Месники (УПА)

Першим і єдиним командиром сотні, а пізніше куреня «Месники», до останнього дня діяльності підрозділу був Іван Шпонтак (псевда «Залізняк», «Дубровик», «Остап», «Леміш»). Він же одночасно командував згодом утвореним 27-м (Любачівським) Тактичним відтинком «Бастіон» (Перемишильщина), який належав до Військової округи-6 «Сян», групи УПА-Захід.

Заступником командира підрозділу вважався командир першого відділу. В сотні «Залізняка» ним був командир 1-ї чоти Іван Шиманський «Шум», в курені «Месники» — він же, як командир першої сотні Месники-1. Згодом Іван Шиманський традиційно залишився заступником, навіть перебравши восени 1945 року командування сотнею Месники-3[7].

Почет, або почот — штабний відділ, невелика за кількістю група бійців (орієнтовно — до п'яти чоловік), які відбирались з особового складу підрозділу та підпорядковувались безпосередньо його командиру. Позаяк обставини не дозволили сформувати в курені повноцінний почет, фактично Шпонтак керував загоном одноособово. До складу почту входили писар Степан Ханас «Яровий» і 4-5 зв'язкових командира куреня та одночасно його охоронців[7]. До обов'язків почету належали:

• особиста охорона командира;
• вістуна (зв'язкового) між командиром та підлеглими йому підрозділами;
• виконання спеціальних завдань, наприклад, провідника в особливих випадках, нагляд за штрафниками, збереження та переховування таємної інформації тощо.

В Івана Шпонтака «Залізняка», скажімо, ці функції в різний час виконували:

• «Коваленко» (Колосівський Теодор (Федір)), 22 роки, уродженець Нового Села;
• «Козак», 22 роки, уродженець Равщини;
• «Мило» (Піпка Олександр), 22 роки, уродженець села Улазів;
• «Мурин» (Маркевич Степан), 22 роки, уродженець села Німстів;
• «Кіт» (Комар Федір), 18 років, уродженець села Люблинець Старий;
• «Сталевий» (Пирко Степан (Василь)), 23 роки, уродженець села Лівча;
• «Козак» (Кордан Андрій), 21 рік, уродженець с. Вислок-Горішній, автор спогадів, опублікованих в 2006 році Об'єднанням Українців «Закерзоння» під назвою «Один набій з набійниці. Спомини вояка УПА з куреня Залізняка».

Мали свій почет й інші командири сотень та чот куреня «Месники». Зафіксовані випадки як переведення бійців почту від одного командира до іншого[8], так і переходу бійця разом з командиром до іншого підрозділу.

Відділ був створений як сотня Української повстанської армії, яка з моменту формування мала назву сотня «Месники», або, за псевдом її командира, сотня «Залізняка». Пізніше на її основі створено курінь, що в різні періоди діяльності нараховував у своєму складі від двох до п'яти сотень: «Месники-1», «Месники-2», «Месники-3», «Месники-4», «Месники-5».

Утворена в березні 1944 року. Командир Іван Шпонтак. До командного складу сотні також входили:

Діяла до 15 листопада 1944 року. Реорганізована у курінь «Месники» у складі двох сотень під загальним керівництвом Івана Шпонтака.

(В оперативних звітах ТВ-27 «Бастіон», починаючи з 1946 року, фігурує як відділ 97)

Утворена 15 листопада 1944 року після поділу особового складу сотні «Залізняка» на дві частини та поповнення новобранцями. Командиром призначений Іван Шиманський (псевдо «Шум»)[9], з жовтня 1945 року — Михайло Ухань (псевдо «Бойко», «Умань»), з лютого 1946 року — Василь Щирба (псевдо «Підкова»), з квітня 1946 року Григорій Мазур (псевдо «Калинович»). До командного складу сотні також входили:

(В оперативних звітах ТВ-27 «Бастіон», починаючи з 1946 року, фігурує як відділ 98)

Утворена 15 листопада 1944 року після поділу особового складу сотні «Залізняка» на дві частини та поповнення новобранцями, зокрема з групи самооборони околиць сіл Башня Долішня та Нове Село (командир — «Крук») і групи самооборони околиць сіл Нова Гребля та Суха Воля (командир — «Підкова»). Командиром призначений «Метелик» (інше псевдо — «Петренко»), з 26 грудня 1944 року — «Біс», З березня 1945 року — Михайло Ухань (псевдо «Бойко» та «Умань»), з жовтня 1945 року по вересень 1947 року — Іван Шиманський (псевдо «Шум»). До командного складу сотні також входили:

(В оперативних звітах ТВ-27 «Бастіон», починаючи з 1946 року, фігурує як відділ 97а)

