Тенгріанство

Виразною особливістю тенгріанства було виділення трьох зон Всесвіту: небесної, земної і підземної, кожна з яких, у свою чергу, сприймалася як видима і невидима[1]

• Небесний світ (верхній)

• Невидиме Небо, дальнє, складалося з трьох, дев'яти і більш горизонтальних ярусів, кожний з яких був обителлю того або іншого божества. На найвищому ярусі мешкав Великий Дух Неба — Тенгрі. До небесної зони відносили світлих і доброзичливих людині божеств та духів. Вони переміщалися на конях, тому в жертву їм приносили коней.
• Видиме Небо, ближнє, було куполоподібним. У ньому розташовувалися сонце і місяць, зірки і веселка.

• Середній світ

• Невидимий світ був заселений божествами і духами природи: господарями гір, лісів, вод, перевалів, джерел, інших об'єктів, а також духами померлих каменів. Вони управляли видимим світом і були найближчі до людей. Постійне місце знаходження духів-господарів — прикордоння людського і природного світів, зона вторгнення людини, яка обумовлена його господарською діяльністю. Якщо рівнинна частина ландшафту — степ, гірська долина належала людям, то місця, розташовані вище або нижче, були заселені духами-господарями, і людина, будучи там гостем, проникала за цю межу після «годування» духів, або простого жертвоприношення. Відносини між людьми і духами — господарями місцевості розумілися як відносини партнерства, а якщо їх і шанували, то як старших родичів, або пращурів, якими вони часто і уявлялися. Найбільш значущим господарям гір, лісів і вод тюрки влаштовували спільні жертвоприношення. Вважалося, що саме від них залежало господарське благополуччя громади.
• Видимий світ сприймався стародавніми тюрками як живий і неживий. Для людини це був світ найдоступніший для освоєння, пізнання, особливо в тих місцях, де він народився і жив.

• Підземний світ (нижній)

• Невидимий світ був зосередженням лихих сил на чолі з могутнім божеством Ерликом. Цей світ також був багатошаровий. Тут оселялися люди, термін життя яких у середньому світі закінчився. Особливості підземного світу — його дзеркальна перевернутість і запахи, відмінні від земних.
• У нижнього світу існувала видима структура зі своїми кордонами: будь-яка западина і отвір могли виявитися входом до підземного царства. Усе живе, що мешкає у землі, під землею, у воді, вважалося приналежністю нижнього світу. Продуктивні характеристики нижньої частини людського тіла переносилися на «низ» у всіх його проявах.

У цілому в традиційному давньотюркському світогляді світ не стільки обчислювався в рівнях і ярусах, скільки переживався емоційно і не як набір символів, а як дія, зміна, у постійній динаміці. Основна функція світу — безперервність життя, її постійне відновлення, і людина як частина світу була кровно зацікавлена в тому ж. На продовження існування було направлене — прямо або побічно — всі ритуали, обряди, свята, які були узгоджені з природними ритмами (часу, послідовної зміни пір року і переміщення небесних тіл) на основі трудової діяльності, пов'язаної з тваринництвом, поклоніння божественним силам природи і культу предків.[2].

Давні тюрки вважали, що Всесвітом правлять: Тенгрі-хан — верховне божество, а також божества — Єр-суб, Умай, Ерлик, Земля, Вода, Вогонь, Сонце, Місяць, Зірки, Повітря, Хмари, Вітер, Смерч, Грім і Блискавка, Дощ, Веселка.[3] Тенгрі-хан, іноді разом з Єр (Землею) та іншими духами (йорт йясе, су анаси та іншими), вершив земні справи і, перш за все, «розподіляв строки життя», проте народженням «синів людських» відала Умай — уособлення жіночого земного начала, а їх смертю — Ерлик, «дух підземного світу». Земля і Тенгрі сприймалися як дві сторони одного начала, що не борються один з одним, а взаємодопомагають.

