Віктюк Роман Григорович

Найбільш відомою історію з дитинства Віктюка є оповідь про матусю, яка під час вагітності приходила до Львівської опери на «Травіату» Верді, під час виконання якої плід активно реагував і починав битися всередині, вириваючись якомога швидше народитися[4].

Дитинство пройшло у Львові, де мешкав разом із батьками мешкав у дворику, який з'єднує площу Ринок із вулицею Староєврейською. З дитячих спогадів — малий хлопець Роман прив'язує віники до рук, виліз на дерево у дворі, стрибає і кричить «Мамо, я лечу». Першою сценою майбутнього режисера й актора став львівський дворик[5][6].

Піонером став попри власне бажання. Зі шкільної сцени виконав весь патріотичний репертуар того часу. З причини поділу шкіл для хлопчиків і дівчат, однією з зіркових ролей стало втілення на шкільній сцені Зої Космодем'янської[4].

Навчався у московському Інституті театрального мистецтва (ГІТІС) — майстерня Василя і Марії Орлових. Після закінчення в 1957 році акторського факультету[7] повернувся до Львова, де працював актором у місцевому Театрі юного глядача, з 1 березня 1962 року — актор Державного республіканського театру юного глядача у Києві (Ігорьок у виставі «На канікулах», Чудовисько-принц у «Червоній квіточці», Сєва у виставі «Один страшний день», Жора Арутюнянц у «Молодій гвардії», Юрко Ков'якін в «Долі барабанщика», Фабьо з «Полум’я Пуерто-Сорідо», Віслючок Сімон у «Бразільському скарбі» тощо)[8]. По поверненню до Львова у якості режисера втілює постановки на сцені Театру юного глядача, створює театральну студію при Львівському палаці піонерів.

Проте, можливості працювати в рідному місті йому не дали[9][10]. Віктюк ставить у Калініні, з 1970 по 1974 роки працює у Російському драматичному театрі Литви у Вільнюсі. До вирішення конфліктної ситуації у підмосковному клубі, де адміністрація зривала репетицію його вистави на початку 1970-х, відгукнулися із допомогою Тарковський і Кончаловський[11]. Перекази про його вистави ширяться Москвою впритул до 1977 року, коли відбувається й перша столична постановка — «Царське полювання» на сцені Театру імені Моссовєта. Художнім керівником за програмкою значився художній керівник театру Юрій Завадський, який на той час важко хворів і не дожив до прем'єри, проте встиг отримати цензурний дозвіл на постановку п'єси Леоніда Зоріна про події часів Катерини Великої. Виконавцями головних ролей Віктюк обирає Маргариту Терехову (Княжна Тараканова) та Леоніда Маркова (Олексій Орлов). Віртуозно вибудований дует забезпечив успіх виставі, широке знання про «режисера з провінції» у театральних колах Москви та заробітки спекулянтів на перепродажах «зайвих» квитків на виставу (доходило до п'яти рублів з кожного квитка)[12].

Віктюк працював у Твері, Одесі, Києві, Таллінні, Саратові, Казані, Ризі, Ленінграді, Москві. У виставах Віктюка грали Ада Роговцева, Олена Образцова, Віра Васильєва, Аліса Фрейндліх, Марина Нейолова, Валентина Тализіна, Людмила Максакова, Алла Демидова[13] і багато інших[11]. За переказами Віктюк одночано міг репетирувати вистави у різних театрах — в одному давав завдання на прогін сцени, залишав свій піджак на спинці режисерського крісла, а сам тим часом був вже або в іншому московському театрі, або в іншому місті[14][15].

Своїх акторів Віктюк називав дітьми, вкладаючи в цю фразу сподівання на дитячий порятунок сучасного театру. Феномен гри був для нього головним знаряддям проти засилля вульгарності й побутової сірості, примітивності і грубості форми[16]. Для визначення чоловічого та жіночого в акторах вдавався до використання вигаданих слів «чічірка» та «манюрка» — які згодом отримали поширення далеко за репетиційними залами Романа Віктюка[4].

