Хлопоманство

Хлопоманство виникає серед університетської молоді Києва, яке, окрім нечисельної групи росіян, а також поляків, що прибували з Царства Польського, складалося, в основному, із київсько-подільсько-волинської шляхетської молоді, вихованої в традиціях польської культури.[2]

Хлопоманство знайшло також відгук серед молоді Лівобережжя, зокрема в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі й інших містах. Серед основоположників хлопоманства були: Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський, Кость Михальчук, Павло Житецький, Павло Чубинський, Король Август Гінч.

Хлопомани вважали, що свої демократичні переконання на теренах України можна реалізувати лише ідентифікуючи власну національну спільність із місцевою українською людністю — селянством, вони певний час намагалися переконати в тому ж польську студентську громаду, до якої самі належали.

Хлопомани ставили своїм завданням добровільне служіння своїм учорашнім «слугам», підняття освітньо-культурного рівня селянства та його громадянської свідомості.

Ідеологом хлопоманства був Володимир Антонович — який також накреслив і програмові його засади. Відповідаючи на закиди з польського боку в зраді і ренеґатстві, Володимир Антонович відкидав «шляхетський порядок і ієзуїтизм, противний духові нашого народу й шкідливий для його життя…» («Моя исповедь»), закликав полюбити народ, серед якого живеш, жити його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої предками і активно працювати для народу, щоб спокутувати гріхи своїх батьків перед цим народом.

У першому числі «Основи» за 1862 р., у своїй знаменитій «Сповіді» В. Антонович детально розтлумачив позицію нової української еліти — націєтворців.[2] Реагуючи на звинувачення польського шляхтича Тадеуша Падалиці у відступництві В. Антонович погодився і назвав себе відступником, але констатував, що він відступився від ідеології шляхетської обраності та зверхності. Для польських шляхтичів, що живуть в Україні, писав він, є лише два шляхи: «або полюбити народ, серед якого вони живуть, пройнятися його інтересами, повернутися в народ, колись залагодити покинутий їх предками і невтомною працею та любов'ю, в міру сил, залагодити все зло, принесене ними народу, який вигодував чисельні покоління вельможних колонізаторів, і якому ці останні за піт та кров платили презирством, лайкою, зневагою його релігії, звичаїв, моралі, людськості, — або ж, якщо для цього не вистачить моральної сили, переселитися в землю польську, заселену польським народом для того, щоб не додавати собою ще однієї дармоїдської особи, для того, щоб нарешті, позбутися самому перед собою огидного докору в тому, що і я теж колоніст, теж плантатор, що і я опосередковано чи безпосередньо (що однаково) користаюся чужою працею, заступаю розвитку народу, в хату котрого я заліз непрошений, з чужими йому намірами, і що я належу до табору тих, хто прагне загальмувати народний розвиток туземців і що невинно поділяю відповідальність за їх дії».[3] [4]

Інтерес хлопоманів до простонародного життя задовільнявся щорічними «виходженнями в народ» під час «літніх вакацій». На кінець 50-х років такі подорожі здійснювали чисельні однодумці В. Антоновича, при чому вони не були лише зовнішнім спостереженням за життям селян, а супроводжувалися безпосередніми контактами, коли студенти брали участь у сільських роботах разом із селянами, а також спільно з ними відпочивали.[2]

У слідчий справі, яка наприкінці 1860 р. велася щодо ряду київських студентів, звинувачених у «злочинному зближенні з селянами» зберігся допит В. Антоновича, звідки ми маємо детальний опис канікулярних подорожей хлопоманів.

«1859 року з товаришем Тадеєм Рильським здійснив тривалу подорож Київською, Херсонською та Катеринославською губерніями… Антонович бажав придивитися до народного побуту, мови, звичаїв, способу життя тощо …для написання нарису про народний побут, з метою розміщення в журналі. Одяг селянський у Антоновича є й він любить його носити виключно з міркувань естетичної симпатії. Він ним послуговувався під час етнографічної екскурсії…»[5]

Ставлення уряду Російської імперії до хлопоманства, може послужити прикладом атмосфери взаємної підозрілості, в російсько-українсько-польських відносинах. З одного боку, урядові не могло не сподобатися, коли хлопомани переходили з католицтва до православ'я і відмовлялися підтримувати польський національний рух. Але польські опоненти хлопоманів поспішали звернути увагу властей на неблагонадійність їх соціальних переконань, а також на їх українофільську орієнтацію.[6]

Обороняючись перед закидами, що українці співпрацюють із російськими революціонерами («Молодая Россия»), хлопомани опублікували за підписом 21 особи «Отзыв из Києва» (у московській «Современной летописи», XI, 1862).[7] У цій заяві автори відкидали революційні засоби боротьби, вважаючи за єдину свою мету турботи за народну освіту, спростовували також закид у сепаратизмі, бо хлопомани не підносили питання про відокремлення України від Росії, вважаючи, що для непідготовленого і в більшості неграмотного народу проблема сепаратизму не була реальною. Підкреслення аполітичності випливало з переконання, що насамперед слід піднести освіту й культуру мас, але також з обережності перед владою. Тому хлопомани діяли легально, щоб не наразитися на закиди у революційної діяльності.

