Матіївка (Ніжинський район)

Археологічні дослідження показали, що людина з'явилася на території Матіївської сільської ради 5-7 тисяч років тому. У різні часи тут проводили археологічні дослідження Юрій Виноградський (Сосницький краєзнавчий музей, 1930-ті рр.), Юрій Ситий (Чернігівський державний педагогічний університет, 1990-ті рр.) та Геннадій Жаров (Чернігівська обласна інспекція охорони пам'яток, 2005—2010 рр.). Ними на території Матіївської сільської ради відкриті пам'ятки неолітичної доби (кінець V—III тис. до н. е.), бронзової доби (кінець III — початок I тис. до н. е.), ранньої залізної доби (I тис. до н. е.), слов'янських культур та часів Київської Русі (I—XI ст.). Це були малолюдні та нетривалі поселення. Основними заняттями мешканців тоді були мисливство та рибальство.

На місці сучасного села Матіївка постійне поселення виникло не раніше першої чверті XVII ст. і тривалий час (до 1918 р.) було передмістям Батурина. Дослідник П. Кулаковський наводить свідчення, що близько 1623 р. польський король Владислав IV Ваза видав привілей на осадження Батурина на порожньому городищі якомусь Дригалі, котрий невдовзі помер, не встигнувши приступити до виконання поставленої місії. 15 квітня 1625 р. Новгород-Сіверський капітан Щ. Вишель видав привілей на порожнє «городище Батурин» своєму підданому Матею Стахурському, який повинен був збудувати тут місто. Саме від імені останнього — Матея (у російській інтерпретації Матвєя), ймовірно, і походить назва Матіївка (Митяєвка, Митяювка — у джерелах XVIII ст.).

Аналіз топографії Матіївки дозволяє стверджувати, що заселеною у XVII ст. була частина села, що прилягає до правобічної надзаправної тераси Сейму (уздовж озера Волика). У всякому разі забудова знаходилася на віддалі від річки у зв'язку з весняними паводками. Безпечно могли почуватися лише мешканці правобережної надзаплавної тераси — Городищечка.

Одним із ключових занять мешканців Матіївки було забезпечення функціонування так званого Батуринського перевозу через річку Сейм. Через населений пункт проходив Києво-Московський поштовий тракт.

Бідні, здебільшого піщані ґрунти мало приваблювали сюди поселенців, господарство яких було аграрним. Проте з розвитком сотенного містечка Батурина, що з 1669 р. став гетьманською резиденцією, виникає потреба збільшення житлового фонду і обробітку землеволодінь на правому березі річки.

Потреби резиденції у господарському плані забезпечував Обмачівський гетьманський двір, що знаходився поблизу сучасного села Обмачів. До нього належали навколишні села та угіддя, у тому числі і ті, що знаходяться на території сучасної Матіївської сільської ради. Це був особливий виробничий комплекс, який виготовляв різноманітну продукцію: від харчової та ремісничої до послуг по утриманню гетьманської адміністрації. До цього двору належали, зокрема, сінокоси на матіївській стороні річки: в урочищах Окоп і Ципкін, над болотами Довгим та Сточками, сінокос за Підборною, листяний ліс над озером Тинная (поблизу сучасного хутора Обірок) площею 228 га, ліси Григоровщина, Реєнтовщина, Максимовщина та ін. У заплаві Сейму знаходилися гетьманські рибні озера і стариці: Вирище та Сеймище, Лаходи та Печисько, Просторе, Бубельне, Ковильне, друге Сеймище, Гінча та Кунін, Станове, Попівка, Котельне. Виловлена риба поставлялася до гетьманського столу, частину її солили, в'ялили, а надлишок — продавали.

Найбільші прибутки двір отримував від млинів на Сеймі. Цей промисел на той час був дуже розвиненим. Батурин знаходився на третьому місці в Україні за кількістю млинів після Києва і Остра. Так в 1666 р. в Батурині було 12 млинів на 31 камінь та 8 ступних і валюшних коліс. В 1726 р. — 16 клітей (комор) на 50 жорнових каменів, 3 ступні колеса. В 1779—1781 рр. — 13 комор на 51 камінь та дві машини з шістьма колами на 11 каменів.

Млинами володіли переважно козаки і старшина, Крупицький та Новомлинський монастирі, а також незначна кількість селян.

Наприкінці ХVІІ ст. на Городищечку знаходився фільварок генерального обозного в уряді І.Мазепи Івана Ломиковського. Згодом на Городищечку були володіння бунчукового товариша Петра Савича та інших власників. У другій половині XVIII ст. там знаходилася винокурня на два котли.

