Економіст (журнал)

Засновник журналу, Джеймс Вілсон, народився 1805 року в шотландському прикордонному містечку Хоїк. Був четвертим сином у багатодітній сім'ї. Підлітком працював помічником капелюшника, але дуже цікавився економікою і багато часу присвячував вивченню цього предмету. У 1824 році він поїхав у Лондон, де разом з братом за фінансової підтримки батька відкрив капелюшний бізнес — Wilson, Erwin and Wilson.[6]

Незважаючи на свою обізнаність у економіці та ділову хватку, Вілсон не зміг розвинути підприємство і наприкінці 1830-х втратив свій бізнес. Це його не затримало — Вілсон долучився до боротьби за відміну Хлібних законів (стосувалися вони мита на ввіз зернових, що не дозволяло розвиватися дрібним підприємцям).[6] Закони відмінили у 1946 році.

Джеймс Вілсон, засновник журналу; робота сера Джона Вілсона Гордона

Саме задля боротьби з Хлібними законами Вілсон заснував «Економіст: Журнал політики, комерції, сільського господарства та вільної торгівлі» (The Economist: The Political, Commercial, Agricultural and Free Trade Journal). Своєю метою він вважав надихнути кожного на вивчення суспільних справ. Успіх до видання прийшов не одразу. Коли це сталося, Вілсон вирішив, що може відійти від справ і зайнятися політикою, залишаючись номінальним видавцем до 1857 року.[6]

У 1847 році почалася політична діяльність Вілсона — він був обраний у члени парламенту. У 1850-х його кар'єра зробила несподіваний поворот: спочатку його призначили секретарем Комітету з управління (Індійського комітету), згодом — фінансовим секретарем Казначейства, а потім членом Фінансової ради Індії. Робота привела його до Калькутти, де він і помер у 1860 році від дизентерії (можливо це був амебіаз).[6]

Бюст Джеймса Вілсона виставлений у приймальні «Економіста».[6]

У проспекті для майбутнього видання було зазначено тринадцять тем, на яких редакція планувала зосередити увагу[7]:

1. Програмні статті, в яких найважливіші проблеми розглядатимуться у контексті принципів вільної торгівлі.
2. Матеріали на практичні теми, які становлять мимохідний інтерес: наприклад, іноземні договори.
3. Матеріали, в яких елементарні принципи політичної економіки розглядатимуться на практиці (закони, ціни, заробітні плати, оренда, обмін, джерела прибутку, податки).
4. Звіти з парламенту, закцентовані на комерційній діяльності, сільському господарстві та вільній торгівлі.
5. Матеріали про популярні рухи, що сповідують вільну торгівлю.
6. Загальні новини з Сент-Джеймського палацу, Великого Лондону, провінцій, Шотландії та Ірландії.
7. Комерційні теми: зміни у податковому законодавстві, стан та перспективи ринків, імпорт та експорт, іноземні новини, стан промислових районів, повідомлення про важливі механічні вдосконалення, корабельні новини, грошовий ринок, розвиток залізниць та публічних компаній.
8. Сільськогосподарські теми, зокрема застосування у господарстві геології та хімії; повідомлення про нові та вдосконалені машини, стан зернових культур, ринки, ціни, іноземні ринки та ціни, конвертовані у англійські гроші.
9. Теми, що стосуються колоній та іноземних країн: торгівля, виробництво, зміни у політиці та податковому законодавстві; викриття недоліків торговельних обмежень та заборон і розписування переваг вільного обігу та торгівлі.
10. Юридичні звіти на теми торгівлі, промисловості та сільського господарства.
11. Книги, зазвичай зосереджені на торгівлі, промисловості та сільському господарстві; трактати на теми політичної економіки, фінансів та оподаткування.
12. Ціни та тижнева статистика.
13. Листування з читачами.

Вже з самого початку існування тижневик почали розповсюджувати за межами Великої Британії.[8]. У 1843 році тираж видання сягав 1 969 примірників[9]; журнал складався з 16 сторінок.

