Неробочі дні в Україні

Релігійні свята відзначаються відповідно до Юліанського календаря. Різдво Христове, яке відзначається 25 грудня юліанського календаря, у ХХ-ХХІ століттях відповідає 7 січня григоріанського календаря. Великдень випадає на одну з неділь між 22 березня і 25 квітня (включно) юліанського календаря, що у 1900—2099 роках відповідає датам 4 квітня — 8 травня григоріанського календаря. Трійця, яка святкується через 7 тижнів по Великодню, випадає на одну з неділь між 10 травня і 13 червня (включно) юліанського календаря, що відповідає датам 23 травня — 26 червня григоріанського календаря. Крім того, неробочим днем визнано Різдво Христове за григоріанським календарем — 25 грудня.

У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем (субота і неділя), вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого. Ця норма впроваджена 1995 року, була відмінена наприкінці 1997 і поновлена у квітні 1999 року. Чинним законодавством не врегулювано питання збігу двох неробочих днів: на практиці усі три рази, коли Великдень припадав на 1 травня — у 1994, 2005 та 2016 рр. - додаткового вихідного чи неробочого не надавалося. Наступного разу юліанський Великдень припаде на 1 травня у 2089 році, з наступного століття він може бути й 9 травня, а ще через століття Трійця може збігтися з Днем Конституції.

Якщо трапляється так, що між двома офіційними неробочими днями є один чи два робочих дні, тоді Кабінет Міністрів України задля уникнення прогалин між неробочими днями й ефективного використання робочого часу зазвичай приймає офіційну постанову з рекомендаціями підприємства, установам та організаціям перенести ці робочі дні на одну з найближчих субот чи, до 2002 року, неділь (тобто таким чином забезпечити неперервну відпустку). Зазвичай таке трапляється, коли святковий день випадає на вівторок або четвер.

Вперше перелік неробочих днів в Україні (Українська Народна республіка) визначено «Законом про восьмигодинний робочий день», прийнятим Центральною радою 25 січня (7 лютого) 1918 року. Документи містив дати свят, «коли працювати не належить». Дати наведені за чинним тоді юліанським календарем. Назви були наведені лише для двох свят. Перелік свят відповідно до «Закону про восьмигодинний робочий день» (у дужках наводиться можлива назва свята):

• 1 січня (Новий рік)
• 6 січня (Богоявлення)
• 9 січня — Національне державне свято [4 Універсалу]
• 27 лютого (День повалення самодержав'я)
• 25 березня (Благовіщення)
• п'ятниця страсного тижня (Страсна п'ятниця)
• субота страсного тижня (Велика Субота)
• понеділок Великодніх свят (Світлий Понеділок)
• вівторок Великодніх свят (Світлий Вівторок)
• 1 травня (День праці)
• Вознесіння
• другий день Трійці (день Святого Духа)
• 15 серпня (Успіння)
• 14 вересня (Здвиження)
• 7 листопада — Національне державне свято [3 Універсалу]
• 25 грудня (Різдво)
• 26 грудня (Другий день Різдва)
• та усі неділі протягом року (включно з Великоднем і Трійцею)

Решта днів у році (295—297) залишалися робочими. Для нехристиян залишалася можливість відпочивати в інші дні замість визначених релігійних свят.

Вже через три тижні УНР ввела григоріанський календар, і дати усіх свят (крім 1 січня та 1 травня) «з'їхали» на 13 днів уперед, тобто фактично наведені в законі дати жодного разу не були святковими (хоча усі наведені релігійні свята були неробочими і в Російській імперії).

21 лютого (6 березня) 1918 року Рада Народних Міністрів УНР додатково визначила, що "«день 27 лютого [9 березня] (Шевченківське свято) святкується як національне свято. У цей день усі урядові установи повинні бути закриті"[6]. При цьому була допущена помилка при переведенні дат між старим і новим стилем і точно невідомо, яка дата мала стати святковою: 25 лютого (9 березня) чи 27 лютого (11 березня). Пізніше, вже у радянський час саме 11 березня іноді й подекуди було святом.