Хлопоманські настрої певної частини студентства дедалі більше загострювали національне питання. На середину ХІХ ст. молодь, яка вступала до Київського університету, переважно була вихована польською культурою. Ця ж культура панувала серед них протягом всього навчання.[2]

Кость Михальчук у своїх спогадах зауважував, що перехід правобережної польсько-культурної молоді «в українство» був надзвичайно драматичним і навіть героїчним кроком. Такий перехід відбувався зі значно більшими випробуваннями для сумління, аніж виявлення українофільства лівобережцями. Адже «треба врахувати ту політичну репутацію і той незаперечний моральний авторитет, яким послуговувалася польська справа у Європі, а водночас і той легендарний ореол, яким наділявся в очах цивілізованого світу польський народ і його інтелігенція». Тож можна собі уявити, писав К. Михальчук, наскільки неймовірно важко було тим людям, що зважилися на відступ від такого бездоганного авторитету, як не просто було «виправдатися не лише перед цим суспільством, але й перед самими собою, перед власним сумлінням і честю, тим більше, що ці люди, виховані в польському середовищі, органічно поріднені з ним та його культурою, жили її життям та інтересами…»[8]

Розрив з польськими патріотами покладає початок національно-політичному самовизначенню в середовищі київської молоді, а водночас появі української громади, яка аж ніяк не була самоціллю. Об'єднання відбувається не заради перебування у певній організації, а стає наслідком широкої українофільської громадської роботи, що розгорнулася у 1859 р. спочатку в Києві, а далі по всіх теренах України.[2]

1859 хлопомани працювали у Київській Громаді; допомагали закладати недільні школи, для навчання елементарній писемності співпрацювали з редакцією «Основи», до числа співробітників якої входили В. Антонович та Ф. Рильський.

Культурно-освітня діяльність хлопоманів викликала обвинувачення з боку російських публіцистів у політичних зв'язках із польським повстанням 1863–1864, хоч хлопомани вважали його чужою справою. У висліді репресій російської влади («Валуєвський циркуляр») хлопомани припинили свою діяльність, але брали участь у діяльності Київської Громади та в інших громадських заходах без організованого оформлення.

Хлопоманські настрої певної частини студентства дедалі більше загострювали національне питання. Зближаючись із українським селянством, виявляючи до нього симпатію, співчуття, а далі й захоплюючись його культурою, світоглядними переконаннями, морально-етичними цінностями тощо, воно не могло одночасно лишатися прихильниками польського національного інтересу.

Українське хлопоманство, детермінічно пов'язане із українофільством, формувало із хлопоманів з їхніми україноцентричними переконаннями українських націоналістів, тобто людей, які не лише ідентифікували власну належність до українського народу, але також виявляли громадянську активність щодо утвердження національних інтересів свого народу. Значна частина вихованої на польській культурі молоді, відмовляючись від аристократизму та від власних станових привілеїв цілком закономірно зрікалася тієї самої польської культури і водночас проявляла себе українською національною елітою.[2]

1. Церашкович П. У. Беларусы. Энцыклапедыя Гісторыі Беларусі. — Мінск, 1993. — С. 471.
2. Юрій Земський. Польська, російська та українська еліти в змаганнях за Правобережну Україну у середині ХІХ ст. — Хмельницький, 2011. С. 203.
3. Антонович В. Моя Исповедь. Ответ пану Падалицы в Х книжке // «Основа» . 1862. — Січень. — С. 93-94
4. Польський журналіст Падалиця назвав Антоновича перевертнем, який зрікся свого стану і клану. В першому числі часопису «Основа» за 1862 рік Антонович йому відповів:

   «Вам добре відоме, д. Падалице, що перше як відважитися розійтись із шляхтою і всіма її моральними достатками, я випробував усі шляхи замирення; вам відомо і те, яка була з вашого боку зустріч усіх спроб урезонити «вельможних» до людського поводження з селянами, до клопотання про освіту народну на власних його національних основах, до визнання за українське, а не польське того, що є українське, а не польське; адже ж ви були свідком, як подібні міркування викликали спершу посвист та смішки, потім пересердя, глум і лайку, а нарешті – несправедливі доноси і натяки на Коліївщину. Після того, певна річ, залишилося або зректися своєї совісті, або покинути наше суспільство; я вибрав останнє, і покладаю надію, що працею та любов’ю зроблю, що українці коли-небудь визнають мене за сина свого народу через те, що я готовий поділити з ним… Виходить, д. Падалице, ваша правда! Я - перевертень і пишаюсь цим так само, як пишався б в Америці, якби з плантатора перевернувсь на аболіціоніста, чи в Італії з папіста став би чесним працьовитим слугою спільної народної справи»