У 1845 році, протягом залізничної манії, «Економіст» змінив назву на The Economist, Weekly Commercial Times, Bankers' Gazette, and Railway Monitor. A Political, Literary and General Newspaper[9].

У перші роки існування видання активно шукало форми подачі матеріалу. Стрижневими матеріалами були редакційні статті Вілсона з актуальних проблем економічного і політичного життя. Крім того, відводилося місце світській хроніці, але подальшої бульваризації змісту не відбулося[8]..

Найбільший наклад «Економіста» у першій половині ХІХ століття становив 4 483 екземпляри (1847 рік)[9].

До 1860-1870-х рр. «Економіст» не мав конкурентів. Проте у 1859 році заснували тижневик Investors Cronicle, а у 1870-х — Statist.[8].

У 1861 році головним редактором видання став Волтер Беджет, зять Вілсона. Він вважається одним з найяскравіших редакторів в історії «Економіста». Саме він зробив політику одним із основних напрямків діяльності журналу[3]. Його іменем названа одна з авторських колонок тижневика.

Волтер Беджет, редактор журналу

У 1877 р. тираж журналу становив 3 700 примірників[9].

Читачем журналу був Карл Маркс, він назвав «Економіст» «європейським голосом фінансової аристократії»[10].

Під час Великого голоду в Ірландії «Економіст» виступав за політику невтручання. Він критикував наміри англійського уряду надати Ірландії матеріальну допомогу, оскільки вважав, що Ірландії допоможе тільки відмова від протекціонізму, самозабезпечення та вільна торгівля.[11]

Проте згодом, зі зміною соціальних настроїв в країні, позиція журналу щодо політики невтручання змінилася.

У 1920 році тираж «Економіста» виріс до 6 000 примірників[9], а після 1945 року сягнув 18 000[9].

З 1928 року половиною акцій володіє «Файненшл таймс» (з 1957 р. — група Пірсона).[9]

У 1934 році «Економіст» вперше змінив оформлення, а в 1935 кардинально модернізував обкладинку.[9]

У 1946 році спільно з Лондонською школою економіки створюється книжковий магазин «Економіст»[9]. Цього ж року засновано The Economist Intelligence Unit, власну аналітично-дослідницьку службу видання. Сьогодні це один із найбільших інформаційних провайдерів для транснаціональних компаній, який забезпечує об'єктивний і системний аналіз політичного, економічного й бізнесового середовища в понад 180 країнах світу та подає прогнози розвитку світової економіки[8]..

З 1949 під брендом «Економіст» починають випускати щоденники.[9]

До кінця 1950-х «Економіст» займав проамериканські позиції. Велика Британія розглядался як осередок світової сили.

Коли мова йшла про співробітництво Великої Британії з Європою, журнал схилявся до коопераційного підходу, але не до інтеграції. Але з кінця 1950-х по 1980-ті, коли почала йти мова про долучення Великої Британії спільного європейського ринку, «Економіст» змінив позицію і почав активно коментувати ситуацію. На перше вето, накладене на вхід Британії до спільного ринку у 1963 р., журнал відреагував обурено та виразив невдоволення Європою. «Економіст» закріпився у своїй проамериканській позиції та повернувся до давньої ідеї Атлантичного воєнного і торговельного товариства. Але друге вето у 1967 році «Економіст» сприйняв вже покірно, відмовившись від ідеї світової сили. Журнал почав розглядати спільний ринок як економічну необхідність для Великої Британії і закликав до рішучості та наполегливості у переговорах.[12]

