Серболужицька література

Г. Зейлер

До 1840-х років постійних періодичних видань на лужицькій мові не було, літературні твори в більшості своїй створювалися в рукописах, була відсутня читаюча аудиторія. У ці роки почався якісно новий етап у розвитку серболужицької літератури. У 1842 році виходило щотижневе видання «Jutnička». У тому ж році Зейлером було розпочато випуск щотижневої газети «Tydźenska Nowina», яка проіснувала під різними назвами до заборони в 1937 році. У 1847 році була створена Матиця серболужицька (за прикладом аналогічних установ в Сербії та Чехії), яка зібрала навколо себе лужицьку інтелігенцію, а також освітчених ремісників і селян. Ян Веля-Радисерб і Ян Бартко в 1848 році почали випускати політичну газету «Сербські новінкар» («Serbski Nowinkar»), яка стала виступати за скасування монархії. Якщо Зейлер був ліриком, то Ян Веля — майстром балади, байки і політичного вірша. Іншим ліриком верхньолужицької поезії була перша лужицька поетеса Герта Вічазец (пом. 1885). У 1848 році в Котбусі стала видаватися газета на нижньолужицькій мові «Bramborski Serbski Casnik», яка виходила під своєю назвою до 1939 року. У 1880 році в Нижній Лужиці була створена філія Матиці. У 1851 році в Будішин був відкритий серболужицький видавничий магазин. У 1875 році Я. Смолер на кошти меценатів купив друкарню. У 1848 році був заснований «Časopis Maćicy Serbskeje» («Журнал Матиці серболужицької»), що виходив два рази на рік (до заборони в 1937 році). З 1860 по 1881 рік видавався літературний журнал «Łužičan» («Лужичанин»). З 1876 по 1881 роки виходив дргий літературний журнал — «Липа сербська» («Lipa Serbska»)[12].

Якуб Барт-Цішинський

У суспільстві лужицьких студентів «Сербовка» в Празі починалася творчість верхньолужицьких поетів: Міклауша Яцславка, Міхала Горніка, Яна Чесли. У 1861 році студент, член «Сербовки» Міхал Лешава почав видавати свій рукописний ілюстрований журнал «Serb», на сторінках якого публікували свої перші поетичні спроби майбутні відомі лужицькі поети, котрі навчалися в той час у Празі. Вірші Яцславка близькі до політичної лірики Зейлера. Горнік складав патріотичні і політичні вірші, романси та балади, активно займався перекладацькою діяльністю (так, в 1853—1854 роках Горнік першим переклав на верхньолужицьку мову "Слово о полку Ігоревім "). Чесла розвивав жанр історичної романтичної поеми («Сербський король», «Король Пшібислав»), писав вірші і балади, в яких описувався період майже двовікової незалежності лужицьких сербів у середні віки. На другу половину 1870-х років приходиться початок творчості найбільшого верхньолужицького поета (після Зейлера) — Якуба Барта, який в 1884 році став відомий під псевдонімом Цішинський. Він вніс яскраву виражену індивідуальність, зміцнив національне начало в поезії. У віршованому творі «У фортеці» (1880) Барт-Цішинський зобразив драматичну картину боротьби слов'ян проти франків, з натяками на власну епоху. Видатними нижньолужицькими поетами в цей час були Кіто Фрідріх Штемпель і Мато Косик. Написавши філософські поеми «Три могутніх горна», «Пошуки старого місяця, або Підкорення лужицьких сербів», Штемпель виявився незрозумілим сучасниками. Розглядаючи світ як «акустичний феномен», автор підводить читача до оригінального тлумачення серболужицької мови. Косик написав великі поеми: «Сербське весілля в Блотах» (1880) в жанрі сільської ідилії і «Зрада маркграфа Геро» (1881). Друга поема заснована на історичній легенді, в якій німецький маркграф Геро приваблює слов'янських вождів для переговорів про мир, а потім їх вбиває[13].

