Антоненко-Давидович Борис Дмитрович

Борис Антоненко-Давидович

Народився в селі Засулля Роменського повіту[1] у родині спадкового почесного громадянина[1]. Батька, Дмитра Олександровича Давидова, залізничника, перевели до Брянська, там і пройшло раннє дитинство Бориса. Але Ромни відвідував щороку:

Тільки два міста (Ромни і Недригайлів) були мені відомі поза Брянськом. Там жили мої баби, і щороку вліті я їздив туди з матір'ю, а то часом і з батьком. Мабуть, тому, що приїздили в розповні літа, коли цвіла і зеленіла пишна українська природа, приїздили в гості, мені здавалося, що в тих краях ніколи не буває холодної брянської зими, а лиш завжди літо і свято, коли всі раді. Всі тішаться. У Недригайлові, де жила в дядька Євлантія моя баба по батькові, і роменське Засулля, де була маленька хата під стріхою моєї баби по матері, видавалися мені в Брянську чимось таким, що могли вкластись у поняття хіба що тільки чарівного, але „втраченого раю“, як сказав би я згодом.  Дитинство провів у Росії. У 15-річному віці втратив батька. У роменської лагідної бабусі в хаті мирно вистукують час дивовижні старі дзигарі з зозулею, пахне м'ятою і любистком, а ввечері десь у запічку затишно цвіркає без угаву цвіркун. Коло хати садок з сливками та грушками, якими бабуся частує мене, два вулики з клопіткими, як і сама бабуся, бджілками… У кімнаті на стіні обабіч дзигарів із зозулею висіли маленькі портрети Шевченка в кожусі та шапці й лейтенанта Шмідта, розстріляного за повстання на Чорноморському флоті. Це було вже не бабиних рук діло, а її синів, моїх дядьків, Василя і Петра…»[2]

Закінчив Охтирську гімназію (1917 р.); навчався на фізико-математичному факультеті Харківського університету, історико-філологічному факультеті Київського університету, які не закінчив у зв'язку зі зміною суспільного ладу й погіршенням матеріального стану.

Гімназія в Охтирці, де Антоненко-Давидович навчався

Брав участь у визвольних змаганнях 1917—1920-х роках: служив у лавах Запорізького корпусу 1918 року та Армії Директорії 1919 року. Обіймав посаду коменданта Мелітополя (1918 р.). Очолював відділ освіти Охтирського району (1920-ті роки).

Був членом Української комуністичної партії, секретарем її Київського губкому. Після її ліквідації до жодної сили не належав. Працював у відділі культури редакції газети «Пролетарська правда», згодом був відповідальним секретарем журналу «Глобус». Брав участь у літературній дискусії 1925—1928 років.

У 1933 році здійснив подорож на велосипеді з Києва до Полтави через Батурин, Глухів, Гадяч, Охтирку й Диканьку разом з Підмогильним, Іваном Багряним, Борисом Тенетою.

Арешти 1933 року та самогубства Миколи Хвильового та Миколи Скрипника змушують Антоненка-Давидовича виїхати до Казахстану, де він працює при державному видавництві над антологіями казахської літератури українською мовою й української літератури казахською. Роботу не було завершено.

5 січня 1935 року арештований. За сфабрикованою справою засуджений до смерті. Причина репресії над ним була його відмова зросійщувати словники української мови у підросійській УРСР. А створені ним праці попадали під увагу спецслужби СРСР, що боролася з «інакомислячими». Вищу міру покарання було замінено на 10 років таборів. За те, що співав українські пісні, за те, що говорив по-українськи, за те, що думав і жив… Навіть ім'я його було піддане анафемі з суворою забороною згадувати. Приходило розпорядження і в Роменський краєзнавчий музей — спалити його книги. Покарання відбував у концтаборах Баклагу, де був землекопом, шахтарем, слюсарем, бухгалтером, фельдшером. Працювали по 10 годин, дві години витрачали на шлях до виснажливої роботи; у жахливих умовах дзьобав граніт і скелі, кайлував мерзлу землю, прокладаючи залізницю. Ув'язнення відбував у СИБЛАГу, БАМЛАГу (Урульга), під час війни перебував у СІЗО Букачачлагу, однак справу його переглянули і відправили на шахту Букачачинського табору. Працював землекопом і шахтарем, що суттєво підірвало здоров'я. Лише переведення на легшу роботу — рахівника, бухгалтера, а згодом — санітара і фельдшера — зберегло письменнику життя. Відбувши термін, повернувся в Україну, однак 1946 року був знову арештований і без суду позбавлений волі. Згодом був засуджений на довічне заслання у село Малоросєйка Больше-Муртанського району Красноярського краю.

Писати Борис Антоненко-Давидович почав ще в гімназійні роки. Перші публікації — 1923 року (оповідання «Останні два» і драма «Лицарі абсурду»).