У 1944 році «Економіст» опублікував статтю «Noble Negatives». Вона з'явилася у період зростання взаємної критики США і Великої Британії і викликала бурхливу дискусію в ЗМІ обох країн. Стаття була нібито відповіддю на «вибух критики та зневаги» з боку США в бік Британії. Журнал ставив питання ціни, яку Велика Британія мала заплатити Америці за допомогу у Другій світовій війні; в статті вважалося, що Америка думає про Британію як про імперіалістичну, егоїстичну та пасивну країну. Журнал закликав уряд відмовитися від принизливої політики умиротворення. Британські видання підхопили позицію «Економіста», вибухнувши низкою публікацій, з нею погодилося і міністерство закордонних справ. У той же час американські видання вимагали офіційної реакції у президента Рузвельта та уряду. На думку державного секретаря Едварда Стеттініуса, Велика Британія не могла змиритися з роллю другої скрипки після стількох років лідерства.[13]

З 1955 року «Економіст» почав підтримувати політичні партії на загальних виборах. До цього він дотримувався нейтралітету, пояснюючи це тим, що «Журналові, що переймається своєю незалежністю, було б нерозумно компрометувати її, обираючи сторони в загальних виборах»[14]. Стійкої позиції щодо партій видання не має і періодично підтримує то лейбористів, то консерваторів.

У 1956 році тираж сягнув 55 тис. У 1959 р. Рейнольдс Стоун створив логотип видання.[9]

У 1987 році журнал знову кардинально змінив зовнішній вигляд і запустив щорічний додаток «Світ у…».[9]

У 1989 році «Економіст» назвав холодний синтез тим, задля чого існує наука[15]. З цього ж року журнал починає висловатися у підтримку легалізації наркотиків[16].

У травні 1991 року «Економіст» починає використовувати спеціально створену для нього групу шрифтів.[3]

Журнал був проти воєнного вторгнення в Боснію.

У 1996 році «Економіст» запустив власний сайт.[9]

2001 року «Економіст» вперше виходить повністю кольоровим. У 2005 році тираж перевищує 1 млн.[9]

З 2004 року The Economist Group починає випускати журнал Intelligent Life, присвячений трендам і стилю життя.[9]

«Економіст» підтримував вторгнення до Іраку у 2003[17] (але критикував подальший перебіг подій) та війну в Афганістані[18]. Видання також підтримало дії уряду щодо глобального потепління[19].

З 2010 року електронні версії журналу доступні на Kindle, iPhone та iPad, а наступного року з'являються версії для Android, Barnes & Noble's Nook та Amazon Fire. Станом на листопад 2011 року журнал читають більше мільйона користувачів цифрових пристроїв.[9]

2015 року The Economist Group спільно з Exor викупляють акції у Pearson PLC. Цього ж року головним редактором видання вперше стає жінка — Зенні Мінтон Беддоуз[9].

В листопаді 2019-го видання потрапило в скандал, опублікувавши відео, де на карті України був відсутнім Кримський півострів. На помилку виданню вказали представники посольства України в Британії, згодом відео було видалено[20].

Чимало уваги у розбудові бренду «Економіст» приділялося маркетингу.

Рекламні кампанії журналу засновані на ідеї доступної елітарності. Один із слоганів журналу зазначає, що «Економіст» — це ідеальний буквар для тих, хто хоче справити враження розумної людини за столом. В рекламі присутні всі атрибути журналу: сила інтелекту, незалежність, відсутність підлесливості, інтернаціональний світогляд. Багато реклами спрямовано на створення відчуття, що читач «Економіста» розумніший за інших.[6]

Саме ідея доступної елітарності стала основою для знаменитої плакатної рекламної кампанії «White out of Red». У 1980-х журнал почав співпрацювати з рекламним агентством Abbott Mead Vickers. В той час тираж видання становив близько 70 тис. і надій на зростання не було. Метою кампанії було змусити читачів пишатися тим, що вони читають «Економіст», а інші люди бачать їх за цим заняттям. Треба було сформувати навколо видання клубну атмосферу, а потенційним читачам натякнути, що потратити в цей клуб зовсім нескладно; головна перепустка — інтелект.[6]

Таким чином з'явилися червоні плакати з білим текстом — короткими дотепними фразами у стилі журналу.

Наприклад[21]:

Мовчання – золото, але не після незручного питання. Оригінальний текст (англ.) Silence is golden except when it follows an awkward question.

