Український католицький університет

Протягом історії богословське навчання прибирало різні форми; наприклад, упродовж перших віків християнства його вираженням була усна традиція Літургії. Аж у середньовіччі на Заході виникли школи й університети, де почало вивчатися богослов'я як наука.

У відповідь на виклик протестантської Реформації та католицької Контрреформації постали перші українські богословські навчальні заклади, зокрема в Острозі та Львові, які суттєво вплинули на релігійно-культурне відродження України наприкінці XVI ст. Після Берестейської Унії в умовах церковного поділу та міжконфесійної конфронтації склалися різні умови для розвитку освіти та богослов'я в обидвох гілках Київської Церкви.

Для Православної Церкви XVII століття цей поділ виявився надзвичайно плідним, зокрема завдяки реформам Петра Могили та діяльності його дітища — Києво-Могилянської Академії. Богословський синтез між Сходом і Заходом, загальна відкритість до «вільних наук», готовність впроваджувати богослов'я в культуру, а культуру — в богослов'я, сприяли тому, що Академія стала інтелектуальним центром усього східного християнства.

Спроби Греко-католицької церкви розвинути власне шкільництво в цей період не увінчалися успіхом — і лише поодинокі духовні особи змогли навчатися в католицьких університетах та папських колегіях. За умов посттридентського уніформізму та постійної нестачі національних інтелектуальних сил виникла традиція покладатися на чужі навчальні та наукові установи, на чужі сили й уми, традиція, яка міцно та надовго вкоренилася в Церкві та плодами якої стали латинізація й культурна полонізація.

Зміни відбулися щойно наприкінці XVIII століття, коли за сприяння австрійської влади було засновано Греко-католицьку генеральну семінарію у Відні (1774), яку 1783 року було перенесено до Львова. Протягом півтора століття семінаристи навчалися на філософському й богословському факультетах Львівського університету, хоч і в цьому навчальному закладі не було змоги відродити й плекати традиції київського християнства.

У XX столітті організація богословської освіти Української греко-католицької церкви зазнала відчутних змін. Митрополит Андрей Шептицький вже у 1905 р. на сесії Австрійського парламенту вимагав заснувати український університет. Лихоліття Першої світової війни і несприятливі політичні обставини того часу не дозволили швидко реалізувати цей намір.

Спонукою до активізації розбудови української вищої школи в Галичині були дії польських властей. Так у 1918 р. в руслі загальної політики полонізації у Львівському університеті було закрито українські кафедри, звільнено професорів-українців, посилився тиск церковної латинізації. Таємний український університет, який став тимчасовим пристановищем для українських професорів і студентів, було насильно ліквідовано 1925 року. У цьому контексті митрополит Андрей Шептицький виступив з ініціативою створення вищої богословської школи.

22 лютого 1928 року митрополит Шептицький видав декрет про заснування у Львові Греко-католицької богословської академії, а вже 6 жовтня 1929 року, відбулося її урочисте відкриття. Першим ректором призначено о. д-ра Йосифа Сліпого. Об'єднавши довкола себе провідні кола західноукраїнської інтелігенції, Академія відразу ж стала центром богословських і філософських наук. На теренах тодішньої Польщі це був єдиний вищий український навчальний заклад. За 10 років існування Академія значно розрослась: відкрили нові факультети, кафедри, професорський склад збільшився до 40 осіб, розвинули видавничу справу, сформували бібліотеку. Наприкінці 1931 року в Академії створили музей, який очолив д-р Михайло Драґан. Від самого заснування Богословська Академія намагалася впроваджувати східні перспективи, проводити інкультурацію богослов'я, хоча межі для подібних ініціатив у Католицькій Церкві, включно аж до II Ватиканського Собору, були доволі вузькі.

Після приходу в Галичину радянських військ у вересні 1939 року Академію було закрито, а студентів репресовано. Внаслідок німецького бомбардування 15 вересня 1939 зруйновано академічну Церкву Святого Духа і бібліотеку. Під час німецької окупації в Академії, хоч і з невеликим професорським складом, відновилося навчання. Із 500 студентів, які навчалися у 1941–1944 роках, лише 60 отримали дипломи. Після повторної радянської окупації навесні 1945 року Богословську Академію було остаточно закрито. Значна кількість випускників та професорів Академії (у тому числі багатолітній ректор, а після смерті митрополита Андрея Глава УГКЦ Йосиф Сліпий) опинилися в сибірському ГУЛАГу або на еміграції.

