Олександрівка (Миронівський район)

У селі працює Олександрівське навчально-виховне об'єднання «Загальноосвітня школа І—ІІ ступенів — дитячий садок».

Для найменших мешканців села працює комунальний заклад «Дошкільний навчальний заклад загального розвитку „Зірочка“», розрахований на 20 дітей (одна різновікова група). Всі культурні заходи проходять в сільському Будинку культури.

Свою історію сільська школа в Олександрівці веде з кінця ХІХ століття. Тоді один з власників села поблизу власного маєтку збудував так звану «панську» школу. Тоді там навчалися діти лише заможніх селян. 1912 року сільська громада, що складалася з бідних селян, стали просити пана, аби той дозволив і їхнім дітям відвідувати школу. Той звичайно погодився, але у діючу школу їх не пустив, натомість виділив невеличкий будиночок у центрі села. Так в селі з'явилася церковно-парафіяльна школа, яку відвідувало 40 дітей. Тут дітей навчали Закону Божому, читанню, арифметиці, каліграфії[21].

Після 1917 року в селі під школу було виділено ще одне приміщення, яке знаходилося на відстані п'ятиста метрів від першого. Першою завідувачкою школи стала уродженка сусідніх Карапишів Текля Василівна Одарченко[21].

У 1930 році директором Олександрівської школи призначено Яблунівського. Саме він наполіг і домігся, аби тих дітей, що ходили під час голодомору до школи, безкоштовно годували. Згодом на посаду директора, вже семирічної школи, призначено Аврама Лавровича Бондаренка[22].

1938 року відбувся перший випуск учнів Олександрівської семирічки. Тоді було 19 випускників, серед них — Павло Семенович Шкапа, Мотрона Лаврентіївна Синявська, Клавдія Порфирівна Куделя. Вони тоді раділи отриманим атестатам, адже він давав право на подальше навчання. Але початок німецько-радянської війни перекреслив всі надії та сподівання випускників[23].

У повоєнний час директорами школи почергово були Бутовський, Дульський, Перетятко, Притула. 1950 року до села приїхав молодий вчитель-фронтовик Ілля Карпович Каплуненко, котрий і очолив школу. Від 1950-х років при Олександрівській семирічній школі діяв струнний оркестр, керівником та учасником якого був І. К. Каплуненко. 1957 року разом з тодішнім головою колгоспу «Жовтень» Михайлом Порфировичем Хоменком розпочав будівництво нової школи, а завершував її вже інший голова, але вже колгоспу «Будівник комунізму» — Андрій Іванович Синявський. 1967 року у центрі села була урочисто відкрита нова двоповерхова школа[23].

За активну участь у підготовці школи до нового 1967/1968 навчального року А. І.  Синявського нагороджено Грамотою Міністерства освіти УРСР та Українського республіканського комітету профспілки працівників освіти, вищої школи та наукових установ[23].

Від 1980 року директором школи є Іван Вікторович Самофал. 1985 року за ініціативи директора школи І. В. Самофала та вчителя української мови і літератури Я. О. Синявського створено кімнату-музей історії села. Музей складається з п'яти тематичних відділів: «Минуле Олександрівки», «Вони кували Перемогу», «Будні села», «Рідне село сьогодні» та «Випускники школи»[24]. 1998 року знов таки за ініціативи І. В. Самофала у школі відкрито «Бабусину світлицю», де можна ознайомитися з інтер'єром старовинної сільської хати кінця ХІХ — початку ХХ століття[25].

1999 року Олександрівська школа через свою малу укомплектованість учнями набула статусу — Олександрівське навчально-виховне об'єднання «Загальноосвітня школа І—ІІ ступенів — дитячий садок». Нині тут навчається близько 70 учнів та виховується 19 дошкільнят. 2000 року школу газифіковано[26].

На початку 1930-х років з лав Червоної армії демобілізувався Андрій Кузьмович Синявський, за фахом був військовим фельдшером. І лише рік надавав медичну допомогу селянам. Згодом помер від раніше отриманих ран. Взагалом, то до початку німецько-радянської війни в Олександрівці власного фельдшерсько-акушерського пункту не було. На той час проводилися лише медичні огляди лікарями: хірургом з Росави Г. З. Гордієнком та медичними працівниками з Карапишів — Н. А. Синявським та Г. О. Мелешковою. Для того щоби одержати першу медичну домомогу або придбати будь-які медикаменти, то недужі мали їхати до Карапишів[27].