Згідно аналізу громадської думки, 100% читачів Економіста її мають. Оригінальний текст (англ.) In opinion polls, 100% of Economist readers had one.

Жодна газета чи журнал на той час не використовувала плакати у такому масштабі, тому «Економісту» вдалося заволодіти вуличною рекламою. Для кожної кампанії купляли рекламні місця на основних дорогах міста: перспективний читач мав змогу їх добре роздивитися, розшифрувати іронію і долучитися до клубу. Для особливого ефекту текст на плакаті прив'язували до місця його розташування — наприклад, на вокзалі висіли плакати з жартами про потяги.[22]

Рекламна кампанія постійно оновлюється, відповідаючи змінам у навколишньому світі й у самому виданні. Серія плакатів виходить щороку в травні і жовтні.

• Джеймс Вілсон, 1843–1857 (Герберт Спенсер був співредактором з 1848 до 1853);
• Річард Холт Хаттон, 1857–1861;
• Волтер Беджет, 1861–1877;
• Деніел Коннер Летбурі, 1877–1881;
• Інгліс Палгрейв, 1877–1883;
• Едвард Джонстон, 1883–1907;
• Френсіс Ріглі Херст, 1907–1916;
• Хартлі Візерс, 1916–1921;
• Сер Волтер Лейтон, 1922–1938;
• Джоффрі Кроутер, 1938–1956;
• Дональд Таєрман, 1956–1965;
• Сер Аластер Берне, 1965–1974;
• Ендрю Найт, 1974–1986;
• Руперт Пеннант-Рі, 1986–1993;
• Білл Еммот, 1993–2006;
• Джон Міклтвейт, 2006–2014;
• Зенні Мінтон Беддоуз, 2015—по сьогодення.

Точка зору «Економіста» викладається послідовно й добре аргументується, у обмежений простір намагаються вмістити якнайбільше інформації. Хоча журнал має багато тематичних авторських колонок, в текстах витримується єдиний стиль. Слова точно добираються, дозволяється стримана дотепність. Журнал прагне створити у читача відчуття, що він написаний одним автором.

Матеріали в «Економіст» не підписуються навіть у авторських рубриках. Статті зазвичай мають визначену точку зору, і ця точка зору належить не окремому журналісту, а всій редакції. Редакція пояснює це тим, що «багато рук пишуть „Економіст“, але голос у нього один»[3]. Себе автори позначають, як правило, словами «ваш кореспондент» чи «цей оглядач». У спеціальних рубриках автор позначає себе назвою рубрики.

Головний редактор традиційно підписує лише один матеріал — той, що пишеться з нагоди його відставки.

Крім того, текст може мати підпис, якщо: це експертна думка відомої особистості; це спеціальний репортаж; він публікується у щорічному спеціальному випуску Year in Review («Огляд року»); якщо є конфлікт інтересів. Імена редакційного колективу можна знайти на сайті видання[31]. Матеріали онлайн-блогів підписуються ініціалами автора, автори друкованих матеріалів мають право вказати своє авторство на особистих сайтах.

Американський письменник Майкл Льюїс розкритикував редакційну анонімність журналу: «Журнал пишуть молоді люди, що прикидаються старими. Якби американські читачі поглянули на прищаві личка своїх гуру економіки, то масово б скасували підписки»[32]. Джон Ралстон Саул також критикує анонімність журналу, але з інших причин: він вважає, що єдиний голос необхідний виданню, щоб видавати суб'єктивну думку за безпристрасну правду[33].

Оскільки «Економіст» все ж таки має тематичне спрямування, передбачається, що його читач обізнаний у загальних економічних концепціях. Зазвичай економічні терміни не пояснюються, а економічні теорії описуються у кількох словах. При цьому тематичні матеріали не вимагають у читача спеціалізованих знань. Короткі французькі та німецькі цитати і фрази не перекладаються. Журнал обов'язково вказує сферу діяльності навіть дуже відомих людей та організацій.

