Бірча

Село розташоване на відстані 24 кілометри на південний захід від центру повіту міста Перемишля і 51 кілометр на південний схід від столиці воєводства  — міста Ряшева.[2]

В XI-XIII століттях на цих землях існувало Перемишльське руське князівство зі столицею в Перемишлі, яке входило до складу Галицького князівства, а пізніше Галицько-Волинського князівства.

Перша згадка з 1188 року. Родове гніздо і отчина руського шляхетного роду Борецьких.

Після захоплення цих земель Польщею Бірча в 1340–1772 роках входила до складу Сяноцької землі Руського воєводства Королівства Польського.

У 1422 році зафіксовано існування в Бірчі православного монастиря святого Онуфрія[3]. В 1464 році король надав місту маґдебурзьке право.

Тут у 1560 році народився Іов Борецький.

В 1772 році внаслідок першого поділу Польщі Бірча відійшла до імперії Габсбургів. У травні 1848 року в Бірчі утворено деканальну Руську Раду, котра підлягала Головній Руській Раді й діяла до 1851 року.

За даними Географічного словника Королівства Польського та інших слов'янських земель, виданого в Варшаві в 1880–1914 роках (том 1 дозволено цензурою царської Росії 28 листопада 1879 року), на той момент Бірча належала до Добромильського повіту (повітову владу перенесено в Добромиль в липні 1876 року власне з Бірчі), мала дві парафії (римо-католицьку та греко-католицьку) та тривіальну школу. Римо-католицькій парафії, яка налічувала 2579 вірних, належав дерев'яний костел, збудований в 1743 році. Одночасно в місті знаходився бірчанський деканат греко-католицької церкви, який належав до Перемишльської дієцезії. Деканат об'єднував 19 парафій (серед них в селах Березка, Липа, Павлокома, Явірник-Руський) з загальною кількістю 22 тисячі 428 вірних, серед яких парафія саме Бірчі з філіями становила 2067 осіб. В загальному Бірчанське староство налічувало 91 гміну, 96 населених пунктів та 52 тисячі 322 мешканці.[4]

Після розпаду Австро-Угорщини і утворення Другої Речі Посполитої Бірча опинилася по польському боці розмежування, що було закріплено в Ризькому мирному договорі 1921 року. Від 1922 до 1944 року парохом УГКЦ в Бірчі був Іван Лебедович[5]. Бірча втратила міські права 1934 року — стало селом і центром ґміни Бірча Добромильського повіту Львівського воєводства. На 1.01.1939 в селі було 2290 жителів, з них 370 українців, 740 поляків, 30 польських колоністів міжвоєнного періоду і 1150 євреїв[6].

У 1939–1941 та 1944–1945 рр. містечко, що знаходиться на правому, східному березі Сяну, належало до СРСР і було районним центром Бірчанського району Дрогобицької області (обласний центр — місто Дрогобич)[7].

31 липня 1944 року місцевість було окуповано Червоною Армією[8]. 13 серпня 1944 розпочато мобілізацію українського населення Дрогобицької області до Червоної Армії (облвоєнком — підполковник Карличев)[9].

У березні 1945 року згідно з радянсько-польським договорами Бірчанський район з районним центром Бірча, Ліськівський район з районним центром Лісько та західна частина Перемиського району (з містом Перемишль) зі складу Дрогобицької області передано Польщі. Москва підписала й 16 серпня 1945 року опублікувала офіційно договір з Польщею про встановлення лінії Керзона українсько-польським кордоном та, незважаючи на бажання українців залишитись на рідній землі,[10] про передбачене «добровільне» виселення приблизно одного мільйона українців з «Закерзоння», тобто Підляшшя, Холмщини, Надсяння і Лемківщини.[11],[12]

Розпочалося виселення українців з рідної землі. Проводячи депортацію, уряд Польщі, як і уряд СРСР, керувалися Угодою між цими державами, підписаною в Любліні 9 вересня 1944 року, але, незважаючи на текст угоди, у якому наголошувалось, що «Евакуації підлягають лише ті з перелічених (…) осіб, які виявили своє бажання евакуюватися і щодо прийняття яких є згода Уряду Української РСР і Польського Комітету Національного Визволення. Евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо. Бажання евакуйованих може бути висловлено як усно, так і подано на письмі.»[13], виселення було примусовим і з застосуванням військових підрозділів.[14]

У 1945–1946 році під Бірчею відбувалися бої між УПА та польськими комуністичними силами безпеки.

Українське населення села, якому вдалося уникнути депортації до СРСР, попало в 1947 році під етнічну чистку під час проведення Операції «Вісла» і було виселено на ті території у західній та північній частині польської держави, що до 1945 належали Німеччині[15].

Бірча зберегла містечкову забудову, у містечку є палац Гумницьких із гарним парком.

Демографічна структура станом на 31 березня 2011 року[1][18]:

• 1589 — 49 будинків, 245 мешканців
• 1785 — 500 мешканців, з них 140 греко-католиків, 200 римо-католиків та 160 юдеїв
• 1840 — 272 греко-католики (нема даних про вірних інших конфесій)
• 1859 — 239 греко-католиків
• 1879 — 339 греко-католиків
• 1890 — 291 греко-католик, 715 римо-католиків, 989 юдеїв
• 1921 — 247 будинків, 1929 мешканців, з них 297 греко-католиків, 590 римо-католиків, 1038 євреїв
• 1926 — 421 греко-католик
• 1929 — 1929 мешканців
• 1939 — 2290 мешканців, з них 370 греко-католиків, 770 римо-католиків, 1150 юдеїв
• 1944 — 1060 мешканців, з них 800 поляків та 260 українців
• 1997 — 1127 мешканців
• 2006 — 1075 мешканців

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Бірча

• Бірча в Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom I, Warszawa : nakł. Filipa Sulimierskiego i Władysława Walewskiego, 1880–1914
• Сторінка села Бірча на вебсайті гміни Бірча

• Bircza Online — Генеалогічний портал
• Бірча