Шабельники (Золотоніський район)
Шабе́льники — село в Україні, в Золотоніському районі Черкаської області, входить до складу Піщанської сільської громади. Розташоване на березі Кременчуцького водосховища, поблизу річки Супій, за 28 км від районного центру — міста Золотоноші, за 15 км від залізничної станції Гладківщина та за 12 км від пристані Прохорівка. Населення 699 чоловік (на 2001 рік).
| село Шабельники | |
|---|---|
| Країна |  Україна |
| Область | Черкаська область |
| Район/міськрада | Золотоніський |
| Громада | Піщанська сільська громада |
| Рада | Піщанська сільська рада |
| Облікова картка | Шабельники |
| Основні дані | |
| Засноване | 30-ті 40-ві роки 17 століття |
| Населення | 699 (на 2001 рік) |
| Поштовий індекс | 19753 |
| Телефонний код | +380 4737 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 49°41′19″ пн. ш. 31°46′14″ сх. д. |
| Середня висота над рівнем моря |
82 м |
| Водойми | Дніпро, Супієць, Супій |
| Відстань до обласного центру |
34,6 (фізична) км[1] |
| Відстань до районного центру |
28 км |
| Найближча залізнична станція | Гладківщина |
| Відстань до залізничної станції |
15 км |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | с. Піщане, вул. Шеремета Руслана, 98а |
| Сільський голова | Семенюта Руслан Святославович |
| Карта | |
  Шабельники | |
 Шабельники | |
| Мапа | |
| |
Історія
Історія села почалася у 30-40-х роках XVII століття. На карті французького інженера Боплана назва позначена в перекрученому вигляді «Чабельнік» (Czabelnik).[2] Село належало до Піщанської сотні спочатку Черкаського, а згодом Переяславського полку.
Назва села походить від першого поселенця — якогось Шабельника[джерело?]. Очевидно, хтось із його роду займався виготовленням шабель, був зброярем. Таке прізвище (Шабельник, Шабельниченко) досить поширене в козацьких реєстрах XVII-XVIII століть.
З 1779 року у селі церква Сави Освященного.[3][4]
Станом на 1781 рік у селі був 71 двір із населенням 223 мешканця. У Шабельниках тоді проживало 2 різночинці, 2 церковники, 27 виборних козаків, 15 козаків-підпомічників, 29 посполитих і козацьких підсусідків. Як відзначено в документі того часу, землі села належали «разного звания казенным людям, казакам и владельцу секунд-майору Федору Иваненко».
Село є на мапі 1812 року.[5]
За даними на 1859 рік у власницькому та козацькому селі Золотоніського повіту Полтавської губернії, мешкало 593 особи (284 чоловічої статі та 309 — жіночої), налічувалось 156 дворових господарств, існувала православна церква[6].
Станом на 1885 рік у колишньому державному та власницькому селі Піщанської волості мешкало 740 осіб, налічувалось 133 дворових господарства, існували православна церква, школа, постоялих будинок, 2 водяних і 2 вітряних млини, винокурний завод[7].
1889 року в селі у невеликій сільській хаті було відкрито парафіяльну школу[джерело?], 1911 року на кошти земства побудовано шкільний будинок.
За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 1744 осіб (1147 чоловічої статі та 597 — жіночої), з яких 569 — православної віри[8].
В 1910 році кількість дворів збільшилася до 269. Населення тоді склало 1484 особи. За подвірно-господарським переписом у 1910 року в селі налічувалося 212 письменних чоловіків і 29 жінок.
На території села працював колгосп «Шлях Ілліча». 1930 року організовано лікнепи. 1937 року — відкрито семирічну школу.
215 селян брали участь у радянсько-німецькій війні, з них 106 нагороджено бойовими орденами та медалями. На вшанування пам'яті про 106 загиблих у боях проти нацистів односельців встановлено обеліск Слави.
1943 року відновилося навчання в семирічній школі. 1960 року школу реорганізовано у восьмирічну.
Після війни виник колгосп ім. Горького, який мав в користуванні 2,1 га тисячу сільськогосподарських угідь, в тому числі 1,3 тисячі га орної землі. Господарство вирощувало зернові і технічні культури (м'ята, коноплі). Працювали 2 млини, лісопильня, кузня.
Станом на 1972 рік в селі мешкало 972 чоловіка, працювали восьмирічна школа, філія музичної школи, клуб на 240 місць, бібліотека з фондом 9,2 тисячі книг, фельдшерсько-акушерський пункт, пологовий будинок, дитячі ясла, стаціонарна кіноустановка, радіовузол, ощадна каса, швейна майстерня.
У січні 1977 року колгосп було приєднано до колгоспу «Більшовик» села Дмитрівка. Наприкінці 1988 року роз'єдналися із колгоспом «Більшовик» і утворився в Шабельниках колгосп «Зоря», який згодом було реорганізовано у СТОВ «Зоря», пізніше — СТОВ «Шабельники», з 2006 року — ТОВ «АГРО-КОЛОС-05».
Сучасність
Сьогодні[коли?] у селі діють Шабельниківський навчально-виховний комплекс, Будинок культури на 240 місць, бібліотека, фельдшерсько-акушерський пункт, радіовузол, два приватні магазини, два магазини райСТ, відділення зв'язку.
Джерела
Примітки
- maps.vlasenko.net(рос.)
- Карта Боплана. Квадрат 1-2. freemap.com.ua.
- Зведений каталог метричних книг, клірових відомостей та сповідних розписів (укр.). Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України).
- Зведений каталог метричних книг що зберігаються в державних архівах України т.4, ст. 697 (укр.). Український науково-дослідницкий інститут архівної справи та документознавства.
- Большая карта Российской Империи 1812 года для Наполеона. www.etomesto.ru. Процитовано 10 листопада 2021.
- рос. дореф. Полтавская губернія. Списокъ населенныхъ мѣстъ по свѣдѣніямъ 1859 года, томъ XXXIII. Изданъ Центральнымъ статистическимъ комитетомъ Министерства Внутренних Дѣлъ. СанктПетербургъ. 1862 — 263 с., (код 975)
- Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя / Составилъ старшій редактор В. В. Зверинскій — СанктПетербургъ, 1885. (рос. дореф.)
- рос. дореф. Населенныя мѣста Россійской Имперіи в 500 и болѣе жителей съ указаніем всего наличнаго въ них населенія и числа жителей преобладающихъ вѣроисповѣданій по даннымъ первой всеобщей переписи 1897 г. С-Петербург. 1905. — IX + 270 + 120 с., (стор. 1-177)
Література
- Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 000 прим.