«Економіст» дозволяє дозволяє собі стриманий гумор. Зазвичай він виражається у каламбурних підписах до ілюстрацій та у рубриці з листами.

У кожному номері «Економіста» незмінно друкується програма:

Публікується з вересня 1843 року, щоб «брати участь у суворому протистоянні між інтелектом, що рухається вперед, та негідною, боязкою неосвіченістю, що затримує розвиток.» Оригінальний текст (англ.) Published since September 1843 to take part in "a severe contest between intelligence, which presses forward, and an unworthy, timid ignorance obstructing our progress."

Журнал містить такі рубрики:

• «Світ цього тижня» (The world this week), що займає одну-дві сторінки і становить собою дайджест головних новин тижня;
• «Лідери» (Leaders), в якій розглядаються основні події тижня;
• «Листи» (Letters), в якій публікуються листи від читачів;
• «Брифінг» (Briefing), що містить короткий огляд певної ситуації;
• «Сполучені Штати» (United States), присвячена подіям у США;
• «Америки» (The Americas), присвячена подіям у країнах Північної та Південної Америки;
• «Китай» (Сhina), присвячена подіям у Китаї;
• «Близький Схід і Африка» (Middle East and Africa), присвячена подіям на Близькому Сході та у Африці;
• «Європа» (Europe), присвячена подіям у Європі;
• «Британія» (Britain), присвячена подіям у Великій Британії;
• International, присвячена подіям міжнародного значення;
• «Бізнес» (Bussiness);
• «Економіка та фінанси» (Finance and economics);
• «Наука і техніка» (Science and technology);
• «Література та мистецтво» (Cooks and arts);
• «Економічна та фінансова статистика» (Economic and financial indicators);
• «Некролог» (Obituary).

«Економіст» єдиний серед британських тижневиків представляє авторитетний огляд офіційної статистики, його оцінка має вирішальний характер. Ця інформація представлена у рубриці економічної статистики.

Авторські колонки мають символічні назви, що відповідають їх тематиці:

Листи до «Економіста» пишуть великі підприємці, політики, посли, спікери урядів та неурядових організацій. Добре написані або дотепні листи публікуються, обговорюються, часто викликають полеміку. Часто в листах критикується позиція журналу чи його коментарі.

Опубліковані листи зазвичай довжиною 150—200 слів і починаються з традиційного привітання «Сер».

Раніше сайт журналу мав спеціальний розділ «Вхідні» (англ. The Inbox), де читачі залишали свої коментарі щодо онлайн-матеріалів[34]. Зараз ввели можливість коментування під самим текстом.

Останніми роками «Економіст» випереджає по зростанню популярності інші журнали США: з 1993 по 2006 кількість передплатників зросла вдвічі. Впливова американська некомерційна організація NPR пояснює цей феномен особливостями видавничої політики журналу[2]:

Успіх The Economist в США пояснюється тим, що журнал дає серйозні відомості зі всіх кутків світу.

Передплатники журналу — фінансово-спроможні люди: кожен третій передплатник в США має дохід, що перевищує 100 000 американських доларів на рік[2]. Американський видавець «Економіст» в США, Пол Россі (англ. Paul Rossi) відзначає[2]:

Багато наших передплатників займають дуже високі пости. [...] Нас читають вищі менеджери, політики і фінансисти по всьому світові.

У той же час, професійна спрямованість журналу не дозволяє йому конкурувати за тиражем з популярнішими виданнями, такими як Newsweek або Time. Як відзначає американський професор журналістики Шамір Хусні (англ. Samir Husni)[2]:

Це дуже спеціалізоване видання, а коли [число передплатників] перевищує півмільйона, ця спеціалізація починає втрачатися і ви перетворюєтеся на масове видання; масовість же погано поєднується з [високим] класом. Оригінальний текст (англ.) It's a very specialized publication and once you go over half a million, you start losing some of that specialty and you start becoming mass and somehow mass and class don't combine.