Оріон (сузір'я)

Бетельгейзе (α Оріона) — найближчий до Землі червоний надгігант (відстань становить близько 430 св. років), напівправильна змінна зоря, що змінює свій блиск у межах від 0,2^m до 1,2^m із періодом близько 6 років, друга за яскравістю зоря цього сузір'я та 10-та серед найяскравіших зір нічного неба. Бетельгейзе є однією з зірок, що утворюють астеризм Зимовий Трикутник та Зимове Коло. Це одна з найвідоміших та найдослідженіших зір, її кутовий розмір один з найбільших на нічному небі. Входить до списку навігаційних зір. Останнім часом зірка активно змінює свою форму, що передує колапсу. Коли Бетельгейзе вибухне, упродовж шести тижнів у небі над Землею з'явиться «друге Сонце». Світловий день може збільшитися на 2 — 3 години. А в деяких куточках планети стоятимуть білі ночі[14].

Рігель (β Оріона) — блакитний надгігант (головний компонент, оскільки зоря є візуально подвійною), змінна зоря, що змінює свій блиск у межах від 0,03^m до 0,3^m із періодом близько 22-25 днів, найяскравіша зоря сузір'я та 7-ма серед найяскравіших зір нічного неба. Належить до навігаційних зір. Світність зорі становить 85 000 світностей Сонця, відстань до неї — близько 800 св. років. Рігель є найближчою до Землі зорею з такою великою світністю. З 1831 року відомий як візуально подвійна зоря, складається з 3 компонентів (Рігель Б є спектрально-подвійною зорею). Оскільки зоря доволі яскрава, то вона освітлює пилові хмари, що знаходяться достатньо близько, зокрема IC 2118 (туманність Голова Відьми)[15].

Беллатрікс (γ Оріона) — зоря-гігант, що має біло-блакитний відтінок, зоря, яка нерегулярно змінює свій блиск у межах від 1,59^m до 1,64^{m[джерело?]}, третя за яскравістю зоря цього сузір'я та 27-ма серед найяскравіших зір нічного неба. Радіус Беллатрікс у 5,7 раза більший за радіус Сонця, а маса становить від 8 до 9 мас Сонця, відстань до зорі — (243 св. років, що є причиною великої світності.

Альнілам (ε Оріона, 1,69^m) — одна з зір астеризму Пояс Оріона, четверта за яскравістю зоря цього сузір'я та 30-та серед найяскравіших зір нічного неба. Головний компонент — блакитний надгігант. Розташована набагато далі за інші яскраві зорі (1300 св. років), однак через дуже велику світність (375 000 L_☉) виглядає на нашому небосхилі досить яскравою.

Альнітак (ζ Оріона, 1,72^m) — потрійна зоря (головний компонент  — блакитний надгігант), п'ята за яскравістю зоря цього сузір'я та 31-ша серед найяскравіших зір нічного неба. Одна з зір астеризму Пояс Оріона. Головний компонент має блиск 2,09^{m[джерело?]}.

Саїф (κ Оріона, 2,05^m) — надгігант, шоста за яскравістю зоря цього сузір'я та 52-га серед найяскравіших зір нічного неба. Розмір та відстань до неї приблизно такі ж, як у Рігеля, але яскравістю поступається йому, оскільки температура поверхні зорі становить 26 000 K, що призводить до випромінювання основної кількості енергії у вигляді ультрафіолетового випромінювання.

Мінтака, (δ Оріона) — одна з зір астеризму Пояс Оріона. Кратна зоря, сьома за яскравістю зоря цього сузір'я та 69-та серед найяскравіших зір нічного неба. Головний компонент є спектрально-подвійною зорею, що складається з двох гігантів, які обертаються навколо спільного центру мас, що спричиняє періодичне затемнення їх одне одним, і це призводить до коливання блиску в межах від 2,26^m до 2,14^m, отже зоря є змінною. Навколо подвійної зорі обертається ще 2 тіла.

Хатиса[16] (ι Оріона, 2,75^m). Найяскравіша зоря астеризму Меч Оріона. Її арабська назва — Наїр аль-Саїф — означає «найяскравіший меч». Кратна зоря, восьма за яскравістю зоря цього сузір'я. Складається з чотирьох компонентів, два з них є спектрально-подвійними зорями, зіткнення зоряних вітрів яких робить Хатису потужним джерелом рентгенівського випромінювання.

Табіт^{[джерело?]} (π³ Оріона, 3,16^m) — найяскравіша зоря в астеризмі Щит Оріона, дев'ята за яскравістю зоря цього сузір'я. Досить близька (26,32 св. років), схожа на Сонце, але важча (1,32 M_☉), масивніша (1,32M_☉) і, відповідно, яскравіша (бл. 3 L_☉).

Альджебба^{[джерело?]}(η Оріона, 3,35^m) — кратна зоря, десята за яскравістю зоря цього сузір'я, на небосхилі розташована між Рігелем та Мінтакою (удвічі далі від Рігеля). Складається з чотирьох компонентів, перебуває на відстані бл. 1000 св. років та входить до об'єктів Рукава Оріона.

Мейсса (λ Оріона та λ Хека^{[джерело?]}) — гігант, одинадцята за яскравістю зоря цього сузір'я, блиск становить 3,39^m. Належить до зоряного скупчення Колліндер 69, відомого також як скупчення Лямбди Оріона, вік якого — близько 5 мільйонів років.