Перші дані про склад населення Матіївки отримуємо з матеріалів так званої Мазепиної книги — опису володінь гетьмана І. Мазепи, складеного в 1726 р.: «Під Батурином біля млинів належна до двору … Мазепи, а нині до Обмачівського хутора слобідка Матіївка, а в ній піддані мужики, саме: пахатні (або тяглові, платили повний податок) — 14 дворів…; непахатні (не мали достатньої кількості худоби для сплати за неї податку) — 7 дворів …; непахатні люзні (ремісники) — 9 дворів…; неплатні, служать до хутора — 52 двори; на послугах — 1 двір; протекціанти (перебували під протекцією, захистом) колишнього генерального судді Івана Чарниша на своїх власних ґрунтах — 3 двори; протекціанти Федора Кочубея — на власному ґрунті — 1 двір, на Кочубеєвому ґрунті — 2 двори». За цим списком у Матіївці нараховано 89 домогосподарств.

Це ж джерело вказує, що в Матіївці мешкали мірошники, які обслуговували водяні млини на Сеймі, і подає їхній поіменний список. Серед них власниками млинів були Максим Коломієць, Хома Мізь, Павло Чавусенко, Лук'ян Гаврученко, вдова Уляна Загорульчиха, а решта, очевидно, працювала по найму на млинах інших власників.

На скільки постраждали слобідки Матіївка та Городищечко під час погрому Батурина військами Меншикова 2 (13) листопада 1708 р., однозначно сказати важко. Тогочасні джерела свідчать про тотальне знищення міста разом з населенням («перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік… взяли 40 гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували»). Є версія, що російські війська під час цих подій на території Матіївки. У недосяжних для батуринських гармат хатах слобідки розміщувався штаб Меншикова. В землі слободи Городищечка ще довгий час по тому знаходили мешканці чавунні ядра та кремені від рушничних замків.

Правову приналежність території та населення Матіївки наприкінці XVII — на початку XVIII ст. висвітлено на сторінках Генерального слідства про маєтності Ніжинського полку (1729-30 рр.): «… місто Батурин з показаними слобідками, до нього належними, а саме Підзамковою, Горбанівкою, Гончарівкою і Матіївкою … за гетьмана Многогрішного і за Самойловича і за Мазепи було вільним, лише в диспозиції гетьманській знаходилося; а за гетьмана Скоропадського належали посполиті до сотні Батуринської; а по гетьману Скоропадському було у володінні князя Меншикова, а нині на Його імператорську величність в описі (віддане до царської казни)».

Указом імператриці Анни Іоанівни від 11 липня 1740 р. Батуринська волость була передана у відання полкових командирів кінної лейб-гвардії для утримання на її землях кінного заводу. У Батурині та прилеглих слободах Гончарівці, Матіївці і Горбанівці гвардії відійшов 171 двір селян. Військові порядкували на Батуринщині 10 років, поки за царським указом від 24 липня 1750 р. тут постала гетьманська резиденція Кирила Розумовського.

У місті і на його околицях починається грандіозне будівництво: цегельня (1751 р.), лісопильня (1751 р.), суконна мануфактура з вівчарським заводом (1756 р.), свічкова фабрика (1757 р.), а також винокурень, солодовень, шинків та ряду інших підприємств і споруд, у тому числі і гетьманських маєтків. Місто наповнюється великою кількістю приїжджих робітників, були забезпечені роботою і місцеві жителі. У цей час поблизу сучасної Матіївки існували хутори Проценків (від його назви походить відомий мешканцям села мікротопонім Проценковщина), Сині Онучі, Довжик, Буди та Ципкін.

У 1760 р. Батурин був подарований імператрицею Єлизаветою гетьманові «у вічне і спадкове володіння». Та це не стосувалося земель і селян, які належали іншим власникам. Наприклад, у 1751—1756 рр. старший брат гетьмана, Олексій Розумовський володів 15-ма дворами селян у Матіївці. Заможний батуринський посполитий Яків Будник мав у слобідці Городищечку двір з винокурнею на три котли, у якому жила і працювала родина Гаврила Ведмедя.

У 1781 р. було скасовано полково-сотенний адміністративний устрій, а землі Гетьманщини поділено на три намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. Батурин стає центром Батуринської волості Коропського повіту Новгород-Сіверського, а з 1791 р. — Конотопського повіту Чернігівського намісництваРосійської імперії. Опис Новгород-Сіверського намісництва вказує, що наприкінці XVIII ст. при Батурині через річку Сейм діяло дві поромні переправи, одна з яких належала Батуринській волості, а інша — Новомлинському жіночому монастирю.

Після смерті гетьмана К. Розумовського (1803 р.) його Батуринська економія за заповітом переходить синові Андрію. Опис нерухомого майна Андрія Розумовського в Батурині, датований 26 вересням 1836 р., констатує: «по другую сторону реки Сейм, у так называемых передместиях Метеевке и Гродищечку, живут крестьяне Его светлости и другого названия люди».

