Шуцманшафт (Третій Рейх)

109-й батальйон охоронної поліції (нім. 109 Batalion Schutzmannschaft / SchutzmannschaftsBtl 109) — підрозділ охоронної поліції. Сформовано в жовтні 1941 року у Вінниці з військовополонених РСЧА і добровольців — представників різних національностей і реґіонів України. В лютому 1942 до них приєдналися дві сотні Буковинського куреня.[2]

Ця Подільська група, що складалася переважно з вижниччан,^{[уточнити]} була найбільшою похідною формацією з тих, котрі вийшли з лав Буковинського Куреня і діяли самостійно у Східній Україні, і які не входили до німецьких військових структур. Перед ними було поставлено завдання формувати місцеві органи українських адміністрацій, шкіл, курсів, організовувати громадсько-політичне життя Поділля. За відпрацьованим планом ці дві сотні людей були роззосереджені відповідно до своїх організаційних функцій по різних населених пунктах і, як правило, компактних загонів не складали. Керував роботою буковинців на Поділлі Андрук Юрій («Буревій»).[2]

Провідник браїлівського підрозділу Подільської групи Осташек заявляв в розмові з місцевими людьми, що німці є нічим не ліпшими від більшовиків. За це німці його розстріляли в Браїлові 9 лютого 1942 р.

Наприкінці зими 1942 р. німці стали вимагати списки тих, хто прийшов на Східну Україну з Галичини чи з Буковини. Щоб уникнути німецьких переслідувань, члени Подільської групи зголосилися добровольцями до 109-го батальйону генерала Івана Омеляновича-Павленка, молодшого брата генерала УНР Михайла Омеляновича-Павленка.[2]

Це не врятувало від арешту в квітні 1942 р. і довготривалого ув'язнення в житомирській тюрмі Юрія Андрука. Вдруге його було заарештовано німцями в січні 1944 р., однак йому вдалося втекти з тюрми в час радянського наступу і перебратися до Галичини.

Батальйон діяв проти партизанів на Поділлі, на зовнішньому кільці охорони ставки Wehrwolf під Вінницею, але після втрати довіри німців був перекинутий у Білорусь, де зазнав значних втрат. У 1944 році був виведений в Тернопіль, де 200 бійців пішли в ліс до лав УПА.[2]

115-й батальйон охоронної поліції(нім. 115 Batalion Schutzmannschaft / SchutzmannschaftsBtl 115) — підрозділ охоронної поліції. Сформовано в кінці 1941 року в Києві з особового складу Буковинського куреня (деякі члени якого були також включені до складу шуцманшафт батальйонів 109-го і 118-го) і з військовополонених РСЧА.

Командиром батальйону призначений майор Пфаль, заступником — гауптман Поль. У кожну сотню (роту) і чоту (взвод) офіцерами призначені один німець та один українець.[3]

Військовослужбовці батальйону (в основному, колишні військовополонені-українці, в тому числі, зі складу польської і Червоної Армії) в січні були обмундировані у військову литовську уніформу, в лютому їм були видані гвинтівки, і вони почали нести службу по охороні порядку в Києві. Буковинці, які влилися до складу батальйону, були розкидані по різних сотнях, без утворення окремого підрозділу.[3]

Спочатку батальйон розміщувався в Києві на вул. Левашовській (тепер вул. Шовковична) в колишніх приміщеннях міліції.[3]

У цей період німці намагалися ліквідувати будь-які прояви українського характеру 115-го батальйону. На відміну від синьо-жовтих нарукавних пов'язок, які носили члени Буковинського куреня, стрільці батальйону повинні були носити білі пов'язки зі своїм порядковим номером (№ 1 — у командира батальйону). До якогось часу допускалися тризубці на головних уборах, які військовослужбовці батальйону отримували від своїх друзів з підпілля, але незабаром були змушені зняти і їх.[3]

Військовослужбовці займалися військовою муштрою і охороною артилерійського парку біля Києво-Печерської Лаври.[3]

Одночасно проводилися гоніння на націоналістичні елементи в батальйоні, в основному на буковинців та галичан. Жоден з них не був підвищений на керівні посади, а в травні німцями були проведені масштабні арешти «західняків».[3] "Десь під час Зелених Свят німці заарештували всіх офіцерів, буковинців і галичан, було багато заарештовано і унтер-офіцерів. Всі були арештовані гестапо з вул. Короленка, 33 (тепер вул. Володимирська), звідки так ніхто і не повернувся "[4].

