Добромильський повіт

Провісник пізнішого повіту Судовий повіт Добромиль (адміністративно-судовий орган влади) був створений наприкінці 1850 р. Повітова судова виконавча влада підпорядковувалась утвореному того ж року апеляційному суду у Львові (за підпорядкованістю до якого повіти вважались належними до Східної Галичини на противагу апеляційному суду у Кракові як критерію належності до Західної Галичини).

Сам Добромильський повіт як орган адміністративної влади після проголошення в 1854 р. був створений 29 вересня 1855 р. (паралельно до наявного судового повіту) у складі округу Сянік.

Після скасування окружних відомств наприкінці жовтня 1865 р. їх компетенція перейшла до повітових управлінь. За розпорядженням міністерства внутрішніх справ Австро-Угорщини 23 січня 1867 року під час адміністративної реформи місцевого самоврядування збільшені повіти, зокрема до Бірчанського повіту (з 49 самоврядних громад-гмін) приєднаний Добромильський повіт (з 31 гміни), однак залишились повітові суди в Добромилі та Бірчі. У такому вигляді повіт існував до 1940 року: до 1 жовтня 1876 р. під назвою Бірчанський, надалі (внаслідок перенесення повітового управління до Добромиля) — як Добромильський.

Повіт Добромиль складався (за переписом населення 1910 року) з 96 гмін (самоврядних громад) і 75 фільварків та займав площу 865 км². Якщо в 1900 році населення налічувало 62 274 особи, у 1910 році тут проживало 72 103 особи. В повіті, переважали українці греко-католики (64 %), євреї становили близько 11 % населення.

Поділ повіту між судами 1910 року:

Судовий повіт Бірча:

Судовий повіт Добромиль:

Повіт входив до Львівської військової області ЗУНР. Повітовим комісаром був адвокат д-р Константин Стецяк. Міським комісаром обраний о. Володимир Лисяк, парох у Добромилі. Делегатом до УНРади обраний Андрій Манько, службовець податкового уряду.[1]

У середині вересня 1939 року німці окупували територію повіту, однак вже 26 вересня 1939 року мусіли відступити за Сян, оскільки за пактом Ріббентропа-Молотова правобережжя Сяну належало до радянської зони впливу. 27.11.1939 постановою Верховної Ради УРСР правобережна частина Березівського повіту в ході утворення Дрогобицької області включена до Добромильського повіту[10]. 17 січня 1940 року територія Добромильського повіту поділена на райони — кожен із кількох ґмін:

• Бірчанський — зі сільських ґмін Бірча, Жогатин, Кузьміна та правобережні села Березівського повіту;
• Добромильський — з міської ґміни Добромиль та сільських ґмін Добромиль, Нове Място, Новосюлкі Дидинскє, Риботиче і Войткова;
• Хирівський — з міської ґміни Хирів та сільських ґмін Банковіце, Стажава і Кросьцєнко.

В червні 1941, з початком Радянсько-німецької війни, територія знову була окупована німцями. В липні 1944 року радянські війська оволоділи цією територією. В березні 1945 року, в рамках підготовки до підписання Радянсько-польського договору про державний кордон зі складу Дрогобицької області більша частина повіту була передана до складу Польщі (окрім міст Добромиль і Хирів, ґмін Нове Място, Банковіце і Стажава та східних частин ґмін Добромиль, Кросьцєнко і Новосюлкі Дидиньскє).

Сьогодні на території України знаходиться східна частина колишнього повіту. Колишні міські ґміни Добромиль і Хирів, колишні сільські ґміни Банковіце, Нове Място і Стажава повністю, ґміна Добромиль — села Велике, Губичі, Княжпіль, Кропивник, Поляна, П'ятниця, Солянуватка, Тернава, ґміна Кросьценко — територія колишніх сіл Нанова, Рудавка, Смільниця, ґміна Новосюлкі Дидинськє — село Трушевичі.

У 1907 році українці-грекокатолики становили 67% населення повіту[11].

У 1939 році в повіті проживало 102 230 мешканців (68 660 українців-грекокатоликів — 67,16 %, 7 030 українців-римокатоликів — 6,88 %, 17 070 поляків — 16,7 %, 690 польських колоністів міжвоєнного періоду — 0,68 %, 7 680 євреїв — 7,51 % і 1 100 німців та інших національностей — 1,08 %)[12].

Публіковані польським урядом цифри про національний склад повіту за результатами перепису 1931 року (з 93 970 населення ніби-то було аж 35 945 (38,24%) поляків при 52 463 (55,81%) українців, 4 997 (5,32%) євреїв і 358 (0,3%) німців) суперечать даним, отриманим від місцевих жителів (див. вище), шематизмам і національним пропорціям за допольськими (австрійськими) та післяпольськими (радянським 1940 і німецьким 1943) переписами.