Тушкування (політика)

У широкому значенні політичний термін «тушка» застосовується до тих політиків-високопосадовців, хто з кон'юнктурних міркувань змінив свої політичні погляди та (або) силу, яка забезпечила йому місце у парламенті або іншу високу посаду. Широке розуміння «тушки» охоплює не лише депутатів-опозиціонерів, що голосують у Верховній Раді України за провладні законопроекти. Термін допускає можливість як виняток, так і добровільного виходу з політичної партії (блоку) політика, втрату ним статусу «тушки»[1], а також «міграцію» політиків від однієї партії до іншої в межах одного виборчого блоку.[2].

У багатьох країнах партійні перебігання приймають форму відмови політиків підтримати свої політичні партії під час протистояння з коаліційними урядами. Це відбувається особливо часто в країнах, де не зміцніли політичне виборне право, партійність, політична система, присутній високий рівень корупції тощо — наприклад, Вануату та Французька Полінезія, де в 2004 р. кілька членів різних партій покинули правлячу коаліцію, змусивши її розпастися. Як і в США,[3] перебіжчики з'являються і з утворенням нових партій. Доказом цього є ситуація у Великій Британії, коли деякі ліберали перебігли до Лейбористської партії на початку XX ст. У колишніх комуністичних країнах Європи, процес дерадянізації змусив представників комуністичних партій перейти до інших сторін, починаючи від політичного спектра з соціалістичного до консервативного і таке інше.

У деяких випадках перебіжчики з опозиційних партій можуть бути обрані для підтримки правлячої коаліції. У Польщі, наприклад, вихід партії Самооборона з урядової коаліції спонукав ряд її членів сформувати нову парламентську групу.

Партійні перебігання часто стаються в Італії, Україні, Індії, на Філіппінах.

Важливо розуміти, що політичні альянси і союзи — річ ситуативна, не всяке голосування «врозріз» говорить про «затушкованість» політика, існує тонка грань між політичними інтригами в силу життєвих обставин, політичними поглядами, які теж не завжди постійні, та партійними перебіганнями з метою власних корисницьких інтересів.[4][5] Найчастіше справжніми «тушками» з високою часткою ймовірності є бізнесмени-політики, оскільки такі рідко мають якісь політичні погляди, і йдуть у політику, щоб примножити свій капітал чи захистити свій бізнес в умовах тотальної корупції та рейдерства.

Прообразами тушок можна вважати депутатів Ігоря Рибакова (обирався від БЮТ) та Юрія Бута (обирався від НУНС), які 6 червня 2008 року написали заяви про вихід із парламентської коаліції, що на той час об'єднувала БЮТ і НУНС. Через це в коаліції залишилося менше 226 парламентаріїв, що призвело до її розпаду[6].

Коли у 2010 році після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах знов постало питання про формування парламентської коаліції, Партії регіонів необхідно було знайти спільну мову із НУНС або БЮТ, оскільки наявний на той час формат «ПР + Блок Литвина + Комуністи» не давав мінімально необхідної для утворення коаліції кількості народних депутатів. Утім, перемовини зайшли у глухий кут. Тоді були ухвалені зміни до Регламенту Верховної Ради України, якими було дозволено приєднуватися до коаліції не лише фракціям, але й окремим депутатам[7]. Законодавчі зміни забезпечили формування коаліції за рахунок переходу на бік владної команди кількох депутатів з НУНС та БЮТ.

11 березня 2010 року було оголошене повідомлення про сформування Коаліції депутатських фракцій «Стабільність і реформи» у Верховній Раді України шостого скликання[8], а також вирішені питання про відставку Юлії Тимошенко з посади Прем'єр-міністра та призначення на посаду Миколи Азарова. Засоби масової інформації з легкої руки опозиціонерів «охрестили» нове парламентське утворення «Коаліцією тушок». З цієї події термін «тушка» починає активно вживатися як журналістами, так і політиками.

Конституційний Суд визнав такими, що відповідають Конституції ті зміни до Регламенту Верховної Ради, що дозволили сформувати «коаліцію тушок»[9], 1 жовтня 2010 року взагалі скасував Конституційну реформу 2004 року, яка передбачала необхідність утворення коаліції депутатських фракцій[10]. Це спричинило «другу хвилю» виходу депутатів із опозиційних фракцій.

