Галицьке князівство
Га́лицьке князі́вство — князівство на території сучасної Галичини з центром у місті Галич, в якому з 1084 року правили князі династії Ростиславичів. Князівство займало північно-східні схили Карпатських гір, верхів'я Дністра, Пруту й Серету, на півдні його територія доходила до Чорного моря й Дунаю.
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
| Історія України |
|---|
 |
|
|
|
|
|
|
|
Хронологія • Битви • Історія культури Категорія •  Портал • Інші країни |
1199 року Роман Великий об'єднав Галицьке і Волинське князівства в єдину Галицько-Волинську державу, однак із 1204 до 1241 року знову існувало як окреме князівство. З 1241 до 1340-х років було складовою частиною Галицько-Волинської держави.
Історія
У VI ст. слов'янські племена регіону були об'єднані під владою білих хорватів, які прийшли на зміну кельтським та германським племенам, що населяли Галичину ще в бронзовій добі. Віднайдені городища доруської епохи (Стільсько, Пліснесько) були, ймовірно, столицями племінних князівств. Угорські хроніки[1] згадують, що під час переходу через Карпати вождь угрів (мадярів) Алмош у 898 році гостював у неназваного галицького князя.
За правління Святоплука І (871–894) деякі племена хорватів увійшли до складу Великої Моравії, а після її занепаду галицькі землі частково потрапили під вплив польських і угорських правителів, хоч і частково продовжували існувати як незалежні князівства з центрами, зокрема, в Теребовлі та Стільському[2]. У 993 році після другого походу київського Володимира Святославича на хорватів, частина Галичини була включена до складу Київської Русі. Утім, уже в 1018 році польський король Болеслав I Хоробрий захопив і приєднав галицькі землі до Польщі. Упродовж кількох наступних десятиліть Галичина почергово опинялася під владою київських князів та польських королів.
Утворення незалежного князівства
Пам'ять про незалежні хорватські князівства, проте, збереглася, і в 1084 році в Перемишлі здобув владу князь-вигнанець із династії Рюриковичів — Рюрик Ростиславич. Невдовзі його брати Володар і Василько утвердилися, відповідно, у Звенигороді та в Теребовлі. Завдяки підтримці місцевого населення Ростиславичі змогли втриматися при владі: Ян Длугош згадує про масові повстання проти польської влади в Галичині біля 1090 року. У 1099 році у битві на Рожному полі об'єднана галицька армія Володаря та Василька Романовичів перемогла військо київського князя Святополка Ізяславича, і того ж року в битві над Вягром, неподалік від Перемишля угорське військо на чолі з Коломаном І. Рюрик помер 1092 року. У 1097 році Василька, який повертався після Любецького з'їзду Рюриковичів, підступно захопив і осліпив князь Давид Ігорович, якому не завадив київський князь Святополк Ізяславич. За підтримки брата Володаря Василько зберіг владу в Теребовлі. Про вагомий політичний вплив Володаря наприкінці XI ст. свідчить династичний шлюб його доньки Ірини з Ісааком — сином візантійського імператора Олексія I Комніна (візантійський імператор Андронік I Комнін був сином Ірини і внуком Володаря). У 1144 році Володимирко Володарович закінчив об'єднання галицьких земель в єдине князівство зі столицею у Галичі.
Розквіт
Галицьке князівство досягло найбільшої могутності за князювання Ярослава Осмомисла (1152—1187). Як і батько, він був змушений боронити незалежність Галичини від київських князів. Названий у «Слові о полку Ігоревім» — Осмомислом (що має вісім смислів, себто розумний, мудрий). Ярослав Осмомисл поширив територію свого князівства, приєднавши землі між Дністром і Карпатами, пониззя Дунаю. Князь мав добрі зв'язки з суздальським князем, разом з іншими князями брав участь у походах проти половців. З Польщею і Угорщиною Ярослав Осмомисл утримував мирні відносини, і так само мав добрі відносини з Візантією та цісарем Фрідріхом І Барбароссою. За Ярослава Осмомисла розбудовано й укріплено багато галицьких міст.
Мудрою політикою за 35-річного князювання, Ярослав Осмомисл утвердив незалежність держави, зробив її могутньою, з якою рахувалися всі його сусіди, сприяв зростанню міжнародного визнання та достатку в державі.
Об'єднання з Волинським князівством
Після смерті Ярослава настали занепад князівської влади й ослаблення впливу Галицького князівства. 1188—1189 роки — час боротьби сусідніх Угорщини та Волинського князівства за Галичину. Угорські королі 1188 року захопили Галич. Проти іноземних зайд спалахнуло Галицьке повстання 1189 року, яке підтримав спадкоємець престолу — Володимир Ярославович, що відтак правив у 1189—1199 роках у Галичі.
Володимир Ярославич правив до 1199 року, коли була зроблена друга (вдала) спроба волинського князя Романа Великого приєднати Галичину, унаслідок чого вона увійшла до Руського королівства, яке також називають Галицько-Волинським князівством.
Правителі Галицького князівства
У списку подані князі й правителі Галича починаючи від 1141 року, коли виникло удільне Галицьке князівство, до 1349 року, коли воно було ліквідоване. До списку також включені князі Галицько-Волинського князівства, чий престол був у Галичі чи містах Галичини.
Примітки
- Annonymi Belae Regis Notavii de gestis Hungarorum liber II. Are cuitatibus lodomeria et qalici — in Scriptores rerum Hungaricarum. — Budapestini, 1937. — T. II.
- Леонтій Войтович. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. — Вип. 45. — Львів, 2010. — С. 13–54
Джерела та література
- Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000.
- Крип'якевич І. П. Історія України / відп. редактори Ф. П. Шевченко, Б. З. Якимович — Львів: Світ, 1990. — 520 с. / Пам'ятки історичної думки України
- Князі України-Русі: Укладені на основі «Історії України-Русі» Миколи Аркаса та «Літопису Руського» / Упоряд. Я. Мельничук, Б. Карабін; Ред. А. М. Монтасевич. — Л.: Край, 1993. — 120 с.
- Радянська енциклопедія історії України. — Київ, 1969. — т. 1.
Посилання
- Галицьке князівство // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.
- Галицьке князівство // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. — К. : Тека, 2006.