Утворена в березні-квітні 1945 року. Командиром призначений «Біс», з липня 1945 року — Микола Тарабань (псевдо «Туча»), з вересня 1945 року — Теодор Булас (псевдо «Балай»), з червня 1946 року по серпень 1947 року — знову Микола Тарабань. До командного складу сотні також входили:

(В оперативних звітах ТВ-27 «Бастіон», починаючи з 1946 року, фігурує як відділ 98а)

Утворена влітку 1945 року. З весни 1946 року — як вишкільна. Командиром призначений Василь Ярмола (псевдо «Яр»). Після закінчення навчання восени того ж року більшість стрільців та командирів переведена в сотню «Месники-5». (У жовтні 1946 року Василь Ярмола переведений до 28 Тактичного Відтинка «Данилів», де був призначений командиром сотні «Вовки-1» куреня «Вовки».) Командир з листопада 1946 року по вересень 1947 року — Григорій Левко (псевдо «Крук»). До командного складу сотні також входили:

(В оперативних звітах ТВ-27 «Бастіон», починаючи з 1946 року, фігурує як відділ 97б)

Утворена влітку 1946 року. Командиром призначений Григорій Левко (псевдо «Крук»). Восени 1946 року, після закінчення навчання в вишкільній сотні «Месники-4», більшість її стрільців та командирів переведена в сотню «Месники-5», яка після того перейменована в сотню «Месники-4» під командуванням Григорія Левка.

Крім звичайних стрілецьких роїв в складі сотні та, пізніше, куреня були також відділи, що використовували дещо відмінне озброєння чи виконували інші функції.

Сотня «Залізняка» мала обслугу протитанкової гармати та мінометну ланку, які підпорядковувалися безпосередньо Івану Шпонтаку. Остання, за спогадами Андрія Кордана, який певний час був в ній мінометником та заступником командира ланки, складалася з шести бійців під командуванням колишнього капрала мінометної батареї Війська Польського на прізвище Боднар. Крім них обох, до складу ланки входили також амуніційні, в обов'язки яких входило перенесення складових частин міномета й боєприпасів до нього та охорона мінометника під час стрільби. В «мирний час» мінометна ланка перебувала завжди при штабі. Сотня мала також транспортний рій, котрому належала польова кухня та декілька підвід для перевезення військового майна. Четверта чота деякий час була кавалерійською.

Так само була мінометна ланка в складі куреня «Месники». А ще — обслуга пускової установки реактивних снарядів. За спогадами Андрія Кордана (сторінки 112–113), іще одна з ланок, яка налічувала 5 повстанців, складалася з венерично хворих бійців. Зважаючи на стан тодішньої медицини й наявність ліків, вони були невиліковні. А їх завданням було, крім іншого, здобування при першій-ліпшій можливості будь-яких медикаментів як для себе, так для потреб куреня.

Недовгий час існував також так званий «Барвінок» — штрафний рій, в якому відбували кару бійці підрозділу, котрі певним чином порушили військову дисципліну. Але одночасно ці провини не були тяжкими й не заслуговували на покарання смертю. Коли Кордан за наказом «Залізняка» перевіряв штрафників, до складу «Барвінку» входило 8 осіб під командуванням колишнього ройового сотні «Месники-3». Для прикладу, провина командира рою, Василя Чорнія на псевдо «Бич», полягала в тому, що він самовільно продовжив надану йому відпустку й запізнився з терміном прибуття в загін на три тижні. Під час нападу 2 березня 1945 року спецпідрозділів НКВС на Грушку та Мриглоди, де розміщувалися постоєм, відповідно, 1-ша та 2-га чота сотні «Месники-2», бійці «Барвінку» звернулися до командування з проханням першими виступити на допомогу товаришам і таким чином спокутувати провину, на що отримали відповідь від Івана Шпонтака:

«Я високо ціню вашу відвагу та посвяту, але ми не енкаведисти і таких методів не застосовуємо. В бій підемо, але всі разом».

За проявлені під час військової операції безстрашність й мужність покарання за порушення дисципліни з повстанців-членів «Барвінку» було знято достроково.

На початковому етапі на озброєнні повстанців була, в основному, легка стрілецька зброя німецької, мадярської й голландської армій, якою були озброєні вояки Української допоміжної поліції, інших формувань, а також озброєння Війська Польського, котре залишилось після боїв 1939 року і, в меншій мірі, Червоної Армії, котре залишилось після боїв 1941 року. Була навіть зброя, що збереглася ще з часів існування армії Австро-Угорщини.