Пам'ятник Невідомому солдату на братській могилі у сільському сквері.

Та вже до середини ХІХ ст. на території сучасної Матіївської сільської ради окрім вказаних слобод існувала значна кількість хуторів. Це, зокрема, ілюструє карта Чернігівської губернії 1855 р. та збірник «Списки населених місць Чернігівської губернії по даним 1859 р.». Отримавши в спадок, оренду, чи купивши землю, селяни або дрібні землевласники засновували на цих ділянках хутори — переважно односімейні господарства, де було від 1 до 10 хат. Зазвичай хутори отримували свої назви від прізвищ власників.

Найближче до козацько-власницької слобідки Матіївки (при озері Волику, 50 дворів, 375 чол.) знаходилися козацька слобідка Городищечко (при озері Кіянці, 10 дворів, 47 чол.), та козацький хутір Мізин (Мізів) (на шляху до Обірку), який належав представникам млинарського роду на прізвище Мізь (1 двір, 5 чол.).

Сучасне селище Мости складалося з двох хуторів — Піски (ближче до Батурина) та Мости. Ще їх називали Мости-на-Пісках чи Мостища. У 1856 р. разом вони мали 10 дворів та 49 жителів.

На схід від Мостів, у районі сучасної Голубівки, знаходилися хутір Черевчишин (власницький, 1 двір, 12 чол.), два хутори Гороховських, Шумейки (2 двори, 13 чол.) та Лопатовський або Шевченків (козацький, 3 двори, 10 чол.). На даний час не існують.

Південніше Пісків знаходилися хутори Рибаків та Петровський. На даний час не існують.

На території урочища Мельникового знаходився хутір Карташевських (8 дворів, 40 чол.), який згодом став власністю М. Мельникова разом із 69 десятинами (близько 70 га) землі. На даний час не існує.

Будинок Мельникова знаходився на ділянці сучасного поля, ліворуч, перед шлюзом. На місці, де був господарський двір, зараз знаходиться піщаний кар'єр. Серед насаджень досі можна зустріти здичавілі яблуні, груші, барбарис - залишки саду. М. Мельникова, матіївського "пана", вбили в 1917 місцеві активісти. Його було поховано на цвинтарі біля церкви Іоана Богослова.

Сучасний хутір Лісова Поляна звався Кучугурами (8 дворів, 43 чол.), Лопатин — Возним, Світлопавловським чи Лотошевським (8 дворів, 45 чол.).

Козацький хутір Бондарів (8 дворів, 43 чол.) в середині ХІХ ст. вже був, північніше його знаходилося поселення Попів (Гнилозубовський, Покотилин) — 1 двір, 8 чол., південніше — Сміловщина (Милаєвських) — 2 двори, 19 чол. На даний час не існують.

Сучасна Веселівка була власницьким хутором Деркачовим «за пустою греблею» (4 двори, 10 чол.).

У районі сучасних селищ Кацирів, Прохорів та Обирку знаходилися — з півночі на південь — хутори: Башуцький (Гудовичі) — 1 двір, 6 чол., Обирок (13 дворів, 84 чол.), Нестеренків (Косовичівський, Гуринів) — 3 двори, 13 чол., Дубовський, Новохацького.

Неподалік знаходився власницький хутір Ластовещина (Мельників) (між Обирком і Матіївкою) 1 двір, 8 чол.

А на захід від Обирку, при озері Осотному — козацький хутір Терлаші (Карлашевський, Гарлаші) — 7 дворів, 41 чол. Ця територія нині відноситься до Обмачівської сільської ради.

«Опис Чернігівської єпархії» (1874 р.) наводить кількість парафіян Богословської церкви, що вказує на кількість населення Матіївки з навколишніми хуторами:

Короткий історико-статистичний опис Батуринської округи наведено в «Пам'ятній книжці Конотопського земства 1865—1890»:

«м. Батурин, при р. Сеймі, заснований 1629 р. З 1670 до 1708 р. тут жили малоросійські гетьмани. До Батурина були приписані всі гетьманські маєтки, які знаходились в Конотопському і Кролевецькому повітах, складаючи Батуринську волость. В Батурині жив під кінець свого життя колишній гетьман граф К. Г. Розумовський, тут же він і помер. За борги сина його князя Андрія Кириловича Розумовського, Батуринська волость, крім підданих із складу її сіл, надійшла в 1853 р. у володіння казни. Населення: Батурин — 3770 (310 дворів), Матіївка — 751, х. Мости — 84, х. Шевченка — 73, х. Карташевського — 75, слобідка Городищечко — 46, х. Кучугури — 173, х. Мезин — 20, х. Ластовещина — 6, х. Сміловщина — 60, х. Обирок — 112, х. Шовковиця — 56.»

