Буцики

Назва походить, імовірно, від прізвища Буць, Буц чи великого букового лісу, що ріс на околицях поселення.

Село розташоване на лівому березі річки Гнилої (права притока Збруча, басейн Дністра), за 11 км від найближчої залізничної станції Скалат. Через Буцики проліг автошлях Т 2002 Тернопіль — Гусятин — Жванець. Географічні координати: 49° 19´ північної широти 26° 02´ східної довготи. Територія — 1,29 кв. км.

Адміністративний поділ Королівства Галичини та Володимирії у 1777—1782 роках

Унаслідок 1-го поділу Речі Посполитої Буцики від 1772 року належали до Монархії Габсбургів (з 1804 року — Австрійської, з 1867-го Австро-Угорської імперій). З 1782 року входиди до складу Тернопільського округу. Протягом 1863—1920 років село — Скалатського повіту Австро-Угорщини та ЗУНР.

У 1921—1939 роках село — Скалатського повіту Тернопільського воєводства.

Від січня 1940 до березня 1959 року село — Гримайлівського району.

Від березня 1959 до грудня 1962 року село належало до Скалатського району, згодом до січня 1965 року — Підволочиського району. До 2020 входило до складу Гусятинського району.

Підпорядковувалося Гримайлівській селищній раді. Від грудня 2016 року ввійшло у склад Гримайлівської селищної громади.

Дворів — 143 (2014).

За археологічними даними, на території села було поселення часів давньоруської культури (XIII століття).

Перша письмова згадка про Буцики — 1464 року. Однак Єжі Воляньські в монографії "З історії Гримайлова" з посиланням на Jerzy Zaleski, "Nazwy miejscowe Tarnopolszczyzny", Wyd. PAN W-wa, 1987, пише, що поселення під назвою "Buczikov" згадується вже в 1422 р. В 1469 р. Буцики разом із селом Вікно Теребовельського повіту згадане як застава[1]. Наступна — 1471 року, як власність Станіслава з Ходеча, коли Король Польщі Казимир IV Ягеллончик, дав дозвіл[2] Руському воєводі, старості Кам'янецькому і Галицькому Станіславові з Ходеча викупити Буцики разом із сусідніми селами Вікно, Глібів, Борки (тепер Малі Бірки), Теребовлянського староства.

У 1564 році в селі — 27 господарств (Jabłonowski, Aleksander, "Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym", T.7 "Ziemie ruskie. Ruś Czerwona", Cz.А., s.98, Warszawa, 1902).

Дідичем села (також Гримайлова, Глібова та інших) був, зокрема, Мацей Людзіцький (пом. бл.1627), який мав свою каплицю в латинській катедрі у Кам'янці: "Мацей, дідич Гримайлова, Глібова, Буциків та інших, уклав у 1600 р. договір з ротмістром Вонсовичем, …, вмер бездітним біля 1627 р.".[3] 1634 року село, як і містечко Гримайлів, знищила власниця с. Калагарівки Анна з Лагодовських, яка вела земельні суперечки з власниками Гримайлова шляхтичами Людзіцькими[lower-alpha 1] гербу Гримала за успадкування майна свого першого чоловіка Миколая Малинського — родича Людзіцьких.

Під час Національно-визвольної революції українського народу середини XVII століття в ході військових дій 1649 року в Буциках знищено 49 господарств. 1759 року в селі проживало 73 родини.

У листопаді 1918 року в Буциках встановлена влада ЗУНР; восени 1920 року утвердилася польська влада.

Діяли філії «Просвіти» (1926—1939) та інших товариств.

Після 17 вересня 1939 року в Буциках проголошена радянська влада. Від 6 липня 1941 до 23 березня 1944 року — під нацистською окупацією. У роки німецько-радянської війни в Червоній армії загинуло 18 жителів села.

10 серпня 1948 року в Буциках розклеєно агітаційні листівки із закликом до населення не їхати на примусово-добровільні роботи в Донбас. 17 вересня того ж року група партактиву з районного центру намагалася створити в селі колгосп. При цьому побито переселенця Михайла Якимюка на його зауваження, що до колгоспу люди мають вступати добровільно, а не під примусом. У ніч на 23 квітня 1949 року в Буциках і навколишніх селах Вікно, Глібів, Зелене, Лежанівка, Мала Лука впорядковано могили вояків УПА (закопано хрест та поставлено на могилі вінок «Героям Слава»). 25 квітня того ж року міліціонери Іван Соха та Роман Протасевич шантажем змусили Карпа Криницького зняти хреста з цієї могили.

За участь у національно-визвольній боротьбі українського народу середини XX століття репресій зазнали 15 жителів села, зокрема, було засуджено до 10–25 років ув'язнення 8 осіб (із них Петро Пилипишин (1916 р. н.) і Володимир Фішка (1922 р. н.) закатовані в концтаборі у Челябінській області); Івана Хрупала (1890 р. н.) за зв'язок з ОУН німецьке гестапо розстріляло в грудні 1941 року в Тернопільській тюрмі); депортовано в Сибір 7 осіб.

1759 року в селі була дерев'яна церква.

У 1624 році споруджено дерев'яну церкву Втечі до Єгипту Пресвятої Діви Марії.

Новий мурований храм Пресвятої Діви Марії збудовано у 1860 році за кошти графів Пінінських.[4]

Нині діє церква Собору Пресвятої Богородиці (1861; мурована). У храмі відбуваються почергові відправи громад УГКЦ та УПЦ КП.[5]

Є капличка (1998), стації Хресної дороги.

• споруджено пам'ятник полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям (1967),
• насипана символічна могила УСС (1990).

Діє клуб.

• Савчин О, Уніят В. Буцики // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 205–206. — ISBN 966-528-197-6.
• Савчин О, Уніят В., Щавінський В. Буцики // Тернопільщина. Історія міст і сіл : у 3 т. — Тернопіль : ТзОВ «Терно-граф», 2014. — T. 2 : Г — Л. — С. 38–39. — ISBN 978-966-457-228-3.