5. Див.: ЦДІЛ, ф. 442, оп. 810, спр. 132, арк. 233–234 зв.
6. Алексей Миллер. Украинский вопрос в Российской империи. — К.: 2013 С. 95 — 96
7. «Современная летопись», що виходила при катковському «Руссском вестнике», надрукувала статтю про київське, як вона висловилася, хлопоманство. Тон її глузливий, шовіністично зверхній. У Борисполі, в домі Платона Чубинського, Антонович, Житецький, Павло Чубинський з гуртом однодумців написали відповідь «Современной летописи», в якій пояснювали свою позицію і свої переконання. Цікава деталь. Київський генерал-губернатор Васильчиков, якому надіслали на візування ґранки цього матеріялу, наклав на ньому таку візу:

   «Коли дивитися на цих осіб (людей, що підписали колективну відповідь. – М.С.) як на фундаторів Громади, що її справжня мета і напрямок абсолютно невідомі урядові; коли звернути увагу на те, що члени цієї Громади без дозволу влади взяли на себе, не знати з яких мотивів, освіту простого народу, і не вважаючи на усі обвинувачення та нарікання з боку суспільства, провадять справу й далі; коли, нарешті, мати на увазі, що вони склали Громаду в державі, що за її законами ніяке товариство, навіть не заборонене від уряду, не може установитися без дозволу і без відома відповідної влади, то за такими причинками незручно дозволяти до друку статтю «Общественние вопроси». Проте, з другого боку, через те, що особи, які підписали статтю, оголосивши свої прізвища, викликають своїх обвинувателів виявити їх неблагонадійні прямування шляхом друкованого слова і розв'язати змагання прилюдним обговоренням, то було б корисно цю заяву надрукувати, бо літературна полеміка мусить допомогти урядові в цій справі – виявити мету і з'ясувати дух і напрямок тих осіб, що підписали статтю. Окрім того, голосна заява цих людей про їх погляди і завдання діяльності повинна зупинити їх перед неблагонадійними вчинками через те, що на них звернута буде увага їх супротивників, яких покликано на суд громадянства.»

8. Михальчук К. П. Из украинского былого // Украинская жизнь. — 1914. — № 8-10. С. 70 — 71

• В.С. Шандра Хлопоманство // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 384. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.
• Юрій Земський. Польська, російська та українська еліти в змаганнях за Правобережну Україну у середині ХІХ ст. — Хмельницький, 2011. С. 210–213
• Алексей Миллер. Украинский вопрос в Российской империи. — К.: 2013 С. 95 — 96
• Церашкович П. У. Беларусы. Энцыклапедыя Гісторыі Беларусі. — Мінск, 1993. — С. 471.
• Михальчук К. П. Из украинского былого // Украинская жизнь. — 1914. — № 8-10. С. 70 — 71
• Див.: ЦДІЛ, ф. 442, оп. 810, спр. 132, арк. 233–234 зв.
• Антонович В. Моя Исповедь. Ответ пану Падалицы в Х книжке // Основа. 1862. — Січень. — С. 93-94
• Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• Антонович В. Моя исповедь. Основа, кн. І. 1862;
• Драгоманов М. До історії укр. хлопоманів у 1860 pp. Житє і слово, кн. III. 1895;
• Антонович В. Автобіографічні записки. ЛНВ, кн. VII–IX. Л. 1908;
• Познанський Б. Воспоминания. Укр. Жизнь, ч. 8 — 10. 1914;
• Мицюк О. Укр. хлопомани. Чернівці 1933;
• Zachowski R. Do ideologji chlopomanów ukraińskich. Biuletyń Polsko-Ukrainski, Nr. 100. B. 1935;
• Суспільно-політ. рух на Україні в 1863–1864 pp. Матеріали і документи. К. 1964.
• Лисяк-Рудницький І. Інтелектуальні початки нової України // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — К., 1994. — Т.1.
• О. В. Берестенко, С. О. Шамара. Національний ренесанс «хлопоманів» в історії польсько-українських самовизначень (соціально-психологічне дослідження)
• М.Ф. Слабошпицький Володимир Антонович повертається. (Післямова) // Антонович В. Б. Про Козацькі часи на Україні. / Післям. М.Ф.Слабошпицького; Комент. О.Д.Василюк та І.Б.Гирича — К.: Дніпро, 1991. — 238 с. ISDN 5-308-01400-0

• Хлопомани // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1967. — Т. 8, кн. XVI : Літери Уш — Я. — С. 2008. — 1000 екз.