Період Дзьомон

Жолуді — основна харчова культура джьомонівців

Господарчу основу японського суспільства періоду Дзьомон складали полювання, рибальство і збирання рослинних продуктів. Існують припущення, що неолітичне населення архіпелагу знало примітивне підсічно-вогневе землеробство, а також змогло одомашнювати диких кабанів[3].

На полюванні джьомонівці найчастіше використовували прості луки. Археологи знаходять рештки цієї зброї переважно у торфяних шарах стоянок, розміщених у болотистих низинах. На 1994 рік вчені виявили лише 30 повністю уцілілих луків[3]. Вони виготовлялися, як правило, з головчасто-тисових видів дерев і покривалися чорним лаком. Вістря стріл майструвалися з твердого каменю обсидіану[11]. На відміну від луку, спис вживали рідко. Рештки списів часто виявляють на Хоккайдо і Північно-східному регіоні, проте вони є рідкістю для регіону Канто. У Західній Японії списи майже не зустрічаються. Крім зброї на полюванні також використовувалися собаки і вовчі ями. Найчастіше мешканці Японського архіпелагу полювали на кабанів, оленів, диких качок та фазанів[3].

Рибу і морські продукти джьомонівці вудили, гарпунили або виловлювали рибацькими сітками. З мушлевих насипів, тогочасних смітників, вчені знаходять вудильні гачки, вістря малих і великих гарпунів, рибацькі плавці та грузики. Більшість цих знарядь виготовлені з кістки оленя. Їх виявляють переважно у стоянках, розташованих на річкових і морських узбережжях. Ці знаряддя використовувалися в певні пори року і були орієнтовані на певні види риб: бонітів, червоних пагрів, морських судаків та різні види мушлевих. Вудки і гарпуни були індивідуальними знаряддями, а сітки — колективними. Особливого розвитку рибальство набуло після середньої епохи періоду Дзьомон[3].

Збиральництво відігравало в господарському житті джьомонівців провідну роль. Продукти рослинного походження активно вживалися в їжу вже з ранньої епохи періоду Дзьомон. Більшість з них складали тверді плоди дерев, такі як каштани, горіхи та жолуді, і бульби — батат та діоскорея. Їх збирали восени у великих кількостях і складали у плетені з лози кошики. З жолудів виготовляли борошно на примітивних жорнах і випікали хліб[12]. Частину продуктів зберігали на зиму в неглибоких декількох 1-метрових ямах, які знаходилися в межах поселень. Доказами існування таких ям є стоянки середньої епохи Саканошіта (Аріта, Саґа) та кінцевої епохи Мінамі-Ґатамаеіке (Санйо, Окаяма)[3]. Окрім твердих плодів джьомонівці споживали водяні горіхи, актінідії, плоди сапіндусів і афанантів, японський дерен, виноград, свидину. Зерна цих рослин були знайдені поруч із запасами твердих плодів на стоянці Торіхама (Вакаса, Фукуй)[3]. Ймовірно, джьомонівці займалися примітивним сільським господарством, про що свідчать виявлені на місцях їхніх поселень рештки сільськогосподарських культур — гарбузів-горлянок та золотистої квасолі[3]. Вони також збирали китайську кропиву та корпиву тунберга, з якої виготовляли волокно для одягу[3].

Протягом усього періоду Дзьомон мешканці Японського архіпелагу мешкали у землянках і напівземлянках[13], традиційних житлах докерамічної доби. Житло було заглибленим у землю, мало земляні стіни і підлогу, а також каркас з деревних стовпів, який підтримував дах з шкір тварин, трави та хмизу. Дзьомонівські землянки різнилися за регіонами. Найбільше їх знаходять у Східній Японії; менше — у Західній[3].

Житла початкової доби мали просту конструкцію. Вони поділялися на прямокутні або круглі у плані. Центром житла було вогнище, яке мало декілька типів: земляне[14], глечикове[15] і кам'яне[16]. Перше виготовляли шляхом простого викопування неглибокої ямки в підлозі, в якій де палили хмиз і дрова; друге майстрували з нижньої частини горщика, яку вкопували у підлогу; третє споруджували з гальки або малих камінців, якими обкладали місце для багаття. Житла регіонів Тохоку та Хокуріку цієї епохи відрізнялися від решти японських аналогів великими розмірами. Починаючи з середньої епохи вони мали складну конструкцію, що передбачала використання декількох вогнищ в одній оселі[3].