Однак Церква вижила в катакомбах: таємно вели свою душпастирську працю єпископи і священики, діяли монастирі, підпільно вчилися семінаристи. Професорами і духовними наставниками в цих обставинах виступали переважно колишні викладачі й випускники Академії.

Складною була ситуація з богословською освітою для греко-католиків, які опинилися в еміграції. Через відсутність своїх шкіл вони знову змушені були «позичати» знання там, де обговорювалися сторонні проблеми. У 1963 році після 18 років ув'язнень і таборів до Риму приїхав глава УГКЦ Йосиф Сліпий. Один із перших його декретів стосувався заснування Українського католицького університету; трохи згодом Патріарх заснував Колегію Святої Софії. Студенти УКУ та Колегії Св. Софії під духовною опікою Патріарха Йосифа думали про те, що Церква потребує свого богослов'я, свого підходу до богословствування, потребує мати свою науково-навчальну інституцію. Вже у 70—80-х роках українські семінаристи, що навчалися в Римі, замислювалися над перспективою створення українського католицького богословського факультету, розробляли відповідні навчальні програми, які відповідали б потребам нашої Церкви. Згодом завдяки їхнім зусиллям почалося відновлення Львівської богословської академії.

У 1992 році з благословення Глави УГКЦ Верховного Архиєпископа Мирослава Івана Кардинала Любачівського було створено комісію у справі відновлення Богословської Академії. У 1994 році Львівський Синод єпископів проголосував за відновлення ЛБА. У вересні того ж року Академію було офіційно відкрито. Після відкриття Академії у 1994 році, прийому студентів та перших двох років навчання керівництво ЛБА розпочало працю над її акредитацією. 1998 року Академія здобула визнання Конгрегації Католицької Освіти. Диплом бакалавра богослов'я, який отримали перші випускники Академії у 1999 році, визнають усі католицькі та багато некатолицьких навчальних закладів світу. З 1999 діє науково-дослідний підрозділ Інститут літургійних наук.

28 червні 2002 року Академію було реорганізовано в Український католицький університет. 2003 року в УКУ з'явилося власне видавництво.

«Лекція Свободи» пам'яті Олександра Кривенка — щорічна публічна лекція в Українському католицькому університеті на згадку про журналіста Сашка Кривенка. Її неформально організовують товариші Кривенка щороку близько до дати його уродин (13 травня).

Тема лекції — про свободу в широкому сенсі та особистому розумінні лектора. Структура акції: слово-спогад про О. Кривенка, слово-презентація лектора, сама лекція. Традиційно одночасно з лекцією вручається премія імені Кривенка «За поступ у журналістиці» — найкращому українському публіцистові.

Лектори:

• 2004 — Адам Міхнік, редактор польської «Газети Виборчої»;
• 2005 — (експериментально) прем'єра документального фільму;
• 2006 — Богуміла Бердиховська, польська публіцистка;
• 2007 — Савік Шустер, журналіст;
• 2008 — о. Борис Ґудзяк, ректор УКУ;
• 2009 — Юрій Андрухович, письменник;
• 2010 — Антон Олійник, професор (інституційна економіка), Університет «Меморіал» (Канада), ДУ-Вища школа економіки (Росія).
• 2011 — Всеволод Речицький, конституційний експерт Харківської правозахисної групи.
• 2012 — Сергій Рахманін, заступник головного редактора «Дзеркала тижня».
• 2013 — Наталя Яковенко, історик.
• 2014 — Ахтем Сеїтаблаєв, кінорежисер.
• 2015 — Олена Стяжкіна, історик.
• 2016 — Святослав Вакарчук[6], музикант.
• 2017 — Борис Херсонський, письменник.
• 2018 — Ігор Козловський, релігієзнавець.
• 2019 — Ярослав Грицак, історик.