На початку 2012 року керівник громадського руху «Громадянський опір» Олександра Кужель оприлюднила список депутатів-тушок, які «зрадили своїх виборців». Втім, за ознаками вона підпадає під визначення «тушка», адже сама багато разів змінювала політичні сили, що забезпечували її кар'єрне політичне зростання (підтримувала Леоніда Кучму під час роботи у Верховній Раді у 1994–1998 роках, у списках партії «Трудова України» провладного блоку «За єдину Україну!» брала участь у парламентських виборах 2002 року, тоді ж підтримувала команду прем'єра Віктора Януковича, будучи членом команди Сергія Тігіпка, від якого пішла у листопаді 2011 року[11], змінивши свої погляди на прихильність до Юлії Тимошенко.

3 липня 2012 року парламент ухвалив Закон «Про засади державної мовної політики» (на основі проекту № 9073), який здійняв чергову хвилю звинувачень у належності тих або інших депутатів до категорії «тушок».

11 березня 2010 р. при розгляді питання про відставку Ю. Тимошенко з посади прем'єр-міністра та призначення Миколи Азарова, хоча фракції БЮТ і НУНС мали більшість (227 депутатів), 19 «помаранчевих» депутатів, проголосували як і депутати від Партії регіонів — за звільнення Юлії Тимошенко.

За звільнення проголосували 244 депутати:

• усі депутати фракції Партії регіонів (172), КПУ (27), Блоку Литвина (20);

• 11 депутатів фракції НУНС; Бут Юрій Анатолійович, Довгий Станіслав Олексійович, Жванія Давид Важайович, Плющ Іван Степанович, Поляченко Володимир Аврумович, Шемчук Віктор Вікторович, Василенко Сергій Володимирович, Клименко Олександр Іванович, Омельченко Олександр Олександрович, Палиця Ігор Петрович, Слободян Олександр В'ячеславович;

• 8 депутатів фракції БЮТ; Каплієнко Володимир Володимирович, Омельченко Григорій Омелянович, Полунєєв Юрій Володимирович, Савченко Ігор Васильович, Барвіненко Віталій Дмитрович, Веревський Андрій Михайлович, Задирко Геннадій Олександрович, Черпіцький Олег Зенович;

• усі 4 позафракційні депутати; 3 обрані у ВР за списком Партії регіонів (Богословська Інна Германівна, Кисельов Василь Олексійович, Чорновіл Тарас В'ячеславович), 1 обраний у ВР за списком БЮТ (Рибаков Ігор Олександрович).

Першими тушкамим в Верховній Раді України VII скликання стали обрані від Всеукраїнського об'єднання «Батьківщина» батько та син Табалови. Батько, Табалов Олександр Миколайович, був обраний депутатом по багатомандатному округу як № 47 по списку ВО «Батьківщина». Син, Табалов Андрій Олександрович, став депутатом Верховної Ради як кандидат від ВО «Батьківщина» по одномандатному виборчому округу № 99 (Кіровоградська область)[12]. Обидва після обрання депутатами відмовилися вступити в фракцію ВО «Батьківщина» в Верховній Раді[13][14][15][16][17][18][19][20][21][22][23][24][25].

Різко про існування тушок, зокрема в Верховній Раді України VII скликання, висловився Президент України Леонід Кравчук:[26]

Особисто я хотів би вірити в те, що в опозиції більше не буде «тушок» на кшталт Табалових, які ніби клялися на Біблії, а насправді — на казані зі смолою. Такі люди взагалі повинні бути викинуті з політичного життя як клятвовідступники.

4 квітня 2013 року народні депутати Олег Канівець, Віталій Немілостівий, Роман Стаднійчук, Ігор Скосар вийшли зі складу фракції «Батьківщина».[27][28]

Голова фракції «Батьківщина» Арсеній Яценюк в розмові з українськими журналістами в Брюсселі заявив, що за вихід з фракції «Батьківщина» дають 5 млн доларів США і 100 тис. доларів утримання щомісячно.[29][30]

Список «тушок» VI скликання Верховної Ради України

Список «тушок» VII скликання Верховної Ради України