Серболужицька проза стала активно розвиватися з 1840-х років. У 1847 році вийшло перше книжкове видання «Розповіді» Вели-Радисерба. Письменник зробив значний внесок в розвиток жанру серболужицької історичної прози. У новелі «Ян Маня, або Де мій дім» (1896) Веля-Радисерб писав про проблеми молодих лужичан, які емігрували в Америку. У 1902 році він видав «Серболужицькі прислів'я» (з кількістю в десять тисяч прислів'їв); в 1907 році — «Загадки», в 1909 році — «Народні метафори». У жанрі актуальної соціально-політичної прози верхньолужицьким письменником Яном Богувером Мучінком в 1849 році була написана повість «Грібовчани, або Політична розповідь з наших часів». У жанрах актуально-політичної, дидактичної і сатиричної прози в цей час писав Юліус Едуард Велан, Міхал Горнік та інші. Найбільш тісні зв'язки в цей час серболужицька література підтримувала з чеською літературою, яка займала перше місце по числу перекладених творів (на другому і третьому місцях були польська та російська літератури)[14].

У 1919 році виникли двомовні видання німецькою та лужицькою мовами: тижневик «Сербське слово» («Serbske Słowo», виходив в 1919 році) і щоденна газета «Сербські дженік» («Serbski Dźenik»), які виходили до 1921 року. Видатним публіцистом міжвоєнного період був Ян Скала. Література на лужицькій мові в цей час активно видавалася празьким відділенням Спілки серболужицьких письменників. У 1931 році в світ вийшов роман Я. Лоренца-Залеського «Острів забутих», що був вершиною серболужицької прози в період між світовими війнами. У 1920 році в Празі Йосефом Патою на лужицьких мовах видавалася літературна «Серболужицька хрестоматія» («Serbska čitanka»). У 1934 році в Карловому університеті в Празі відкрилася перша кафедра лужицької мови, літератури та історії культури[17].

У 1919 році Йозефом Новаком була опублікована поетична збірка «З духом свободи», що стала маніфестом відродженої серболужицької літератури. Його вірш «До повстання, серби!» (1919) багато разів цитувався газетами нацистської Німеччини для обґрунтування «остаточного вирішення» лужицького питання. У 1921 році була надрукована історична драма Новака «Останній король». Іншими поетами цього періоду були Міхал Навка, Ян Лайнерт, Юрій Хежка, а також Міна Віткойц, перу якої належить збірник «Вінок квітів з Блот» (1934). Віткойц займалася і перекладацькою діяльністю з верхньолужицької, чеської, словацької, російської мов. Ще до приходу нацистів до влади Віткойц була притягнута до відповідальності за «антинімецьку діяльність», в 1933 році їй заборонили писати. Іншими нижньолужицькими поетесами цього періоду були Ліза Домашкойц і Мар'яна Домашкойц[18]. У газеті "Сербські новини " з 1923 по 1937 рік було опубліковано понад 600 статей і нарисів письменника Юрія Слоденька. Письменник Мерчін Новак-Нехорньський (пом. 1990) займався розвитком жанру художніх подорожніх нарисів. У міжвоєнний період Новаком-Нехорньським було опубліковано понад 200 нарисів і фейлетонів, спрямованих проти німецького націоналізму. Показав він себе і як перекладач, художник та ілюстратор книг. У той час були видані його книги «В царстві Душана Сильного» (1936) і «По лужицьких дорогах» (1937), які потрапили під заборону. Крім Новака-Нехорньського в цей період були і інші письменники соціально-критичної прози — Я. Скала, Я. Лоренц-Залеський, Марія Кубашец, Міклауш Бедрих-Радлубін. У газеті «Сербські новини» публікували романи, повісті та оповідання Ромуальда Домашки (пом. 1945). Драматургом себе показав прозаїк Юрій Веля, який написав антинацистські п'єси «Хазяїн і працівник» (1931), «Дракон» (1936) та інші[19].