Як правило, кожен рій мав один-два ручні кулемети (створені на основі Браунінг M1918 польські РКМ «Браунінг» зразка 1928 року, німецькі ЛМГ-42, радянські «дєгтярьова» ДП-27) та іншу автоматичну (пістолети-кулемети ППШ-41 конструкції Георгія Шпагіна та MP-40 «Шмайсер») й напівавтоматичну (самозарядні гвинтівки Токарєва СВТ-40) зброю. Але більшість повстанців була озброєна австрійськими крісами «Манліхер», гвинтівками системи «Маузер» німецького й польського виробництва та Мосіна радянського виробництва. Як додаткова особиста зброя також використовувались бельгійські 9 мм пістолети системи Браунінга «Хай Пауер», пістолети «ТТ» та ручні гранати. Ці види стрілецької зброї та гранати були типовими для озброєння відділів УПА.

Боєприпаси для зброї, а це, в основному, патрони калібру 7,62 мм та 9 мм, знаходили на місцях колишніх боїв, або здобували як військові трофеї в ході бойових операцій.

Ще, крім того, на озброєнні сотні були два важких станкових кулемети «Максим», три важких бункерових кулемети «токарєва» (очевидно, МТ (Максима-Токарєва), модернізований Ф. В. Токарєвим під ручний та прийнятий на озброєння Червоною Армією в 1925 році той же кулемет «Максим»[13][14][15]), два 80-міліметрові гранатомети (найімовірніше, німецькі 80-мм міномети, розроблені в 1932 й прийняті на озброєння в 1934 році (нім. 8-cm Schwerer Granatwerfer 34, або просто Granatwerfer 34) калібру 81,4 міліметра), та одна протитанкова гармата малого калібру (ймовірно, німецька 37-мм протитанкова гармата Pak 35/36, або створена на її базі радянськими конструкторами 45-мм протитанкова гармата зразка 1937 року (рос. 45-мм противотанковая пушка образца 1937 года (53-К)), так звана «сорокап'ятка»).

Використовували партизани й зброю реактивної дії. Зокрема, 6 жовтня 1945 року в бою за село Нова Гребля повстанцями вперше на території ТВ «Бастіон» було застосовано ракету німецького виробництва, яку бійці куреня називали «Ф-1» або «скрипачем», а польське населення — «ревучою коровою» (пол. rycząca krowa). Мова йде про зброю типу німецького реактивного гранатомету «Фаустпатрон» чи «Панцерфауст» (нім. Panzerfaust — броньовий кулак), аналог американської «базуки» та праобраз сучасного РПГ-7; ймовірніше, про значно потужнішу німецьку 150 мм реактивну міну 15 cm Nebelgranate, або навіть ще потужнішу німецьку 210 мм ракету 21 cm Wurfgranate, які в підрозділах вермахту застосовувались, наприклад, як снаряди для реактивних мінометів Небельверфер різних калібрів. Але заводський реактивний шестиствольний 150-мм міномет «Nebelwerfer 41» важив 540 кг, п'ятиствольний міномет «Nebelwerfer 42» калібру 210-мм — також 540 кг, що унеможливлювало їх транспортування в лісових умовах. Тому, для використання реактивних снарядів повстанцями, в партизанських зброярнях на Холмщині було виготовлено спеціальну одноствольну переносну пускову установку, так званий «торпедник», котрий мав довжину біля двох метрів та важив 80-120 кілограмів. Пізніше цю зброю було також застосовано 21 листопада 1945 року в бою проти штабу польських «червоних» підрозділів в селі Дахнові. Нею ж наступного дня, 22 листопада, знищено залізничний міст на річці Шкло (Скло) біля станції поблизу села Сурохів, що знаходилась на відстані 8 кілометрів від міста Ярослав.

Ось як в своїх спогадах описує озброєння сотні «Месники-2» напередодні бою в містечку Любича-Королівська 8 березня 1946 року повстанець куреня Євстахій Кметь на псевдо «Сойка»:

«Сотня озброєна була добре. Кожна чота мала по шість скорострілів – чотири «дєхтярьова» і два німецькі СМГ, 10 ППШ, чотири зарядки і тридцять п’ять крісів та біля сотні гранат. Амуніції мали достатньо, так що могли битися цілу добу.»

За даними майора Війська Польського Вєслава Шота, котрі були надруковані в «Військовому історичному огляді» (пол. „Wojskowy Przeglad Historyczny") в 1963 році, орієнтовно в 1946 році курінь мав наступну автоматичну зброю: Сотня «Месники-1» — 9 ручних кулеметів при особовому складі понад 100 чоловік;

Сотня «Месники-2» — 3 важкі та 16 ручних кулеметів і 51-мм міномет (ймовірно, німецький легкий 50-мм міномет зразка 1936 року (нім. 5cm leichter Granatwerfer 36)), або радянський ротний 50-мм міномет зразка 1938 чи 1940 року (рос. 50-мм ротные миномёты образца 1938 и 1940 годов)), при особовому складі близько 160 осіб;

Сотня «Месники-3» — 10 ручних кулеметів та 30 пістолетів-кулеметів на 90 бійців;

Сотня «Месники-4» — 8 ручних кулеметів на 71 повстанця.

