Боги

Слово «бог», як і його відповідники в стародавніх індоєвропейських мовах, первісно вживалось у значенні «благий», «багатий», тобто сила, що контролює певні блага. Споріднене з давньоіндійським bhágas — «дарувальник, господар», давньоперським baga-, авестійським baɣa — «господь», «бог», що походять від давньоіндійського bhájati, bhájatē — «наділяє, ділить», чи авестійського baχšaiti — «бере участь», що в свою чергу походить відповідно від давньоіндійського bhágas — «надбання, щастя», чи авестійського baɣa-, baga- «доля, участь».[1]

Кожне божество зазвичай керує певним одним явищем чи об'єктом — Сонцем, вітром, або діяльністю — ковальством, війною, та/або уособлює їх. Традиційно божества уявляються як люди, хоча часто наділяються рисами тварин, що відображають їхні якості. Наприклад, давньоєгипетський бог-уособлення сонця Гор зображався з головою сокола за гострий зір цього птаха, що символізує всевидющість бога, або й цілком як сокіл, що подібно до сонця перебуває в польоті високо над землею. Зображення божества називається ідолом.

Під богами могли розумітися як втілені сили природи та суспільства, так і люди (правителі). Зокрема, традиція вважати правителів богами притаманна східним релігіям. Богами вважалися єгипетські фараони, царі Межиріччя, японські імператори, а також імператори Римської імперії. В той же час багато монархів (наприклад, царі Стародавньої Греції), не будучи богами, вважали себе нащадками богів. Дитина, народжена від зв'язку божества з людиною має назву напівбог.

Зазвичай боги уявляються безсмертними, проте мають ті ж потреби, що й люди: харчуються, розважаються, розмножуються. Боги можуть відчувати емоції: гніватися, радіти, бути доброзичливими або неприязними і мстивим. Цим визначається характер ритуальної взаємодії людей з ними: прославляння, принесення тих чи інших жертв, традиції їх іменування та зображування. Сукупність богів певної релігії зветься пантеоном.

Історію появи богів і створення ними світу таким, який він відомий тепер, описують міфи. Зазвичай перелік і функції богів уявляються сталими. Будь-які зміни в цьому плані відбувалися в невизначеному міфічному минулому.

Боги зазвичай уявляються як невидимі або недоступні людям; головним чином мешкають в надприродних місцях (Небеса, потойбічний світ тощо) або в святинях (храмах, священних місцевостях, ідолах).

Згідно з Едвардом Тайлором, віра в богів є наслідком антропоморфізації довкілля — наділення істот, явищ людськими якостями. Таким чином людина намагається зрозуміти влаштування світобудови та виробити доцільні шляхи взаємодії з довкіллям або впливу на нього.[2]

Еміль Дюркгайм вважав, що релігія взагалі, і віра в богів зокрема, має соціальну природу. Вона слугує для об'єднання суспільства, задання загальних цінностей та норм. Функції богів та відносини між ними відображають структуру суспільства, а його єдність символізує тотем, який слугує предметом поклоніння. Що складніше суспільство, то більше в уяві людей виникає богів, змінюються приписувані їм заняття. Стосунки людей і богів та богів з богами також уявляються за зразком людського суспільства. На думку Дюркгейма, віра в богів успадкована і сучасною цивілізацією, тільки проявляється і інших культах, наприклад, політичних.[3] Сергій Токарев стверджував, що образи та функції богів виникають з відображення умов життя людей.[4]

Герберт Спенсер виводив походження віри в богів з культу предків, яким для покровительства живим потрібні жертвопринесення. На основі «годування» померлих розвинулися уявлення про духів і богів, які вимагають жертв. Конрад Прейс вбачав у богах втілення магічних сил. Пізніший прояв цього — середньовічні уявлення про диявола як джерело чаклунства та покровителя відьом.[4]

Згідно з Мірча Еліаде, поява поняття сакрального передує появі релігії. Людське життя визначається розділенням часу, простору, діяльності на сакральне і профанне. Ієрофанія, тобто входження сакрального до буденного профанного життя, уособлюється в духах, богах і зрештою єдиному Богові.[5]

Теорія природної теології стверджує, що людина від природи володіє знанням про Бога, чи здатна прийти до нього, виходячи з загальнодоступних відомостей. Таким чином віра в багатьох богів чи духів є викривленим або недосконалим знанням про єдиного Бога. Подібні ідеї відомі в неоплатонізмі та стоїцизмі, веданті, йозі, в середньовічних християнських (напр. Юстин Філософ, Василій Великий), мусульманських (мутазиліти, ашарити, арабомовні перипатетики,) і юдейських (Маймонід) мислителів. Теорію природної теології розробляли Готфрід Ляйбніц, Христіан Вольф, Іммануїл Кант. Сучасним провідним прихильником природної теології є Річард Свінберн.[6]

• Політеїзм
• Дух
• Демон

• Deity в Encyclopedia.com
• Dynamism, Polytheism, Henotheism: Understanding Religious Traditions в The Great Courses Daily