У 1933 році з серболужицького видавництва були видалені неугодні владі особи, в тому числі Лоренц-Залеський, Новак-Нехорнський і Міна Віткойц. Їм було заборонено писати, Новак-Нехорнський був заарештований. Реакцією на події в Лужиці стали протести в Чехословаччині, після чого репресії на дечкий час припинилися. У 1934 році журналістка Марія Грольмусец була звинувачена в антифашистській діяльності та арештована (померла в ув'язненні в концтаборі Равенсбрюк). Частина серболужицької інтелігенції була виселена з Лужиці. На початку 1937 року «Домовіна» на чолі з Паволом Недо відмовилася прийняти запропонований в ультимативній формі проект статуту «Спілки розмовляючих по-вендськи німців», який принижував національну гідність лужицьких сербів. 18 березня 1937 року «Домовіна» була фактично ліквідована (разом зі своїми друкованими органами); Матиця серболужицька була розпущена, видавництво і друкарня закриті, бібліотека і архів заарештовані. Видано указ про вилучення всієї серболужицької літератури з бібліотек. Публічне використання лужицької мови виявилося під забороною. Німецька преса отримала негласне розпорядження уникати будь-яких згадок про лужицьких сербів, під заборону потрапило навіть вживання терміну «лужицькі серби» (Sorben, Wenden). Атмосфера арештів і погроз викликала передчасну смерть Яна Скелі і Якуба Лоренца-Залеського, загинув Юрій Хежка. Члени «Домовіни» почали антифашистський опір, що виражався в поширенні антифашистських матеріалів. Ряд письменників зазнали арештів. У 1944 році були арештовані Ян Циж і голова «Домовіни» Павол Недо, звільнений згодом з в'язниці радянською армією[20].

Юрій Брезан

У повоєнний час серболужицька література досягла безпрецедентного для себе розквіту. У цей період найбільш активні міжслов'янські літературні зв'язки лужицькі серби підтримували з Чехословаччиною, після якої була Польща, Українська РСР, РРФСР, Білоруська РСР і Югославія. В період дії заборони фашистською Німеччиною на використання лужицької мови скоротилася кількість носіїв мови. Серболужицькі письменники після 1945 року писали як на лужицьких мовах, так і на німецькій. Так, поет Кіто Лоренц (нар. 1938) став писати рідною мовою тільки після занять славістикою в 14 років. Двомовність посилила вплив німецької літератури на серболужицьку літературу. Активізувалися зв'язки з усіма іншими слов'янськими літературами, зросла кількість перекладів з лужицької на інші мови. У травні 1945 року було відновлено роботу «Домовіни». У 1946 році з ініціативи письменника Юрія Брєзана було відновлено Об'єднання серболужицьких письменників, яке згодом увійшло до складу Спілки письменників НДР. У 1947 році «Домовіна» отримала дозвіл на відкриття свого видавництва і друкарні; стала видаватися лужицька газета «Сербські новини». У 1948 році розпочалося регулярне радіомовлення на лужицьких мовах. У 1950 році засновано щомісячне видання культурно-політичного характеру «Розгляд». У 1951 році при Академії наук НДР був утворений Інститут серболужицького народознавства, а при Лейпцігському університеті — Інститут сорабістики, на якому стала викладатися серболужицька література[21].

