Анна Валентинович

Президент Лех Качинський вручає Анні Валентинович Орден Білого Орла, 3 травня 2006

Меморіальна дошка на будинку, де Валентинович жила в останні роки.

Народилася на вже нині неіснуючому хуторі біля с. Сінне у багатодітній українській селянській родині штундистів Назара та Приськи (з родини Пашковець) Любчиків. Батько мав 5 дітей від першого шлюбу, від другого — ще 5: Ольга, Петро, Катерина, Василь, Ганна (крім того, мати Приська мала від першого шлюбу з Олексою Сущиком сина Івана, який після війни був висланий у Сибір на 15 років каторги за співпрацю з УПА, А. Валентинович 2009 року була на його похороні).

Анна закінчила 4 класи сільської школи в Сінному (пізніше німці закрили школу). У восьмилітньому віці втратила матір (1937), у 1940 році Назар Любчик одружився втретє, з Марією Озарчук і мав від цього шлюбу ще 5 дітей). Через належність сім'ї до штунди записи про родину Любчиків в метричній книзі місцевої православної парафії відсутні.

У період 1939—1941 роки більшовицька влада розкуркулила сім'ю Любчиків — відібрала землю й інвентар.

Тим часом у поширений інший варіант родоводу А. Валентинович: вона нібито народилася 15 серпня 1929 року в Рівному, у польській римо-католицькій родині Яна та Александри Любчиків.

Через важкий матеріальний стан родини, Анна з 12 років працювала служницею в заможних польських панів Телесницьких, з якими 1943 року виїхала до Польщі (причому батькові Анни, Назарові, який шукав доньку, вони не повідомили, що везуть її із собою, а самій Анні сказали, що її родина вся загинула під час каральної операції гітлерівців, а рідне село — спалене).[7]

Спочатку родина Телесницьких разом з Анною мешкала в околиці Варшави, згодом — Гданська). Там Анна працювала в сільському господарстві, згодом — у пекарні, пізніше — на маргариновій фабриці.

1950 року після закінчення курсів зварювальників почала працювати на Гданській корабельні.

Швидко стала «передовиком праці», виробляла 270 % норми, її світлини публікувалися в пресі. Як член Спілки польської молоді (відповідник комсомолу) брала участь у ІІІ Всесвітньому фестивалі молоді і студентів, що проходив 1951 року в Берліні. Втім, невдовзі вийшла зі СПМ і вступила до жіночої організації, де розпочала боротьбу за права робітників, чим привернула увагу управління безпеки комуністичної Польщі.

1952 року народила сина Януша, але не одружилася з його батьком.

Перейшла у римо-католицтво.

Підірвавши здоров'я через шкідливі умови праці, але не бажаючи йти на пенсію за станом здоров'я, перекваліфікувалася на кранівницю. Продовжувала участь у захисті прав робітників.

Брала участь у страйках 1970 року в Гданську. Наступного року була членом робітничої делегації на зустрічі з обраним після цих подій новим 1-м секретарем ЦК ПОРП Едвардом Ґєреком.

1978 року взяла участь у створенні в Польщі не визнаних владою вільних профспілок, за що була переслідувана комуністичними спецслужбами.

8 серпня 1980 року після 30 років праці на виробництві й за 5 місяців до пенсії Анну Валентинович звільнили з роботи в корабельні. Це стало приводом до початку страйку 14 серпня на гданській корабельні ім. Леніна, під час якого виникла незалежна профспілка «Солідарність». Першим пунктом вимог страйкарів було поновлення А. Валентинович на роботі. Невдовзі після неї з роботи звільнили й Леха Валенсу).

Після перемовин «Солідарності» з комуністичним режимом вимоги робітників були задоволені, а А. Валентинович та Л. Валенсу поновлено на роботі.

А. Валентинович відігравала активну роль у профспілці на початку творення «Солідарності», але, з її власних слів, добровільно поступилася першою роллю у керівництві профспілки на користь Валенси, мотивуючи це тим, що на переговорах адміністрація може краще порозумітися з чоловіком, ніж із жінкою.

Після введення в Польщі воєнного стану (13 грудня 1981 року) її інтернували. За організацію страйку в грудні 1981 року, була засуджена у березні 1983 року до 1,5 року позбавлення волі (умовно). Через продовження опозиційної діяльності відбула ув'язнення протягом з грудня 1983 — квітня 1984 року.

Була ініціатором голодування на знак протесту проти вбивства відомого опозиціонера о. Єжи Попелушка (лютий 1985 — серпень 1986).

У 1980-х роках критикувала тодішнє керівництво «Солідарності» на чолі з Л. Валенсою, називаючи їхню політику «угодовською». Після повалення комуністичного режиму у 1989 році все частіше виступала з гострою критикою політики правлячих партій, що походили із руху «Солідарність».

2003 року відмовилася від звання почесної громадянки Гданська, а 2005 року — від почесної пенсії, запропонуваної тодішнім прем'єр-міністром Польщі Мареком Белькою. Не брала участі у святкуванні 25-річного ювілею заснування «Солідарності» (2005), але того ж року була нагороджена президентом США Джорджем Бушем «медаллю Свободи».

Загинула в катастрофі польського президентського літака 10 квітня 2010 року поблизу Смоленська.[6]

Рідна сестра А. Валентинович — Ольга Любчик (нар. 1926) мешкає в сусідньому селі Матіївка, що за 15 км від села Садове. Після розпаду СРСР вона намовила батька, Назара († 1995), почати пошуки Анни через ЗМІ.

У 1996 році Анна Валентинович дізналася про існування в Україні найближчої родини, після чого розшукала Ольгу Любчик. З цього моменту вона майже щороку відвідувала свою родину в Україні.[7]

• 1993 — Тінь майбутнього (пол. Cień przyszłości).[8]

У знак пам'яті матері польської «Солідарності» у селі, де вона народилася, 8 квітня 2019 року на фасаді Садівської ЗОШ відкрили меморіальну таблицю.[9]

• Wer ist Anna Walentynowicz? («Who is Anna Walentynowicz?»)(нім.)(англ.), фільм Sylke Rene Meyer (2002)[1]
• книга Cień przyszłości («Solidarność — eine persönliche Geschichte») (нім.)
• Дем'янчук Б. Мами більше немає… // Україна молода. — 21 квітня 2010.
• Одарченко В. В авіакатастрофі під Смоленськом загинула українка, доля якої колись змінила долю Польщі // Радіо «Свобода». — 14 квітня 2010.
• Омелянчук І. Перерваний політ до Катині^{[недоступне посилання з червня 2019]} // Урядовий кур'єр. — 17 квітня 2010.
• Hałagida I.Nieznane dzieciństwo Anny Walentynowicz Архівовано 24 вересня 2016 у Wayback Machine. // Місячник «Pamięć.pl» (видання Польського інституту національної пам'яті). — cz. 7-8. — 2016. — S. 47-50.
• Fundacja Kobieca: «Anna Walentynowicz — apokryf historii» (пол.)
• Сайт присвячений Анні Валентинович (пол.)
• Док. фільм, реж. Славомир Ґрудберг: «Anna Proletarian» (англ.)
• Худож. фільм, реж. Фолькер Шльондорф: «Strajk — Die Heldin von Danzig» // IMDB (англ.)