й карбувало власні монети з левом.

У 1376—1378 роках тривала запекла боротьба між Людовіком Великим та Дмитром-Любартом за землі Західної Русі. 1377 року останній зміг відвоювати Берестейські, Володимирські і Луцькі землі. Проте згодом Людовик здійснив великий похід та відвоював у Дмитра-Любарта Холмську та Белзьку землі де поставив своїми васалами литовських князів.

У грудні 1378 року Людовик І видав у Вишеграді грамоту, якою постановив забрати від Владислава Опольського «землю нашу Руську з усіма її правами, землями й приналежностями у володіння Своє, своїх дітей і святої корони нашої». У січні 1379 року угорський король призначив Владислава палатином (намісником) королівства Польщі у Краків. У Львові перебував генеральний руський (український) староста. Безпосередню владу на місцях також мали призначені угорським королем старости; у великих містах стояла угорська залога.

Таким чином король Людовик І узяв під пряме керування Руське королівство, а Польським поставив управляти свого намісника.

Помер 11 вересня 1382 року й не мав синів. Після цього династична унія між Угорщиною і Польщею розпалась.

Угорською королевою стала його середня дочка Марія, яка у 1382—1385 рр. ще утримувала владу над Руським королівством (Галичиною). А польська шляхта захотіла власного, окремого монарха. Внаслідок Громадянської війни у Великопольщі (1382—1385) рр., на польський трон запросили молодшу дочку Людовика І, Ядвігу (1374—1399 рр.), яку коронували у Кракові 16 жовтня 1384 року.

Поки був живий Дмитро-Любарт, це стримувало Польщу, Угорщину та Литву від остаточного розподілу українських земель.