Повстанська різдвяна поштівка

В Українській повстанській армії велика увага приділялась моральному виховання стрільців, зокрема культивуванню традицій українського війська. У повстанців було прийнято святкувати державні свята, як наприклад день Злуки (22 січня), свято Листопадового Чину (1 листопада), день проголошення Акту відновлення української держави (30 червня). Існували і особливі повстанські свята — День Героїв (остання неділя травня) та Свято Зброї (31 серпня — день звільнення Києва від більшовиків 1919 року). Пізніше святкування Дня Зброї було перенесене на 14 жовтня — Свято Покрови, а згодом день заснування УПА. Особливі свята святкувались за участю представників Проводу ОУН. Обов'язково відбувалась Служба Божа та промова капелана[7] та політвиховника. Далі співались пісні у виконанні хору та відбувались гутірки на актуальні теми.

За традицією, повстанці святкували найбільші релігійні свята: Різдво та Великдень. Святкування проводилось разом із місцевим населенням, разом із яким влаштовувалися вистави, концерти та вертепи. Однак, головним місцем святкування залишалися густі ліси, куди селяни носили освячене. Під час таких свят, Український Червоний Хрест та тереновий Провід ОУН готували подарунки для поранених бійців. Дарували зазвичай тютюн, фрукти, випічку або одяг. Організація подарунків була винятком, ніж правилом.

Крім загально-повстанських свят, у кожного повстанського відділу святкувався день приведення стрільців до Присяги Вояка УПА. Для такого спеціального свята було розроблено інструкцію, яка регламентувала порядок проведення урочистостей. Присяга відбувалася в присутності командування представників Головного військового штабу (ГВШ) та крайового проводу ОУН.

Під час святкувань та урочистостей виставлялась підсилена охорона повстанських таборів, адже свята використовувались радянськими та німецькими військами для здійснення облав та нападів[8].

Деякі повстанські відділи мали власні пісні, які використовували під час святкувань та урочистостей, а також у походах. Так, наприклад, курінь «Месники» мав свій «Марш Месників», створений політвиховником сотні «Залізняка» та куреня «Месники», а пізніше — редактором журналу УПА «Лісовик», що видавався на Закерзонні, Петром Василенком[9].

Зі встановленням радянської влади на території України календар свят зазнав змін. З переліку свят зникли національні свята 22 січня і 20 листопада, натомість були введені 18 березня — День Паризької комуни і 7 листопада — День пролетарської революції. 22 січня ж стало вважатися траурним неробочим днем як річниця Кривавої неділі 1905 року. У деякі роки зазначена перша неділя липня як День конституції СРСР. Усі релігійні свята (а іноді й Новий рік) стали вважатися «особливими днями відпочинку» і вони не вважалися обов'язковими. Точний перелік їх варіювався від року до року і часто — від місцевості до місцевості. Крім того, хоча РПЦ й відмовилася від використання григоріанського чи новоюліанського календаря, вихідні на релігійні свята (крім рухомих) надавалися за новим стилем і після цієї відмови (у 1923 році було прийнято церковне і політичне рішення про перехід на новий стиль). Так, в окремі роки неробочим днем ставало 6 серпня (Преображення, Спас). В окремих місцевостях України у деякі роки святковим був також День пам'яті Тараса Шевченка — 10 чи 11 березня.

У 1927—1928 роках «революційні свята» 1 травня і 7 листопада стали відзначатися 2 дні — 2 травня (з 1929) і 8 листопада (з 1928) стали неробочими. Тоді ж кількість «особливих днів відпочинку» була зменшена до 6.

Постановою РНК СРСР від 24 вересня 1929 року усі «особливі дні відпочинку» були скасовані, як і деякі інші. Неробочих днів залишилося тільки 5:

• 22 січня — День пам'яті 9 січня 1905 року і пам'яті В. І. Леніна
• 1 і 2 травня — дні Інтернаціоналу
• 7 і 8 листопада — дні річниці жовтневої революції.