«Лише коли буваю у Львові чи в Києві, відчуваю себе нікому не потрібним. У Львові ж була еліта, була культура… І найгіршим є те, що «Полуботок» чи «Мотря» — це не є національне мистецтво, це — антинаціональне мистецтво. Це — страшна ілюзія, жахливий обман. Це ніяке не відродження…»[9]

Вишуканістю відрізнялися вже навіть ранні роботи режисера. Містика Гоголя проступає у телевиставі за класичною п'єсою «Гравці» (1978), коли Іхарєв (Олександр Калягін) у фіналі в істеричному припадку приклеюється до підлоги. У «Майстрі і Маргариті» не лишається місця карикатурних зображень та псевдоісторичності — все побудовано на прямому протистоянні зла і добра. Зло у виставах Віктюка розглядається під збільшувальним склом. І на думку постановника, єдиний порятунок можливий лише в самовідданій любові[16].

Гучний успіх прийшов до Віктюка після прем'єри «Покоївок» на сцені «Сатирикону». Після смерті Аркадія Райкіна театр шукав свій шлях — продовжували грати репертуар, а ночами репетирували нову виставу — п'єса із виразним присмаком абсурду французького драматурга Жана Жене про двох покоївок, які планують отруєння своєї господині. Проста, здавалося, історія у Віктюка відходить від основ Системи Станіславського та поєднує в собі цирк, танець, театр, кабаре та модний показ. Візуальна легкість та краса досягалася вигадливістю під час абсолютної театральної бідності — костюми шили з підкладкової тканини, боа Мадам зробили з сітки (висмикнувши поздовжні нитки), шубу шили із залишків (клеїли шматочки хутра на тканину). Балетний верстат було зварено мало ні з водопровідних труб, а сцену вистелели випадково знайденим пластик, який не ламався під ногами[17]. Всі ролі виконували чоловіки: покоївки Костянтин Райкін та Микола Добринін, Мадам — ​​Олександр Зуєв. На перший план виходять не стільки слова, скільки пластика акторів — хижа, безкісткова, небезпечна (над нею працювали Валентин Гнеушев та Алла Сігалова); обличчя вибілені; траєкторії руху яскравих спідниць ретельно прораховані[12]. Перші дві вистави зіграли в серпні 1988 року, напередодні відпустки, майже без реклами. А вже у вересні був шалений наплив глядача, який мала стримувати кінна міліція, залишалися зламаними двері театру тощо[17]. Вистава стала сенсацією театрального світу, була показана більш ніж в 30 країнах, зібрала колекцію найвищих театральних нагород, кілька років прикрашала репертуар театру «Сатирикон», а у подальшому постановка стала першою в Театрі Романа Віктюка, утвореному в 1991 році і зазнала другої редакції. Восени 2006 року Роман Віктюк відновити «Покоївок», а 18 вересня 2018-го вистава відмітила своє 30-річчя[18]. Після «Покоївок» про Віктюка заговорили навіть ті, хто ніколи не бачив його вистав. Пародії на виставу вийшли в програмі Ігоря Угольникова «Оба-на!» (Серія «Відбір номерів для поїздки в Ізраїль», 1994)[19], СТЕМ «Колобок в постановці Віктюка» показала у Вищій лізі КВК «Збірна Санкт-Петербурга» (1999)[20].

Театрознавець Павло Руднєв відмічає, що «у театрі він знімав табу, він один з тих, хто раскрепостил, звільнив радянський театр в «перебудову» від погано зрозумілої сором'язливості і втрати форми. В «Покоївках» він змусив полюбити форму й перестати вже бачити у формі формалізм. Він ввів нервову, перверсивну, зламану лінію модерну до прямолінійного та скромного, стриманого театру. З його саду проросли квіти будяків, заїдливі лози, примхливі стебла ар нуво. Лінія гриму на обличчі Костянтина Райкіна в «Покоївках» раз і назавжди переламала уявлення про красу в театрі. Віктюк розширював територію прекрасного»[21].

Театр Романа Віктюка

З «Покоївок» та «М.Батерфляй», власне, й виростає Театр Романа Віктюка. Тривалий час «безхатченко» Віктюк у 1991 року отримує під театр споруду колишнього ПК Русакова на Строминці, яке потребувало капітального ремонту, що тривав майже 20 років[14]. На роль актора пекінської опери у виставі «М.Баттерфляй» Віктюк запросив унікального контртенора Еріка Курмангалієва, який співав власним голосом, подібним до жіночого. Закоханого французького дипломата зіграв Сергій Маковецький. Всі дивацтва взаємин персонажів п'єси американського драматурга Девіда Хуана Віктюк пропрацював з артистами настільки точно, що майже нічого дивним не здавалося[12][22].