Його творчий шлях поділяють на два періоди[3]: перший — від 1923 до 1933 року, другий — від 1957 до 1984 року. Перший період становить 14 книжок, окремі нариси, рецензії, замітки. Найважливіші твори: «Запорошені силуети» (1925), «Тук-тук» (1926), «Синя волошка» (1927), «Смерть» (1928), «Справжній чоловік» (1929), «Печатка» (1930), «Землею українською» (1930). Лишились незавершеними романи «Січ-мати» і «Борг», доля останнього невідома.

Члени літературного об'єднання «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер'ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. 1925 рік.

1957 року повернувся до Києва. Реабілітований, відновлений у членах Спілки письменників. Працює редактором у журналі. Видає збірки репортажів «Збруч» (1959) та «В сім'ї вольній, новій» (1960). 1961 року в журнальному варіанті з'являється роман «За ширмою». Окрім цих творів, до другого періоду творчості належать «Золотий кораблик», «Образа», «Так воно показує», «Слово матері», «Вибрані твори» (1967) з передмовою критика Леоніда Бойка.

Видав мово- й літературознавчі праці: збірки статей «Про що і як» (1962), «В літературі й коло літератури» (1964), літературно-критичні й теоретичні нариси «Здалека й зблизька» (1969), роздуми над культурою української мови «Як ми говоримо» (1970). Залишив спогади про С. Васильченка, Є. Плужника, Б. Тенету, М. Рильського, В. Сосюру, процес СВУ.

В 1966 вийшов друком перекладений Антоненком-Давидовичем українською мовою з російської роман Г. Ф. Квітки-Основ'яненка «Пан Халявський»[4].

У 1960—1970-х підтримує зв'язки з творчою молоддю, що склали дисидентські кола. У зв'язку з відмовою свідчити на суді над В. Морозом, зазнає тиску: його перестають друкувати (тобто позбавляють можливості заробітку), обшукують і вилучають папери та друкарську машинку, цькують у пресі.

Меморіальна дошка Борису Антоненку-Давидовичу на вулиці Б. Хмельницького у Києві. Автор Довгань Б. С.

З листа Б. Антоненка-Давидовича до Д. Нитченка від 6 січня 1971[5]:

Офіційно мене не покарано за відмову давати свідчення на суді, як того можна було сподіватись, але неофіційні санкції вже почались: знято в журналі «Україна» вже ухвалену до друку мою повість «Завищені оцінки», не друкуються в «Літературній Україні» мої дальші мовні нотатки «Ваговиті дрібниці» й, нарешті, не буде видано додаткового тиражу «Як ми говоримо». Отож навряд чи зможу я наступного 1971 року «порадувати читачів новими творами», як Ви того мені бажаєте… Взагалі, в літературі тепер настанова — писати «виробничі» та «колгоспні» романи, до чого я аж ніяк не мастак. Ну, що ж — доведеться писати «для вічности», відкладаючи написане в папку «Як умру, то прочитайте»…

Серед творів написаних «у стіл» «Сибірські новели», оповідання «Спокуса», «Гроза», «Так воно показує», «Чистка». У цей час за кордоном (у Болгарії, Польщі, Англії, Канаді, США, Австралії) активно рецензують, перекладають і перевидають деякі твори письменника: книжка «Як ми говоримо» отримала схвальну оцінку в російському журналі «Вопросы литературы» та в журналі Польської Академії наук «Slavia orientalis» (1972 рік); Станіслав Рихліцький переклав польською мовою роман «За ширмою» («Za parawanem», 1974), цей роман перевидала в Австралії філія ОУП «Слово» та було підготовлено його переклад англійською мовою.

Надгробок на Лісовому кладовищі в Києві

Початковий етап творчості позначений боротьбою ліричного («Синя Волошка»), комічного («Просвітяни») та драматичного («Пиріжки, пиріжки») настроїв. Пізніші твори першого періоду творчості написані у неореалістичному стилі («Тук-тук», «Печатка»). Збірка «Паротяг ч.273» — зразок соцреалізму, до якого письменник вимушений був звернутися через політичний та економічний тиск. Серед творів післяреабілітаційного періоду — дитячі оповідання «Як воно починалося», класично реалістичні твори «За ширмою», «Образа», «Спокуса», «Завищені оцінки», а також твори, де художню засаду тісно поєднано з документальною: «Сибірські новели».

Індивідуальний стиль Б. Антоненка-Давидовича — ясний і точний. Як зазначив Л. Бойко, «Автор свідомо уникає незвичних порівнянь чи ефективних велемовних фраз, щоб мимоволі не одвертати читацької уваги від суті оповіді… Вся увага митця зосереджена на тому, як би найощадливіше, а воднораз якомога точніше, повніше й виразніше донести до читацького серця та розуму головну думку, провідну ідею; полонити нашу увагу предметом своєї розповіді».