Після арештів у батальйоні офіцерів стало не вистачати, і німці підвищили до рангу офіцерів колишніх сержантів Червоної Армії, не призначаючи на ці посади нікого з буковинців або галичан. Сотником третьої сотні був призначений капітан ще царської армії Некрасов. У серпні гестапо здійснило обшук у кількох військовослужбовців, які прийшли в батальйон з похідних груп ОУН, і у сотника Кравця. Шукали антинімецькі націоналістичні листівки, а через кілька днів після цього один з німецьких офіцерів наказав зняти з головних уборів тризуб. Цей наказ — разом з кадровою чисткою — був дуже показовим. В результаті, як відзначав очевидець цих подій «відпали всякі питання про німецьку політику на Україні».[3]

У червні 1942 батальйон поповнився молодими хлопцями у віці близько 20 років з Києва, Білої Церкви, з Черкащини, які були набрані там для вивезення на роботу до Німеччини. На основі однієї з сотень 115-го батальйону, в якому служило багато колишніх членів Буковинського куреня, цього поповнення і військовополонених РСЧА[5]) в липні[5] був сформований ще один, 118-й шуцманшафт батальйон, який спочатку розташовувався в одному дворі зі 115-м по вул. Левашовській.[3] При цьому, фактично, третя рота 115-го батальйону стала першою ротою 118-го батальйону.[6] Після остаточної комплектації в липні 115-й батальйон налічував 350 осіб .[3]

Під час реформування з Києва зникли стрілець Зав'ялець і писар третьої сотні бунчужний Стрілецький — в батальйоні ходили чутки, що вони відправилися до повстанців у волинські ліси. Це були не перші дезертири. Важкі обставини служби в 115-му і 118-м батальйонах і дискримінація західних українців, вже з перших місяців служби спонукали вояків до дезертирства, хоча, як згадував О. Білак, «буковинці думають, що це невигідно, щоб наші дезертирували», тому що їм на зміну приходив червоноармійський і білогвардійський елемент, часто байдужий, і іноді ворожий до всього українського. З іншого боку, близькість українського націоналістичного підпілля та його вплив на особовий склад робили батальйони в очах німців ненадійними в разі їх можливого застосування в Україні. Тому німецьке командування зробило все, щоб віддалити особовий склад українських батальйонів від українського підпілля, позбавивши їх можливості допомагати один одному.[3]

27 серпня 1942 115-й батальйон залишив свої казарми і відправився на залізничну станцію по вулиці Червоноармійській повз польський костел, по тій же дорозі, по якій 9 місяців тому вступав до Києва Буковинський курінь. Військовослужбовці йшли під важким враженням страти двох дезертирів, Малашіча і Боднаренка, яку гестапівці у «виховних цілях» провели у дворі казарми на Левашовській перед вишикуваними в дорогу батальйонами. Увечері, коли стемніло, 115-й батальйон назавжди покинув Київ, за ними вирушив і 118-й батальйон. Їх відправляли в Білорусь, де вони провели майже два роки в боях з радянськими партизанами.[3]

Нарукавні нашивки 115-го та 118-го батальйонів Охоронної поліції

[7]

118-й охоронний поліцейський батальйон (нім. 118 Batalion Schutzmannschaft / SchutzmannschaftsBtl 118) — підрозділ німецької допоміжної поліції (Schutzpolizei), сформований в липні 1942 р. у Києві на основі однієї з рот 115-го охоронного поліцейського батальйону і з військовополонених РСЧА[8]. З 115-го батальйону були взяті на формування 118-го батальйону близько 100 чоловік.[9] Батальйон був переформовано і поповнено в листопаді 1942 року.[10] 118-й охоронний поліцейський батальйон включав близько 500 чоловік. В кінці 1942-го, бійці 118-го батальйону були вивезені на вантажівках у м. Мінськ. З Мінська батальйон був посланий в Плещениці. Після перебування в селі, батальйон перейшов в Еві, польське село, де залишався близько 1 року, тобто з осені 1943 до радянського наступу навесні 1944-го.[6]

Командирами батальйону були колишній майор польської армії Смовський, потім — колишній кадровий майор РККА Іван Шудря. У грудні 1942 року начальником штабу 118-го поліцейського батальйону став Григорій Васюра, колишній кадровий офіцер — старший лейтенант Червоної Армії. З його ім'ям пов'язують участь батальйону в знищенні жителів білоруського села Хатинь. Операцію в Хатині також проводило німецьке «зондер-з'єднання СС Дірлевангер» (нім. "SS-Sonderregiment Dirlewanger")[11].