Назви свят у подальшому зазнавали змін, але їх кількість і дати залишалися незмінними до 1936 року.

День 22 січня залишався неробочим до 1951 року. Інші неробочі дні, які відзначалися в СРСР і УРСР:

• з 1948 року: 1 січня — Новий рік
• з 1966 року: 8 березня — Міжнародний жіночий день
• у 1945-47 та з 1965 року: 9 травня — Свято Перемоги у Великій вітчизняній війні
• у 1945-46: 3 вересня — День перемоги над Японією
• у 1981—1990 роках: 7 жовтня — День конституції СРСР
• у 1937—1980 роках: 5 грудня — День (сталінської) конституції СРСР.

Варто зауважити, що на загальносоюзному рівні зміну дати Дня конституції з 5 грудня на 7 жовтня було проведено ще у 1977 році, але у законодавстві УРСР це було відображено лише 29 липня 1981 року.[10]

З 1981 року і до початку розпаду СРСР тут було 8 офіційних неробочих днів:

• 1 січня — Новий рік,
• 8 березня — Міжнародний жіночий день,
• 1 і 2 травня — Дні міжнародної солідарності трудящих,
• 9 травня — День Перемоги,
• 7 жовтня — День Конституції СРСР,
• 7 і 8 листопада — річниця Великої Жовтневої соціалістичної революції.

У березні 1991 року офіційний перелік неробочих днів поповнився релігійними святами (християнство східного обряду):

• 7 січня — Різдво Христове
• один день (неділя) — Пасха (Великдень)
• один день (неділя) — Трійця.[11]

Щоправда, ще до прийняття цих змін, у січні 1991 року Різдво вже не було робочим. Про це свідчить Постанова ВР УРСР «Про пропозиції щодо святкових і неробочих днів в Українській РСР». Поява ж у переліку неробочих Великодня і Трійці спочатку не призвела до збільшення загальної кількості вихідних, адже норму про перенесення вихідних у разі збігу їх зі святами було ухвалено лише у 1995 році.

У червні 1991 року Верховна Рада постановила включити до списку неробочих 16 липня як День незалежності України (на честь прийняття у 1990 році Декларації про державний суверенітет України та виключила з нього свято радянської конституції — 7 жовтня[12]. Відтак кількість неробочих днів у 1991 році (і до 1996) становила 11 за рік.

У червні 1992 року дату святкування Дня незалежності було змінено на 24 серпня.[13]

27 січня 1995 року парламент вніс зміни до іншої статті КЗпП, згідно з якими у разі збігу святкового неробочого дня з вихідним, вихідним ставав наступний робочий день[14], таким чином загальний баланс вихідних та робочих днів зберігався щороку. Але наприкінці 1997 року це доповнення усунули іншим законом[15]. Та 8 квітня 1999 року був прийнятий ще один закон[16], який це правило відновив.

Прийняття Конституції України у 1996 році поповнило перелік святкових неробочих днів[17]. Вперше неробочий день на День Конституції України українці мали 28 червня 1997 року (це була субота, отож вихідним стало 30 червня).

У лютому 2000 року були скасовані «листопадові вихідні» — 7 і 8 листопада ставали звичайними робочими днями[18]. Тож кількість святкових неробочих днів тепер дорівнювала десяти.

У березні 2015 року статус неробочого отримав День захисника України 14 жовтня[19]

У листопаді 2017 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до статті 73 Кодексу законів про працю України щодо святкових і неробочих днів». Відповідно до нього, неробочим днем ставало 25 грудня — Різдво Христове, а День міжнародної солідарності трудящих став зватися Днем праці і відзначатися протягом одного дня — 1 травня. Враховуючи ці зміни, загальна кількість святкових неробочих днів з 2018 року не змінилася, дорівнюючи 11-и.

До таблиці не включені ініціативи, які були прийняті.