стоянка Шімідзука (Хамамацу, Шідзуока)	стоянка Уенохара (Кірішіма, Каґошіма)	стоянка Санно-какої (Куріхара, Міяґі)	стоянка Саннай-Маруяма (Аоморі, Аоморі)

Житло джьомонівців було не лише місцем відпочинку, а й простором, тісно пов'язаним із їхніми світоглядом і віруваннями. Після 3 тисячоліття до Р. Х. з'явився звичай заривати при вході до землянки, що форми малого коридору, непошкоджені керамічні глеки або горщики. Припускають, що в них складала молочні зуби або плаценту новонароджених[3]. В деяких оселях розміщували кам'яні фалічні палиці секібо або ритуальні кам'яні помости. В Центральній Японії та регіоні Канто існували землянки із вимощеною пласким каменем підлогою[17].

Середньостатистична площа джьомонівського житла становила 20 — 30 м²[3]. Зазвичай, в ньому проживала одна сім'я від 5 осіб і більше. Доказом такої кількості мешканців служить знахідка на стоянці Убаяма (Ітікава, Тіба)[18], де була виявлено поховання родини в землянці — два чоловіки, дві жінки і одна дитина[3].

Існували також великі будівлі, які знаходять у Північній та Північно-центральній Японії. Зокрема, на стоянці Фудодо (Асахі, Тояма) дослідники розкопали землянку, що мала чотири вогнища і в плані нагадувала еліпс довжиною 17 м і радіусом 8 м. На стоянці ж Суґісавадай (Ношіро, Акіта) було виявлено землянку такої ж форми, довжиною 31 м і радіусом 8,8 м. Точне призначення цих великих будівель невідоме. Гіпотетично вони могли виконувати роль місця зборів, комори або колективної майстерні[3].

«Зал зборів» в реставрованому поселенні на стоянці Саннай Маруяма.

Декілька жител утворювали поселення. В початкову епоху періоду Дзьомон воно складалося з 2 − 3 землянок. В ранній епосі кількість осель збільшилася, що дає підстави говорити про поступовий перехід джьомонівців до осілого способу життя. Житла споруджували довкола площі на приблизно однаковій відстані. Ця площа була центром громадського і релігійного життя поселення.

В історіографії такий тип послень називають «круглим»[19] або «підковоподібним»[20]. Вони були традиційними на всій території Японського архіпелагу починаючи з середньої епохи періоду Дзьомон. Невідомо, чи були поселення тимчасовими або постійними, проте відомо, що їхні мешканці проживали в них тривалий час. Про це свідчить тяглість керамічних культурних стилів поселення, а також нашарування поселень раннього періоду на поселення пізнього[3].

Окрім житлових споруд до складу поселення входили так звані «будівлі на підпорах»[21]. Фундамент цих споруд нагадував прямокутник, еліпс або шестикутник. Вони не мали земляних стін, підлоги і вогнища і знаходилися на стовпах-підпорах. Ширина цих будівель коливалася в межах 5 — 15 м. Вони були найбільшими спорудами на зразок великих землянок північнояпонського типу. Призначення «будівель на підпорах» невідоме[3].

Окрім осілих поселень археологи також знаходять поселення, які не мали осель і нагадують тимчасові табори.

Мешканці Японії періоду Дзьомон, зазвичай, ховали небіжчиків у мушлевих насипах. Ці насипи виконували одночасно роль смітника і кладовища, і знаходилися поруч із житлами дзьомонвіців. За результатами археологічних досліджень на один насип початкової доби припадало 1-2 поховання, а на аналогічний насип пізньої доби — понад 30[3]. В 1 тисячолітті до Р. Х. з'явилися великі цвинтарі, як в мушлевому насипі на стоянці Йошіґо (Тахара, Айті)[22], де було знайдено понад 300 кістяків[23]. Матеріали поховань свідчать про перехід джьомонівців від кочового до осілого способу життя, а також про поступове зростання населення стародавньої Японії[3].