На початковому етапі одягнуті та обуті повстанці були в різноманітний одяг та взуття: форму Червоної Армії та військових структур, в яких партизани служили раніше, домашнє вбрання. З часом обмундирування поповнювалось за рахунок воєнних трофеїв та, при необхідності, підганялось по фігурі.

Існують дещо відмінні версії подій, які привели до утворення цього підрозділу Української повстанської армії:

• Згідно з книгою «Партизанськими дорогами з командиром „Залізняком“», написаній на основі спогадів 11 колишніх бійців куреня «Месники», наприкінці березня 1944 року Іван Шпонтак, який на той момент був десятником, заступником повітового коменданта Української допоміжної поліції в Раві-Руській, після зімітованого бойовиками ОУН нападу на відділення поліції в Раві-Руській, разом з групою приблизно 30 поліцейських ніби кинувся в погоню за ними, а насправді приєднався з підлеглими до боївки.
• Згідно з спогадами Андрія Кордана, члена Рава-Руської повітової команди Української допоміжної поліції й безпосереднього учасника тих подій, надрукованими в книзі «Один набій з набійниці. Спомини вояка УПА з куреня Залізняка», події розгортались трохи інакше. Німецьке командування, занепокоєне непоодинокими випадками переходу поліції до рядів УПА, вирішило відправити (під конвоєм 9-ти німецьких фельджандармів на чолі з лейтенантом) повітову команду з міста подалі від лінії фронту, що наближалась. Колона на підводах рухалася з Рави-Руської в напрямку Любачева. По дорозі до неї ще приєднались поліцейські з станиці села Потелич. Після цього на дорозі, що вела через ліс, конвой був обстріляний з автоматичної зброї. Поліцаї, більшість з яких напередодні була попереджена Іваном Шпонтаком про можливий напад, миттєво сховалися в рови й на вогонь не відповідали. З німецьких солдатів врятуватися вдалось лише замикаючому колону кінному фельджандарму, який зумів утекти. Після бою колишні поліцаї разом з підводами під командуванням Шпонтака подались в лісові нетрі, а кінцевою точкою їх маршруту став присілок села Кам'яна Гора.

Карта-схема рейдів та боїв сотні «Залізняка» в 1944 році

Так чи інакше, ці дії були проведені за дорученням й попереднім узгодженням з ОУН (б) так майстерно, що після доповіді уцілілого фельджандарма німецьке командування було переконане в тому, що Шпонтак з підлеглими всі загинули чи взяті у полон радянськими партизанами. Висланий на пошуки загін, котрий складався з представників поліції та армії й посилений танкетками, не знайшов жодного їх сліду, оскільки всі члени групи переховувались за допомогою місцевої мережі ОУН. Згодом повітовий командир української поліції поручник Штохмаль, коменданти станиць та фірмани з підводами були відпущені, тому близько 10 поліцейських повернулись до Рави-Руської, а ті, котрі залишились, після відповідної перевірки, котру проводив Окружний Провідник ОУН Іван Грабець (псевдо «Гармаш»), вступили в ряди Української повстанської армії. Командиром відділу призначено Івана Шпонтака, який прийняв псевдо «Залізняк». На присілку втікачі перебували близько двох тижнів, а коли розвідка повідомила про німецьку облаву, що наближалась, перейшли на постій в порожню лісничівку біля Нового Села.

Перед Великодніми святами повстанці попрямували до села Гораєць (пол. Gorajec) Любачівського повіту. Проводиться поповнення підрозділу новими бійцями: приходять з відділень Української допоміжної поліції з Дикова, Любачева, Любичі Королівської, Олешич, Тарногроду, колишні військовослужбовці вермахту, зокрема дивізії «Галичина», з інших допоміжних формувань: Веркшуців (нім. Werkschutz, підрозділи збройної охорони промислових об'єктів) й Баншуців (нім. Ordnungspolizei, поліція порядку) Шуцполіції всієї Львівщини, добровольці з навколишніх сіл: Новий та Старий Люблинець, Жуків, Німстів, Нове Село, Улазів, Новий Диків та Старий Диків, Горинець, Брусно, Лівча, та навіть з Закарпаття. Командиром новоствореної першої чоти став Іван Шиманський (псевдо «Шум»), другої — Теодор Булас «Балай», третьої (за даними Кордана) — «Суслик». Таким чином на початок квітня 1944 року сотня нараховувала вже в своєму складі близько 180 партизанів й перейшла до активних дій. (Як пише в своїх спогадах Андрій Кордан (сторінка 178), одного осіннього дня 1947 року вони з Теодором Колосівським на псевдо «Коваленко» згадували своїх старих бойових побратимів та їх подальшу долю. З майже 200 повстанців «першого набору» добровольців, за їхніми підрахунками, на той момент залишилось живими лише 16 осіб.[17])