Людина народжувалася і жила на землі. Земля — його місце існування, після смерті вона поглинала людину. Але Земля дарувала людині тільки матеріальну оболонку, а щоб він творив і цим відрізнявся від інших земних істот, Тенгрі посилав на Землю до жінки, майбутньої матері, «кут», «сюр». Дихання — «тин» як ознака народження дитини, було початком періоду перебування людини на «місячно-сонячній землі» до самої смерті, поки воно не обривалося — «тин бетте». Якщо «тин» був ознакою всіх живих істот, то з «кутом», самою суттю життя божественного походження, що приходить з Космосу, зв'язували життєву силу людини від його зародження до самої смерті. Разом з «кутом» Тенгрі дарував людині «сагиш» («мин», «бегер») і цим відрізняв її від усіх живих істот. «Сюр» також дарувався людині разом з кутом. Вважалося, що в «сюр» уміщений її внутрішній психологічний світ, який дорослішав разом з нею. Крім того, Тенгрі дарував людині «кунел», завдяки якому людина була здатна передчувати багато подій — «кунелем сизе». Після смерті, під час спалювання фізичного тіла померлого, «кут», «тин», «сюр» — всі одночасно випаровувалися у вогні, і померлий «відлітав», переселяючись на Небо разом з димом похоронного багаття, де ставав духом (духом предків). Давні тюрки вірили, що смерті немає, є стійкий і послідовний круговорот життя людини у Всесвіту: народжуючись і вмираючи не за своєю волею, люди приходили на Землю не дарма і не тимчасово. Смерті фізичного тіла не боялися, розуміючи її як природне продовження життя, але в іншому існуванні. Благополуччя в тому світі визначали тим, як родичі виконували обряди поховання і жертвопринесення. Якщо вони були справні, дух предка протегував роду.[4].

Глибоко шанованим давніми тюрками був культ предків-героїв (культ синів Неба), «що прославилися своїми подвигами на ратних полях»[5]. Тюрки вірили, що окрім фізичного годування тіла, необхідно годувати і душу. Одним з джерел енергії душі був дух предків. Вважалося, де жив і творив герой, там і після смерті його дух міг надавати постійний захист і допомогу своїм родичам і народу.

Символи Тенгрі активно використовуються деякими тюркомовними народами. Зокрема казахський, кримськотатарський, неофіційний гагаузький та ін. прапори мають блакитний колір — колір неба — Тенгрі.

• 
  Прапор Казахстану
• 
  Неофіційний прапор гагаузів
• 
  Блакитний прапор ("Kökbayraq"-Кьокбайрак) уйгурів. Використовується як символ Східнотуркестанського визвольного руху.
• 
  шанирак

• Захаров Б. А. О тенгрианстве — исконной религии ойратов
• Аджи М. Книги Мурада Аджі (рос.)

• Безертинов Р. Н. Тенгрианство — религия тюрков и монголов. — Набережные Челны: Аяз. — 2000.
• Бичурин Н. Я. Собрание сведений о народах, обитавших в Средней Азии в древние времена. — М.-Л. — 1950. — Т. 1.
• Гумилев Л. Н. Тысячелетие вокруг Каспия. — Баку, 1991.
• Делорман А. Бозкурт // Хазар. — 1990. — № 1.
• Кляшторный С. Г. Мифологические сюжеты в древнетюркских памятниках // Тюркологический сборник.
• Лависс Э., Рамбо А. Всеобщая история. — М., 1897. — Т. II.
• Малявкин А. Г. Уйгурские государства в IX—XII вв. — М., 1983.
• Мифы народов мира. Энциклопедия: в 2-х т. // Гл. ред. С. А. Токарев. — М.: НИ Большая Российская энциклопедия, 2000. — Т. 2.
• Попов А. А. Тавщийцы. — М.-Л., 1936.
• Потапов Л. П. Алтайский шаманизм. — Л., 1991.
• Аджиев М. Религия степи //Религии мира. Энциклопедия. — М., 1996. — Т. 6. — Ч. 1.
• Традиционное мировоззрение тюрков Южной Сибири // АН СССР Сибирское отделение. — Новосибирск, 1988.
• Bruno J. Richtsfeld: Rezente ostmongolische Schöpfungs-, Ursprungs- und Weltkatastrophenerzählungen und ihre innerasiatischen Motiv- und Sujetparallelen; in: Münchner Beiträge zur Völkerkunde. Jahrbuch des Staatlichen Museums für Völkerkunde München 9 (2004), S. 225—274.