Більшість джьомонівських поховань належать до скорчених поховань: руки і ноги померлого згинали так, що його тіло нагадувало ембріон, поміщали в яму без труни і закопували. Відомі також окремі випадки витягнутого поховання, які набули поширення з 3 тисячоліття до Р. Х.[3]. Починаючи з кінцевої доби, поряд із похованням з'явився звичай спалювання мертвих: обпалені кістки кінцівок померлого складали у прямокутник, а посеред нього складали череп та інші кістки. Як правило поховання були індивідуальними, проте існували й колективні могили для родичів або дітей. Найбільша колективна могила періоду Дзьомон, довжиною 2 м із 15 похованнями, була знайдена в мушлевому насипі стоянки Міямотодай (Фунабасі, Тіба)[3].

Окрім звичайних ямних поховань у мушлевих насипах існували й інші. В ряді стоянок археологи знаходять могильники, в яких небіжчики поховані у ямах із кам'яною підлогою або у великих кам'яних гробах. Такий тип поховання був звичним для Північної Японії в кінцеву добу епохи. На території Хоккайдо традиційними були поховання на окремих великих цвинтарях поза поселенням з багатим поховальним інвентарем[3]. Крім цього на всій території тогочасної Японії існував звичай ховати мертвонароджених, грудних малюків і померлих дітей віком до 6 років у керамічних глеках (глекові поховання)[24]. Зрідка в таких глечиках ховали дорослих — їхні тіла спалювали, а кістки, після обряду миття водою, вкладали у посуд[3].

Джерелом про релігійні уявлення жителів Японії періоду Дзьомон є поховальний інвентар. Його наявність свідчить, що джьомонівці вірили в існування душі та потойбічне життя. До складу такого інвентаря входили речі, які небіжчик використовував за життя: гребінці, сережки, браслети, нашийні і нагрудні прикраси, персні та пояси. Найчастіше у джьомонівських похованнях зустрічаються мушлеві браслети та пояси з оленячого рогу. Перші виготовлялися з великих мушель гліцимеріса або раппана, в середині яких відкривали отвір для руки і шліфували до блиску; другі майструвалися з розвилки оленячого рогу і покривалися складним орнаментом. Прикраси мали не лише естетичну, а й ритуально-магічну функцію. Браслети зазвичай носили жінки, а пояси — чоловіки. Кількість і багатство декору прикрас вказували не на соціальну, а статеву чи вікову диференціацію[3].

Серед джьомонівців пізньої епохи існував ініціаційний звичай виривання або спилювання зубів. За життя молодій людині видаляли певну кількість різців або ікла, що знаменувало про її входження до групи дорослих. Спосіб і порядок виривання зубів різнився в часі за регіонами. Також побутував звичай підпилювання чотирьох різців верхньої щелепи у формі малих тризубців або двозубців. Реалізація таких операцій потребувала складник хірургічних навичок[3].

Підпилювання зубів (Тахара, Айті)	Доґу (Хіросакі, Аоморі)	Доґу (Цуґару, Аоморі)	Мечі (ліворуч) та секібо (праворуч) (Абікосі, Тіба)	Маґатама (регіон Канто)

Ще одним артефактом, пов'язаним із релігійними уявленнями джьомонівців, є керамічні жіночі статуетки доґу. Їх інколи називають «джьомоніськими венерами». Найдавніший зразок такої статуетки був знайдений на стоянці Ханавадай (Сакура, Тіба), що датується ранньою добою періоду Дзьомон[25]. Залежно від стилю виконання доґу класифікують на декілька типів: пласкі[26], циліндричні[27], рельєфні з ногами[28], з трикутними обличчями[29], пугачеподібні[30], з окуляроподібними очима[31]. Майже всі статуетки зображають жінок з великим, можливо вагітним, животом. Як правило їх знаходять у поламаному стані. Припускають, що доґу символізували жіноче начало, родину, народжуваність і використовувалися в обрядах, пов'язаних із культом фертильності. З цим же культом асоціюються фалічні символи — кам'яні палиці секібо, кам'яні мечі та ножі, які уособлюють чоловіче начало, владу, авторитет[3].

Дзьомонівці також виготовляли дерев'яні і кам'яні доґу. Вони відігравали роль амулетів-оберегів. Таку саму роль мали «кривоцвіти» маґатама, що виготовлялися з дорогоцінного каменю і носилися на шиї. Окрім них жителі стародавньої Японії виготовляли керамічні маски, призначення яких невідоме[3].