Лише наприкінці 1940-х років в село прислали фельдшера. Для потреб медичного пункту облаштували одну кімнату в будинку Василя та Єфросинії Степаненків. Тут від 1948 року розпочала свою роботу молода фельдшерка з Карапишів Поліна Дрига[28].

У середині 1950-х років за головування М. П. Хоменка в селі було збудовано нову будівлю фельдшерсько-акушерського пункту (у 2010-х роках на цьому споруджений храм Покрови Пресвятої Богородиці). Відтоді й до 1956 року у новозбудованому ФАПі працювало молоде подружжя — військовий лікар Василь Федорович Лада та акушерка Стефанія Семенівна Мотузка. Наступних шість років у ФАПі працював також військовий фельдшер, уродженець Владиславки Тихон Власович Лобас, а акушеркою — Євдокія Аврамівна Діденко. Акушерку у 1963 році перевели до Карапишівської дільничої лікарні, а її місце зайняла Надія Василівна Мегеда, яку вже наступного року призначають завідувачкою ФАПу[28]. 1964 року за її допомоги при ФАПі було відкрито пологове відділення, що працювало понад десять років[29].

Наприкінці 1970-х — початку 1980-х років ФАП переїхав у нове приміщення, де функціює й дотепер. 1982 року Н. В. Мегеді за сумлінну працю присвоєно почесне звання «Заслужений працівник охорони здоров'я Української РСР»[30]. Нині у сільському ФАПі працюють Н. М. Бокаленко та В. В. Дяченко[31].

Колись із настанням осені, завершувалися усі польові роботи, а це припадало на середину жовтня, — починалися вечорниці, традиційно на свято Покрови. Для проведення вечорниць дівчата підшуковували простору хатину. Господиня цього дому — жінка (бабуся, вдова), яку всі прибулі величали «вечернична», «досвітчана мати», «паніматка». Саме вона стежила за дотриманням усіх звичаїв та традицій під час вечорниць. Під час вечорниць дівчата переважно пряли, вишивали рушники й сорочки. Лише по великих святах, коли це дозволяв церковний календар, то могли потанцювати або поспівати. У той час, коли дівчата пряли або вишивали, хлопці розвеселяли їх, аби ті не нудьгували[16].

На початку 1920-х років в селі клубу не було, а для цього використовували комору Глубінка. Тоді з одного боку будівлі був клуб, а з іншого — комора, де зберігалося зерно. У 1930-х роках розібрали місцеву церкву, а на її місці згодом збудували сільський клуб[16]. Від 1930-х років у клубі діяла пересувна кіноустановка, що діяла до середини 1950-х років. Першою кінострічкою, що була показана у клубі — художній німий фільм «Земля» Олександра Довженка[32]. Першим завідувачем клубу, від 1948 року, був Григорій Захарович Шкапа. У той час художник-аматор Сергій Леонідов намалював на стелі через увесь клуб орден «Перемога»[16].

Г. Шкапу 1952 року на цій посаді змінив Сергій Пилипович Кушнір, котрий одночасно був й художнім керівником гуртку народної самодіяльності, що діяв при клубі[16]. У середині 1950-х років у клубі була вже стаціонарна кіноустановка, на якій працював Михайло Петрович Сосюра. Аби привернути увагу до кіно, кіноустановку привозили у поле, де працювали колгоспники на обмолоті хлібів й просто на скирті соломи вивішували біле полотно та демонстрували художні стрічки[33].

1959 року С. Кушніра змінив Борис Федорович Веремій, котрий спільно з завідувачкою бібліотеки Галиною Омелянівною Комарівською організував сільський хор. В хорі було близько 60 учасників. Згодом на Республіканському огляді-конкурсі виконавців української народної пісні за виконання пісень: «Як служив же я у пана» та «Ой, у вишневому садку» колектив був премійований баяном та вишиванками[20]. У 1960—х роках кіномеханіками у клубі працювали Василь Степанович Капелька, Михайло Вікторович та Петро Вікторович Динники. П. Динник організував гурток «Юний кіномеханік», який відвідувало більше 10 учнів місцевої школи[34].

Діяв в селі й драматичний гурток, яким керував вчитель місцевої школи Олексій Митрофанович Перетятко. 1965 року клуб очолив Володимир Олексійович Осмірко. Ще на початку 1960-х років спорудили нову будівлю клубу, яке стало базою колгоспної агіткульт-бригади[20]. Саме такою керував й завідувач клубом В. Осмірко. Вона була першою на теренах не лише району, але й цілої Київської області. Активно працювали такі бригади переважно на часі важливих сільськогосподарських капманій. Наприклад, під час жнив приїздили вони обідньої пори й виступали перед колгоспниками з концертом, а сценою слугував переважно майданчик на польовому стані[35].