У серпні - жовтні 1919 р., коли у Батурині закріпилися денікінські формування, фронт простягнувся понад Сеймом. На правому березі знаходилися більшовики, озброєні гвинтівками, кулеметами й гарматами. По дві гармати знаходилися на пагорбах в хуторах Кучугурах і Обирку.

Першими комсомольцями Матіївки були К.Д. Москалець (секретар сільревкому), Ф.Г.Оксінь, Марфа Коток, Петро Пишенко. За ініціативи комсомольської організації в 1923 р. в Матіївці було організовано комітет незаможних селян. Головою його став В.Сергієнко. Одним з напрямків роботи більшовистських "активістів" (Я.М.Сивець, Я.Д.Лівшук, С.Є.Гуржій, М.Рибак) була боротьба з місцевими "куркулями" Марченками, Маліями, Паримоновичами.

• Юрій Бондаренко (нар. 1936) — український вчений-патофізіолог.
• Віктор Бондаренко (1941—1984) — український філолог, краєзнавець.[2]
• Данило Бузун — козак нестройової сотні 4-ї Київської дивізії Армії УНР, Герой Другого Зимового походу.
• Юрій Горбань (нар. 1937) — український історик.
• Вілій Москалець (1927—2001) — український письменник (прозаїк). Член Спілки письменників України (згодом Національної). Батько письменника Костя Москальця.
• Кость Москалець (нар. 1963) — український поет, перекладач. Закінчив Літературний інститут ім. М. Горького у Москві (1990).
• Олександр Ровний  (1991—2014) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни 2014—2018. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

• Беглевський Симеон Климентійович (3 лютого 1826 — 1903) — протоієрей, настоятель Матіївської Іоанно-Богословської церкви (1849—1903).

Доповідь Конотопської повітової земської управи черговому повітовому земському зібранню про заснування при Чернігівській губернській земській школі стипендії імені Симеона Бeглeвського. 22 вересня 1904 р.

В конце прошлого года ушел на покой священник предместья м. Батурина Матиевки и законоучитель Батуринской земской школы протоиерей о. Симеон Беглевский. Отец Симеон поступил на приход в 1849 г. и начал преподавать с 1851 г. в Батуринской народной школе, у то время школе ведомства Министерства государственных имуществ. Таким образом, о.Симеон полстолетия и два года был законоучителем народной школы! В последние годы его учениками были многие правнуки его первых питомцев. Целых 52 года добрый пастырь неуклонно поучал детей своей паствы и до конца своих учительских дней сохранил глубокую преданность в исполнении своей трудной обязанности и искреннюю любовь и терпение ко всем своим ученикам. И в последнее время неуклонные годы учителя не знали устали и нерадения. Глубокий старец так же аккуратно и методично переплывал на лодке Сейм, чтобы из Матиевки поспеть в Батурин, у свою школу. Незнакомы были старому учителю новые требования и приёмы преподавания, но неугасимо теплилась в душе учителя искренняя любовь к юным питомцам и этот неоценимый дар помог учителю без методики и дидактики поучать целый ряд поколений. Но изменили, наконец, силы старому учителю, и он должен был оставить в прошлом году свою школу. Тихо незаметно ушёл на покой о.Симеон. Со свойственной ему скромностью простился он с нами. Глубоко ценя эту скромность, не делали мы ему шумных проводов, но неустанный и длинный трудовой путь почтенного старца мы не можем пройти молчанием. Его скромный подвиг должен быть оценён! Благодарное Конотопское земство должно надолго оставить в памяти честный труд о.Беглевского. По мнению управы, стипендия при каком либо учебном заведении имени о. Симеона Беглевского наиболее долго заставит вспоминать имя и дело доброго учителя. При Черниговской земской фельдшерской школе, куда ежегодно стремятся попасть десятки юношей нашего уезда, нет ни одной нашей стипендии. При этой вот школе, по мнению управы, и может быть учреждена одна стипендия имени о.Беглевского. В память доброго труда о. Симеона дадим возможность более даровитым питомцам нашей школы найти путь к сознательному служению ближнему. Если собранию угодно будет согласиться с предложением управы, то на образование стипендии имени протоиерея Симеона Беглевского при Черниговской земской фельдшерской школе необходимо ассигновать ежегодно 200 руб.[2]

За даними джерел початку ХVІІІ ст. в Матіївці мешкали селяни - носії прізвищ:

За джерелами другої половини ХVІІІ ст. частина згаданих селянських прізвищ у Матіївці збереглася. До них додалися:

Матіївські козаки в цей час мали прізвища: