Райкін Костянтин Аркадійович

1967 закінчив фізико-математичну школу-інтернат № 45 при Ленінградському університеті (ЛДУ).[2] 1971 закінчив театральне училище ім. Щукіна (курс Юрія Катіна-Ярцева). Того ж року був запрошений Галиною Волчек до театру «Современник», на сцені якого грав десять років, створивши 38 ролей, з них 15 головних.

1981 перейшов в Ленінградський театр мініатюр під керівництвом Аркадія Райкіна. 1982 театр переїхав до Москви й став Державним театром мініатюр, а з 1987 — московським театром «Сатирикон».

У цей період разом з батьком зіграв спектаклі «Його Величність Театр» і «Мир дому твоєму». У 1985 році відбулася прем'єра авторської сольної програми «Давай, артист!», де виступив в амплуа конферансьє, актора, співака, співрозмовника, декламатора і танцюриста. З цією програмою виступав на сотнях майданчиків по всьому СРСР. Програма принесла всесоюзну популярність.

Першим в СРСР почав виконувати зі сцени перед широкою публікою вірші Осипа Мандельштама в їх непідцензурній редакції.

1985 року здобув звання Заслуженого артиста РРФСР. З 1988 — художній керівник театру «Сатирикон».

З 2001 очолює курси в Школі-студії МХАТ.

Московський театр «Современник»

(38 ролей, з яких 15 головних)

Театр «Сатирикон» імені Аркадія Райкіна

На сцені театру зіграв понад 20 головних ролей[3]:

• «Його Величність Театр»
• «Мир дому твоєму»
• 1985 — «Давай, артист!» (авторська сольна програма)
• 1988 — «Покоївки» Ж. Жене; реж. Роман Віктюк — Соланж (Приз «За віртуозність акторської гри» на фестивалі БІТЕФ, 1990)
• 1992 — «Сірано де Бержерак» Е. Ростана; реж. Леонід Трушкін — Сірано (спільно із Театром Антона Чехова)
• 1993 — «Шоу-Сатирикон» (вистава — концерт) — монолог
• 1994 — «Прекрасний рогоносець» (Той, кого вона любить) Ф. Кроммелінка; реж. Петро Фоменко — Брюно
• 1995 — «Перевтілення» Ф. Кафки; реж. Валерій Фокін — Ґреґор Замза (спільно з Центром ім. Вс. Мейєрхольда)
• 1996 — «Тригрошова опера» Б. Брехта; реж. Володимир Машков — Меккі-ніж
• 1998 — «Жак і його пан» М. Кундера; реж. Е. Нєвєжин — Жак
• 1998 — «Гамлет» В. Шекспіра; реж. Роберт Стуруа — Гамлет
• 2000 — «Контрабас» П. Зюскінда; реж. Олена Невежина
• 2002 — «Синьйор Тодеро господар» К. Ґольдоні; реж. Роберт Стуруа — Тодеро
• 2004 — «Річард III» В. Шекспіра; реж. Юрій Бутусов — Річард III
• 2005 — «Косметика ворога» А. Нотомб; реж. Роман Козак — Текстор Тексель
• 2006 — «Король Лір» В. Шекспіра; реж. Юрій Бутусов — Лір
• 2008 — «Не все коту масниця» О. Островського; реж. Алла Покровська та Сергій Шенталінскій — Єрмила Зотич Ахов
• 2010 — «Костянтин Райкін. Вечір з Достоєвським» Ф. Достоєвського; реж. Валерій Фокін — Підпільний
• 2011 — «Маленькі трагедії Пушкіна» О. Пушкіна; реж. Віктор Рижаков
• 2012 — «Своїм голосом» (вистава-монолог)
• 2015 — «Людина з ресторану» І. Шмельова, реж. Єгор Перегудов — Скороходов
• 2019 — «Жартівники» О. Островського, реж. Євген Марчеллі, роль — Павло Прохорович Оброшенов

2000 року Райкін підтримав кандидатуру Путіна на президентських виборах, а також підписав звернення на підтримку путінських дій у Чечні.

У червні 2014-го він заявив:[4][5]

«Думаете, я в какой-то части своей натуры не радуюсь, что Крым стал теперь российский? Да радуюсь, конечно! Когда я узнал, что мы не будем вообще вмешиваться в дела Украины, когда там какие-то начались националистические такие настроения, я первое, что подумал: „А как же русские люди? Как же русский город Севастополь, который я так люблю?“… А вообще, всё, что происходит в Украине, для меня это ужасная рана. Потому что я знаю Украину (как и любое другое место) прежде всего по публике. Она там замечательная. В Киеве такая публика театральная! Замечательная, русскоязычная!»

24 жовтня 2016, на VII з'їзді Союзу театральних діячів виступив з критикою цензури в путінській Росії,[6] за що сам був підданий критиці з боку прихильників Путіна.[7]

У лютому 2017 схарактеризував Росію як «некрофільську державу, яка любить мертвих більше, ніж живих».[8]