Після Володимира Осмірка клубом завідували Василь Якович Мегеда, Володимир Степанович Степаненко, Галина Іванівна Гудзенко. Від 1973 року директором Будинку культури працює Данило Омелянович Синявський[36]. У 1967—1971 роках кіномеханіком був Анатолій Васильович Пастушенко. За цей час він замінив стару спрацьовану на більш сучасну, як на той час, апаратуру — стаціонарний кінопроєктор КПТ-3, що дозволив демонстрацію, як звичайних, так і широкоекранних фільмів[34]. Упродовж 1971—1987 років кіномеханіками були Анатолій Петрович Зубков, Микола Трохимович Ліщенко, Віктор Кієнко, Іван Шарафан, Станіслав Литвин, Михайло Петрович Сосюра. У 1987—1991 роках на кіносеанси до сільського клубу приходило усе меньше людей, оскільки чи не у кожній оселі почали з'являтися телевізори, що відбило інтерес у глядача до кіно[37].

Наприкінці XVII — початку XVIII століття на свято Покрови в Олександрівці освятили дерев'яну Свято-Покровську церкву. Це був дерев'яний храм заввишки 20 метрів, побудований без єдиного цвяха. Була однокупольною з великим дубовим хрестом. На дзвіниці було три дзвони. Усередині церква оздоблена іконами і фресками. Церковний хор складався більш як із двадцяти осіб[38].

Радянської влада в селі встановлена 1918 року. Навесні 1922 року більшовики, котрі відбили на той час зовнішні загрози, перейшли до етапу активної боротьби з релігійними інститутами і насамперед з православною церквою, яка розглядалася ними як найбільший осередок внутрішньої «контрреволюції». Так у 1920-х роках після таємничого зникнення сільського священика духовенство волості (с. Карапиші) висвятило на цю посаду колишнього співака Київської філармонії, керівника драматичного та співочого гуртків Олександрівки Ю. О. Цапенка. Коли Совіти хотіли закрити сільську церкву, то Ю. О. Цапенко не дав цього зробити і лише після від'їзду панотця з села, дзвони з дзвіниці було знято, а храм перетворено на зерносклад. Наприкінці 1930-х років церкву остаточно розібрали, а на її місці збудували сільський клуб[16].

Храм Покрови Пресвятої Богородиці

2 червня 2018 року митрополитом Епіфанієм Думенком було звершене освячення новозбудованого храму на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Під час чину освячення митрополиту Епіфанію співслужили: благочинний Миронівського району прот. Володимир Петрик, настоятель місцевої парафії прот. Григорій Петрущак, намісник Свято-Миколаївського монастиря м. Богуслав ігумен Арсеній (Пожарний), настоятель столичної парафії Ікони Божої Матері «Живоносне Джерело» прот. Валерій Семанцов та інше запрошене духовенство[39].

Молодеча криниця розташована ліворуч від Синявської греблі. Побутує легенда щодо назви цієї криниці. Жив колись в селі багатий пан. І народилася у нього дочка, яку назвали Параска. Росла вона і з кожним роком ставала усе вродливішою. Вже й до нею стали залицятися паничі, але не довго тривали ці залицяння, бо дівчина від народження була незрячою. І куди вже не звертався батько, які б гроші не платив ворожкам та знахарям, але ніхто з них, так нічим не зміг допомогти.

Одного разу до пана прийшов його кріпак Іван і розповів про свій сон. Суть сну полягала у тому, що він покаже місце, на якому молоді парубки мають викопати криницю, а панська дочка тричі має вмитися тою водою і тоді вона почне бачити. Так і зробили, як казав Іван. Відтоді панська дочка почала бачити, а пан, на віддяку дарував Іванові та його родині вільну, а криницю з того часу стали називати Молодечою[40].

• У 1970 році в центрі Олександрівки в пам'ять про загиблих односельців встановлено пам'ятник «Скорботна мати», фотопанорама «Вічна слава героям 1941—1945 рр.». На гранітних плитах викарбувані імена всіх загиблих земляків[18]. Прізвища загиблих олександрівців занесені до «Книги пам'яті», виданої у 1995 році, з нагоди 50-ліття закінчення війни 1941—1945 років.
• 2007 року на місці масового поховання жертв Голодомору 1932—1933 років встановлено меморіальний хрест з сірого граніту.