У липні 1944 в результаті відступу німецьких військ з Білорусі 115-й і 118-й охоронні батальйони були перекинуті до Франції для виконання охоронних функцій. Після перекидання ці формування були перейменовані, відповідно, в 62-й і 63-й шуцманшафт батальйони у складі 30-ї гренадерської дивізії СС (2-ї російської) (нім. 30.Waffen-Grenadier-Division der SS (russische Nr. 2). 21 серпня 1944 62-й і 63-й батальйони були об'єднані в єдине формування (62-й батальйон); були призначені нові німецькі командири. Однак вже 27 серпня (в день, призначений німцями для виходу на антипартизанські позиції) батальйон практично в повному складі перейшов на сторону французького руху опору, і був переформований у 2-й український батальйон імені Тараса Шевченка (Le 2 Bataillon Ukrainien des Forces Francaices de L'Interier, Groupement Frontiere, Sous-Region D.2.). 1-й український батальйон їм. Івана Богуна в складі французького руху опору був утворений з 102-го волинського шуцманшафт батальйону.[3]

Після звільнення території Франції, обидва батальйони увійшли до складу 13-ї напівбригади і маршового полку французького іноземного легіону, в рядах якого воювали до кінця війни.[12] Після війни деякі з бійців продовжили службу в Іноземному легіоні.

201-й батальйон охоронної поліції СД (нім. Schutzmannschaft Battailon 201) («Український легіон») — німецький підрозділ, сформований з легіонерів спеціальних підрозділів «Нахтігаль» і «Роланд», створених Абвером на початку 1941 року, основу яких становили переважно прихильники та члени ОУН(б). Батальйон з березня до грудня 1942 діяв на території Білорусі. Перший з українських батальйонів, сформованих на території генерал-губернаторства.[13]

До кінця жовтня 1941 року «Український легіон» у складі близько 650 чоловік був перебазований у Франкфурт-на-Одері, де з 25 листопада з його членами почалося укладання індивідуальних контрактів на службу в німецькій армії строком на 1 рік — з 1 грудня 1941 року по 1 грудня 1942.

Батальйон формально очолив гауптман Євген Побігущий, (хоча фактичне керівництво здійснював німець — гауптман СД В.Моха.) Його заступником був призначений Роман Шухевич, звання якого відповідало німецькому званню гауптмана (капітана). Формування складалося з чотирьох рот (сотень), командирами яких були сотник Шухевич, сотник Бригідер, поручник Сидор і поручник Павлик.

З 19 березня 1942 батальйон брав участь в антипартизанських діях на території Білорусі. Найбільш великі сутички з партизанами відбулися 16 і 20 червня, 25 липня і 19 серпня. 29 вересня батальйон втратив 27 осіб.

За 9 місяців перебування в Білорусі, за власними даними, 201-й охоронний батальйон знищив більше 2000 радянських партизанів, втративши 49 осіб убитими і 40 — пораненими.[14]

Одним з останніх повідомлень про дії батальйону в Білорусі є звіт про бій 3 листопада 1942 за 20 км від Лепеля.[15]

Після закінчення терміну контракту, батальйон, який налічував 650 солдатів і сержантів і 22 офіцери-галичанина, був роззброєний і протягом місяця (з 5 грудня 1942 до 14 січня 1943) частинами перекидався до Львова.

Через якийсь час після приїзду до Львова частина офіцерів було затримано СД, частина, серед яких був і Шухевич перейшла на нелегальне становище і взяла участь у формуванні УПА.

Незабаром всі затримані офіцери батальйону були звільнені і приєдналися або до УПА або до 14-ї гренадерської дивізії Ваффен СС «Галичина» — колишній командир Побігущий, після чергового навчання, став командиром батальйону дивізії .

• Брилевський Василь — майбутній командир загону ім. Хмельницького у ВО «Заграва», начальник вишкільного відділу КВШ УПА-Захід.
• Василяшко Василь — майбутній командир куреня «Галайда» і 12-го (Сокальського) Тактичного відтинку «Климів».
• Гудзоватий Петро — майбутній шеф штабу ВО «Тютюнник» та Східної ВО (з'єднані групи «44»).
• Ковальський Юліан — майбутній сотник УПА (посмертно). Перший начальник штабу УПА на Волині.
• Левицький Микола — майбутній шеф штабу Воєнної Округи УПА «Заграва», інспектор штабу УПА-Північ.
• Линда Остап — майбутній 1-й командир військової округи УПА ВО-2 «Буг».
• Мельник-«Хмара» Петро — майбутній командир куреня «Дзвони» і ТВ-21 «Гуцульщина».
• Побігущий Євген — майбутній полковник УНА, командир полку в 14-й гренадерській дивізії Ваффен СС «Галичина».
• Сидор-Шелест Василь — майбутній полковник УПА, командир оперативної групи УПА-Захід.
• Федик Богдан — майбутній курінний Бережанського куреня, а згодом відділу «Лісовики», командир 18-го (Чортківського) ТВ «Стрипа».
• Харків Віктор-«Хмара» — майбутній командир ВО-1 «Башта».
• Шухевич Роман — майбутній Головнокомандувач УПА.