К

Походить від старослов'янської кириличної літери («како»), що походить від літери Κ, κ («каппа») грецько-візантійського унціалу. У глаголиці «како» мала накреслення  — можливо, воно виникло під впливом гебрейської літери ק («коф»). Назва літери походить від староцерк.-слов. како — «як», «яким чином»[1]. У старослов'янській кириличній цифрі літера К має числове значення «двадцять», у глаголичній цифрі — «сорок».

У давньоруській і староукраїнській писемностях у зв'язку з наявністю різних писемних шкіл і типів письма (устав, півустав, скоропис) мало кілька графічних варіантів, що допомагає визначити час і місце написання пам'яток.

У XVI столітті, крім рукописної, з'явилася друкована форма літери.

К — п'ятнадцята літера української абетки.

У сучасній українській мові цією літерою позначають задньоязиковий глухий зімкнений приголосний звук [k].

Літера буває велика й мала, має рукописну й друковану форми.

Нині використовується також при класифікаційних позначеннях і означає «п'ятнадцять». При цифровій нумерації вживається як додаткова диференційна ознака, коли ряд предметів має такий самий номер: шифр № 10 — літера к і т. д.

• В українській мові існує слово, яке складається з тільки з цієї літери — прийменник «к» (варіант — «ік»)[2]. Зараз воно вважається застарілим, але у сполученні з давальним відмінком колись вживалося замість прийменника «до»: «К Енею руки простягає» (І. П. Котляревський, «Енеїда»), «Увесь день були замуровані вікна, і к вечору мороз рогом поліз» (С. В. Васильченко, «Мороз»). Вже на початок XX ст. цей прийменник вживався дуже рідко: здебільшого для вказання часу і в лайливих висловах («Іди к нечистій матері!», «Туди к лихій годині!» тощо)[3]. «Словарь української мови» засвідчує і фонетичний варіант цього слова — «ґ»[4].

• М. Г. Железняк К // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2020. — ISBN 944-02-3354-X.

• Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
• Півторак Г. П. М // Українська мова. Енциклопедія / Редкол.: Русанівський В. М. (співголова), Тараненко О. О. (співголова), М. П. Зяблюк та ін. — 2-ге вид., випр. і доп. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — С. 243. — ISBN 966-7492-19-2.