• Перша дружина — Віра Баглій, лікарка, репресована.
  • Син Лев; помер у Києві під час ІІ Світової війни через сепсис.

Наталя Карпенко, друга дружина Бориса Антоненка-Давидовича

• Друга дружина — Наталя Карпенко (? — 1967), акторка.
  • Донька — Ярина Голуб, російський філолог.

• Третя дружина — Ганна Антонівна Шемердяк (1927—1982), походила зі Старого Самбора, репресована; мала доньку Ярину (Ярина Тимошенко).
  • Син Євген (1954—1986).

Борис Антоненко-Давидович виведений героєм у романі Докії Гуменної «Діти Чумацького Шляху» під ім'ям Головач. У оповіданні «Чистка» фігурують В. Підмогильний та Є. Плужник. У оповіданні «Щастя» частково відбилися автобіографічні моменти стосунків із Вірою Баглій.

Похований на Лісовому кладовищі в Києві.

Іменем Антоненка-Давидовича названо вулиці в місті Коломия, в житловому масиві Сихів у місті Львові, Києві[7].

Постановою Кабінету Міністрів від 27 березня 2000 року Роменська міська центральна бібліотека для дорослих отримала ім'я Бориса Антоненка-Давидовича[8].

• Антоненко-Давидович Борис Дмитрович // Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
• Антоненко-Давидович Борис Дмитрович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл.
• Життя і творчість Б. Антоненка-Давидовича в літературному процесі XX ст.
• Антоненко-Давидович Б. Вибрані твори : [збірка] / [упоряд. Б. Тимошенко]. – Київ : Книга, 2016. – 422 с.
• Багаття: Борис Антоненко-Давидович очима сучасників / Фундація ім. О. Ольжича; Упор. Б.Тимошенко. — Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 1999. — 512 с.
• Бойко Л. Лицар правди і добра // Смерть. Сибірські новели. Завищені оцінки / Б. Антоненко-Давидович. — К. : Видавництво гуманітарної літератури, 2005. — С. 5–38.
• Дмитренко В. І. Б. Д. Антоненко-Давидович у літературному процесі 20-30-х років 20 століття: Дис… канд. філол. наук: 10.01.01. / Дмитренко Вікторія Ігорівна; КУ ім. Т. Шевченка. — Київ, 1997. — 189 с.
• Костюк Г. …Що вгору йде… // «Сучасність», ч. 10, 1980.
• Лицар неабсурдних ідей. Борис Антоненко-Давидович: Збірка споминів, листів і малодоступних творів / За ред. Лариси М. П. Залеської-Онишкевич. — Б.м., 1994. — 224с. — (Бібліотека журналу «Час»)
• «Підуть і правнуки…»: Спогади про Б. Антоненка-Давидовича // Із живучого племені Дон Кіхотів / І. Світличний, Н. Світлична. — К. : Грамота, 2008. — С. 535—553.
• Хахуля О. Б. Антоненко-Давидович в пазурях чекістів. — Мельбурн: Видавництво «Ластівка», 1987.
• Бойко Л. З когорти одержимих: Життя і творчість Бориса АнтоненкаДавидовича в літературному процесі ХХ століття / Леонід Бойко. — К.: КМ Академія, 2003. — 580 с.
• Хамедова Ольга. Feci, quod potui…Доля і творчість Бориса Антоненка-Давидовича. Монографія. — Донецьк: Норд-прес, 2009. — 164 с.
• Тимошенко Б., Рапп І. Антоненко-Давидович Б.Д. // Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина І. — Харків : Харківська правозахисна група; "Права людини", 2006. — Т. 1. — 37-40 с. — 1500 прим. — ISBN 966-8919-09-2.
• Антоненко-Давидович Борис Дмитрович // Вкарбовані в літопис науки / уклад. О. І. Вовк, А. В. Григор'єв, С. М. Куделко; гол. ред. В. С. Бакіров. — 2-ге. — Харків : ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2020. — С. 18. — 376 с. — ISBN 978-966-285-613-2.

• БОРИС АНТОНЕНКО-ДАВИДОВИЧ | Програма «Велич особистості» | 2016 (ВІДЕО)
• «Місто мале…» (Є. Плужник): топоси малих міст і містечок в українській літератрі «Розстріляного Відродження» (на матеріалі прози І. Багряного та Б. Антоненка-Давидовича) Колошук Н. Г.
• Борис Антоненко-Давидович. Як ми говоримо (Аудіокнига)
• Борис Антоненко-Давидович. На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори (Аудіокнига)
• Антоненко-Давидович Борис (Електронна бібліотека «Культура України»)