Туманність Оріона

Туманність Оріона (Мессьє 42 (М42); NGC 1976; Велика туманність Оріона) — найяскравіша дифузна туманність, яку можна спостерігати з Землі навіть неозброєним оком (блиск становить 4^m), сприймаючи як яскраву зорю (θ (Тета) Оріона є комплексом зір, які знаходяться в цій же області), а елементарний оптичний прилад дозволить побачити, що насправді це велетенське скупчення пилу й газу масою бл. 300 M_☉. Частина туманності (у верхньому лівому куті на зображенні) окремо відома як Туманність Де Майрана та класифікується як М 43 або NGC 1982. Вона відокремлена від основної туманності смугою пилу та містить в центрі змінну зорю NU Ori (блиск змінюється у межах від 6.5^m до 7.6^m). Кутові розміри туманності становлять 66'×60', що робить її на небосхилі приблизно в чотири рази більшою за Місяць чи Сонце, а лінійний діаметр становить близько 30 св. років[18]. Відстань, що становить близько 1600 св. років, робить Туманність Оріона найближчим до нас регіоном масового зореутворення. Зорі, які там утворюються, формують розсіяне скупчення і коли більшість їх сформується, то на місці туманності залишиться скупчення з кількох сотень або й тисяч зір приблизно одного віку (плюс-мінус кілька десятків мільйонів років). Навіть у наш час з допомогою достатньо потужного телескопа можна помітити скупчення, відоме під назвою Трапеція Оріона (є частиною об'єктів, що мають спільну назву «Тета Оріона»). Вчені також вважають, що через кілька сотень мільйонів років там може утворитися планета (навіть, може, й планети), подібні до нашої[19]. Складається туманність переважно з йонізованого водню під дією енергії гарячих молодих (віком бл. 30 000 років) зір спектральних класів O та B, більшою мірою зір скупчення Трапеція Оріона), що випромінює червоне світло. Також там міститься значна кількість інших елементів, особливо кисню[20]. Туманність Оріона як туманність не документувалася до 1610 року, поки її не виявив французький астроном Ніколя-Клод Фабрі де Пейреск. Перше серед відомих зображень туманності створене італійським астрономом Джованні Баттіста Годієрна у 1654 році.

Петля Барнарда

Туманність Кінська Голова

Туманність Кінська Голова (Барнард 33) — темна туманність, міжзоряна хмара пилу, що цікавим чином сформувалася у формі голови коня. Розташована на відстані 1500 св. років («висота» становить 5 св. років). Ми можемо спостерігати Кінську Голову лише тому, що позаду знаходиться яскрава емісійна туманність IC 434 (досягає 70' в довжину та лин кілька кутових хвилин у висоту), яка випромінює червоне світло (причиною червоного світіння є йонізація водню під дією випромінювання від зорі Альнітак). Нижче зліва розташована туманність NGC 2023, що контрастує з Кінською Головою[21]. Вперше цю туманність помітила вчена Вільяміна Флемінг у 1888 році на фотографічних пластинах при фільмуванні сузір'я Оріон у Гарвардської обсерваторії[22].

Мессьє 78

Мессьє 78 (NGC 2068) — дифузна туманність, значно тьмяніша за Туманність Оріона (блиск 8.3^m), але знаходиться на приблизно тій же відстані (бл. 1600 св. років). Окремо класифікуються такі об'єкти як NGC 2064, NGC 2067 та NGC 2071. При спостеріганні у телескоп туманність видно як туманну пляму, котра містить дві зорі блиском 10^m (HD 38563A та HD 38563B), які, власне, й освітлюють хмару пилу, що відбиває це світло. Як кажуть астрономи, в цій туманності знаходиться багато зір, що формуються, 45 змінних зір, а також 17 об'єктів Хербіга-Аро (виникають, коли викинутий зорями газ вступає в реакцію з найближчими хмарами газу й пилу на швидкості кількасот км/с). Відкрита туманність була П'єром Мешаном 1780 року[23].

Петля Барнарда (Шарплесс 276) — емісійна туманність, хмара міжзоряного газу, що сприймається з Землі як велика дуга (практично півколо) навколо туманності Оріона; займає велику частину небосхилу (кутові розміри становлять бл. 14°×10°). Її можна помітити навіть неозброєним оком, але для цього потрібне дуже темне небо. Складається з гарячого йонізованого водню, який освітлююсь зорі в туманності Оріона, тому й має червоне забарвлення. Є так званою Сферою Стремґрена (сфера іонізованого газу навколо гарячої зорі або зір). Простягається туманність на 300 св. років. Найбільш імовірною теорією її виникнення вважається вибух однієї або кількох наднових бл. 2-3 млн років тому. Вільям Гершель був перший, хто помітив цю туманність, але саме відкриття зазвичай приписують Едварду Барнарду, який у 1895 році перший отримав її фотозображення у Йоркській обсерваторії та назвав Петлею Оріона[24].

Туманність Полум'я

Туманність Полум'я (NGC 2024) — емісійна туманність, хмара міжзоряного пилу й газу, що розташована на відстані 1500 св. років і своєю формою нагадує полум'я. Знаходиться на небосхилі біля зорі Альнітак, але з цією зорею більше зв'язків туманність не має, оскільки вона практично вдвічі ближча. Посередині неї знаходиться щільна смуга пилу й газу («розщеплює» туманність на дві половини), за якою знаходиться молоде скупчення блакитних масивних зір, одна з яких знаходиться в центрі та випромінює інтенсивне ультрафіолетове випромінювання, чим й обумовлене світіння туманності. Ця зоря відома як IRS2b. Вона за яскравістю не поступалася б зорям Поясу Оріона, якби перед нею не було стільки пилу й газу. До відкриття цієї зорі зорю Альнітак вважали частиною туманності[25].