Вистави Романа Віктюка — музичні. Він вчить чути музику, відчувати її, співвідносити емоції зі звучанням. В його виставах музика є основною складовою[4]. Роман Віктюк, який розбирався в музиці, завжди влучно використовував її у своїх виставах. Духовні піснеспіви звучали у виставі «Украдене щастя» за Іваном Франком у МХАТі, у «Дамі без камелій» природно звучить «Травіата», у виставу «Ромео і Джульєтті» органічно вписана музика Прокоф'єва[23][24]. Окрема музична партитура до вистави «Покоївки».

У загальному доробку режисера — близько 200 вистав. З найвідоміших — «Покоївки», «Федра», «М.Баттерфляй», «Лоліта», «Дама без камелій». Створив танцювальну школу в Італії, філіал театру в Ізраїлі тощо.

Віктюк вважав себе українцем, з Україною Віктюк був пов'язаний також участю в культурному й громадському житті. Був засновником (разом з Ігорем Подольчаком і Ігорем Дюричем) Фонду Мазоха (1991, Львів), брав участь в українських театральних, телевізійних проектах.

На телебаченні як автор та ведучий робив передачу «Поетичний театр Романа Віктюка»[25], у якості члена журі брав участь у «Привід опери» (Перший канал)[26], «Танцюю для тебе» («1+1»).

Був народним артистом України і Росії, членом Інституту драматичного театру Італії, лауреатом театральної премії «Maratea» Центру європейської драматургії (1991), премії «Київська пектораль», премії спілки театральних діячів України «Тріумф», міжнародної премії Інституту італійської драми за найкраще втілення сучасної драматургії (1997).

Професор Роман Віктюк викладав в естрадно-цирковому училищі (відомі учні — Геннадій Хазанов, Юхим Шифрін, Валентин Гнеушев), випустив три курси в Російському інституті театрального мистецтва (відомі учні — Ростислав Колпаков, Павло Карташев, Андрій Шакун, Євген Лавренчук). Читав лекції з режисури й акторської майстерності в Росії, Україні, Італії. Викладав в Інституті театрального мистецтва, давав майстер-класи на курсах акторської майстерності й режисури при Польському театрі в Москві.

Гробівець родини Віктюків

27 жовтня 2020 року його госпіталізували з коронавірусом до московської клінічної лікарні імені братів Бахрушиних. Спочатку режисера помістили до відділення терапії, але його стан погіршився, і Віктюка перевели до реанімації[27].

17 листопада Роман Віктюк помер[28] внаслідок перенесеного інсульту, спровокованого, ймовірно, саме коронавірусом[29].

Першими днями після повідомлення вийшли спогади про режисера українських журналістів Олега Вергеліса на сторінках газети «Дзеркало тижня»[30], Ольги Стельмашевської[31] та Миколи Жулинського[6] в газеті «День», Дмитра Гордона на телеканалі «Україна 24»[32], Сергія Проскурні й Анни Липківської на «UA: Радіо Культура»[33], Віталій Портников на порталі «Історична правда»[34].

Московська частина церемонії прощання з видатним режисером пройшла 20 листопада в театрі Романа Віктюка[35]. Вечірній випуск програми «Андрій Малахов. Прямий ефір» на каналі «Росія-1» вийшов під заголовком «Головна таємниця Романа Віктюка»[36].

23 листопада 2020 року церемонія прощання відбулася в Першому театрі Львова[37]. Відспівування і молитовний чин проведені в церкві святого Андрія, на площі Соборній. Потім похоронна процесія вирушила до Личаківського цвинтаря, де Романа Віктюка поховали в родинному гробівці поруч із батьками на Личаківському цвинтарі, що розташований на полі № 70[38]. Церемонія прощання транслювалася у прямому етері Тvoemisto.tv[39].

• Виктюк Р. Проверка на призвание: Ирина Мирошниченко // Мой любимый актёр: Писатели, режиссёры, публицисты об актёрах кино: сб. / Сост. Л. И. Касьянова. — М.: Искусство, 1988. — С. 75—90. (рос.)

• Виктюк Р. Роман с самим собой. — М.: Подкова, 2000.  — 484 с. — ISBN 5-94663-057-1рецензія; 2-е изд.: Зебра Е, 2005. — ISBN 5-94663-196-9. (рос.).

• 1997 — «Музыка в спектаклях Романа Виктюка» (Студия «Аудиотеатр Асфара Фараджиева»)[94]