Юрій Кох

Відновили літературну діяльність поети Ота Вічаз, Міна Віткойц, Мерчін Новак-Нехорнський, Міхал Навка, Ян Лайнерт, Юрій Вуйєш, Йозеф Новак, а також письменниця Марія Кубашец. Видатним поетом першого десятиліття після закінчення війни був Юрій Брєзан. Після публікації книги віршів і прози «На межі росте жито» німецькою мовою в 1951 році Брєзан став двомовним письменником. В середині 1950-х років Брєзан перейшов до прози. Іншим поетом цього десятиліття був Юрій Млинк (пом. 1971). У поемі «До світла» (1947) поет-лірик відтворює картину життя Лужиці в роки нацизму. Млинк займався і перекладами німецької зарубіжної поезії на лужицькій мові. На початку 1960-х років виникло нове покоління лужицьких поетів, серед яких був Кіто Лоренц і Юрій Кох. Якщо для Коха поезія була перехідним етапом творчості на шляху до прози, то Лоренц став провідним лужицьких поетом. Письменниця Марія Кубашец розвивала жанри історичної та біографічної прози. Трилогія Кубашец «Босчій Сербін» (1963—1967) була присвячена лужицькому діячеві національного відродження XVIII століття Босчію Сербіну. Вона також перекладала на лужицьку мову слов'янських письменників, писала книги для дітей. Післявоєнна творчість Мерчіна Новака-Нехорнського становлять автобіографічні і художні нариси. Свої літературні казки Новак-Нехорнський зібрав у книзі «Бородатий домовик та інші казки» (1950). Він також займався перекладом російських класиків. Іншими письменниками старшого покоління, які починали працювати до встановлення нацистського режиму в Німеччині, в цей період були Курт Креньц, Юрій Вінар, Антон Навка, Ян Циж, Юрій Кубаш-Ворклечан і Вілем Беро. До 1960-х років відноситься початок творчості письменників Петра Малінка, Марії Млинкової, Бено Шолта, Юрія Кравжи, Бено Будара, Юрія Коха, Яна Ворнара. Драматургічні твори створювалися Петром Малінком («Бунтівник Ян Цушка», «Прохання про помилування», «Нічний пацієнт»), Юрієм Брезаном («Ніч в лісі», «Марія Янчова») [22] .

Літературний журнал «Rozhlad»

У 1970-ті роки в творчості Юрія Коха, Кіто Лоренца, Бенедикта Дирліха, Ангели Стахової з'являються ноти, пов'язані з усвідомленням протиріч соціалістичного суспільства. У вірші «Серболужицький псалом» (1975—1977) Йозеф Новак підвів підсумки власних роздумів про долю лужицьких сербів. Лоренц з 1973 року працював головним редактором серії «Серболужицька поезія». У роки соціалістичної індустріалізації в Лужиці відбувався розвиток вугільної промисловості. До 1989 року 46 лужицьких населених пунктів були повністю перериті, ще 27 поселень були частково знищені. У збірнику «Струга» (1967) Лоренц описав два світогляди: "соціалістичної людини, яка пишається зростанням соціально-економічного потенціалу, і «нормальної» людини, що зазнає жах від знищення рідних сіл і навколишньої природи. Іншими поетами цього періоду були Рожа Домашцина (нар. 1951), Бено Будар (нар. 1946), Марія Кравцец (нар. 1948), Томаш Навка (нар. 1949), Герат Лібш (нар. 1935)[23].

Продовжував писати Брєзан, який робив основний акцент не на національні, а на соціальні проблеми. За свій роман «Крабат або Преображення світу» (1976) Брєзан отримав третю Національну премію НДР. Найвідомішим письменником цього періоду став Юрій Кох (нар. 1936), який створював свої твори як на лужицьких мовах, так і на німецькій. У прозі Коха національний елемент взяв верх над соціальним. Як і Лоренц в поезії, Кох займався екологічною темою у своїй прозі. У повісті «Землевпорядники», опублікованій в 1975 році, Кох поєднав проблему екології навколишнього середовища з екологією лужицького народу в єдине ціле. Іншими прозаїками цього періоду були Ян Ворнар, Юрій Кравжа, Кжесчан Кравц, а також письменники старшого покоління: Міна Віткойц, Херберт Новак, Марія Кубашец, Ханжа Бьєншова, Антон Навка та інші. Серед нижньолужицьких письменників: Сабіна Дункелойц, Інгрід Хустетойц, Маргіта Гейнріхова, Уве Гутшміт, Інгрід Наглова, Юрій Кох, Херберт Новак, Моніка Слокова, Хінц Ріхтар, Рожа Шенкарьова. Лужицька драма залишалася біднішою прози і лірики: за даними Д. Шолта, за післявоєнний період було написано всього 50 п'єс. П'єси створювалися найчастіше за творами серболужицької прози (наприклад, за романом «Між сімома мостами» Коха)[24].