Варварівка (Кропивницький район)

З 1732 року заселення цього регіону відчутно пожвавилось вихідцями з Гетьманщини та Польської України.

З 70-х років XVIII ст. на території р. Бокової біля земель майбутнього села були зимівники козаків Бугогардівської паланки Запорозької Січі (1734—1775) — Івана Одновола, Григорія Задолі і Івана Коваля, які згодом зустрічаються, як жителі слободи Варварівка (див. нижче).

Перша згадка про козака Одновола, жителя сл. Варварівка, припадає на 1776 рік.

Записана М. Шереметом.

«Було це за часів батька Хмеля, а може і раніше, коли обабіч старого торгового трактиру, чумацького шляху і довкола численних витоків степової річки Бокової, скільки око сягало, простяглось так зване Дике Поле. Ще тоді, коли плеса і заплави Бокової кишіли рибою, а в дібровах і байраках водилося всілякої дичі видимо-невидимо. Степову тишу і хор пернатих вряди-годи порушував хіба що тупіт копит, коли до якогось зимівника підкрадалась вовча зграя татар і в погоні за нападниками з гиком проносилась сотня бравих запорожців. Поміж дуплистих верб, двометрових стріл жовтавого дев'ясилу, духмяного звіробою і ніжних волошок у ту сиву давнину на берегах Бокової появились поодинокі хати-мазанки. Довкола них тулились втікачі з панської неволі і безземельна голота з-за Збруча. Південніше, неподалік двох глибоких балок, що хрестоподібно впиралися в Бокову, виднілися чепурні оселі з лозовими парканами і перелазами. За вигоном і довкола яру літні чоловіки і підлітки в широких шароварах і вишиванках пасли табуни коней і отари овець. Віддалені на десяток верст острівці хат з роками розростались і перетворилися в чи не найбільше в окрузі село на десять сотень. Кожна з них не переставала переконувати, що саме від неї започаткувалась Варварівка. З поміж найпоширеніших легенд і переповідок виділялись дві. Мешканці північної околиці, яку навкіс перетинав чумацький шлях, переконували, що першою поселенкою в них була вдова Варвара Задоя. Від неї, запевняли, пішла назва села. Південна околиця, і перш за все Варварина слобода, не вступала з ними в суперчки. Всевишньому, казали, видніше. Вихваляються затулинці чумацьким шляхом. До нього рукою подати і від нас. Зате через слободу пролягає битий торговий до Переволочної. З ранку до ночі не стихає на нім скрип коліс. Найгамірніше в Крисівській вулиці біля водопою. Пороспрягають чумаки і візники купецьких хур коней та волів і прямують до харчевні Шафороста. А якиї обід чи вечеря без мерзавчика чи кварти на гурт. Посилають через дорогу когось у шинок до Манька. Після смачної трапези, поки коні та воли жують сіно та овес, хто йде на ярмарковий майдан, хто у філію банку, торговий ряд, хлібну біржу чи ливарні майстерні запастись причандаллям до воза. Любителі раків та юшки прямують до плеса, де на вибір смакують їх прямо з вогню. У кого в дорозі сталась оказія з возом, розкувався кінь чи поламалось ярмо, завертали до місцевого коваля. Краще за норовливого діда Юлика ніхто не полагодить, якщо зумієш ладиком підійти. Чутки про Варварину слободу і гостинність варварівців, купці і чумаки розносили по всіх усюдах. Похвальний розголос про слобожан доконував затулинців. Вони не переставали носитися зі своєю Варварою, як дідько з писаною торбою. Слобожанам набридло слухати. Не чув, може, і були в них Варвара і хутір, казав мало не сторічний дід Тиміш, чому тоді село поділили не на хуторці, а сотні і нашу назвали першою. Не затулинські зайди і втікачі заснували Варварівку, переконував дід Юлик. Хваляться, що їхня Варвара жила на порозі 1800-го. Подивилися б на мій самовар-чинш шведського короля моєму пращуру за те, що вправно підкував коней і полагодив колісницю. Сотничихиного чоловіка і відставних запорожців, які започаткували слободу, напевно знав гетьман Мазепа, коли тікав із Карлом XII з-під Полтави у Валахію. Чий би пес гарчав, а ваш мовчав, доконував затулинців дід Явтух. Втікачі ваші бояться писнути, аби пани не переловили. Через слобожан, усіх варварівців побоюється навіть цар-батюшка, піддобряється всілякими подачками, аби не вчинили непокори сусідні села. Спливли, ніби вода в море віки. Не лишилося й сліду від чумацького шляху, торгового тракту, найстарішої в окрузі церкви і ярмаркового майдану, де не раз сперечалися слобожани із затулинцями про Варвар. Від обох лишилася одна назва — Варварівка, як легенда і згадка про нащадків січовиків. Уміли предки захищати козацьку вольницю, любили землю, поважали рідний край».

З 1780 по 1783 р.р. сл. Варварівка входила в склад Інгульського повіту Новоросійської губернії.

З 1783 по 1795 р. р. Варварівка в Єлисаветградському повіті Катеринославського намісництва.

З 01.1795 по 12.1796 р. Варварівка в Єлисаветградському повіті Вознесенського намісництва.

З 1797 по 1802 р.р. в тому ж повіті в складі Новоросійської губернії.

До 1798 року в архівних документах Варварівка фігурує, як слобода або державне поселення. Поселення засноване у 2-й половині, а за легендами на поч. XVIII ст. Точний рік заснування невідомий. Село було засноване козаками.

Першу документальну згадку про слободу Варварівку зустрічаємо в метриці слободи Верблюжка за 1785 рік, де вказані перші жителі слободи Варварівка: Іван Одновол і його жінка Євдокія (1724—1785), їх сини — Кирило, Сила і Климентій, Логгін, Сава і Уляна Кобзаренки, Захожий, Задоя, у пізніших метриках — Іван Полтавець, Стефан Неплешко.

Статус села Варварівка отримала з відкриттям церкви Різдва Пресвятої Богородиці у 1798 році. Жителі «казенного селенія» Варварівка, які підписали прохання про будівництво церкви в 1798 р.:

Микита Михайлович Горбашко (ктитор), Пантелеймон Булич, Семен Москалець, Євстафій Шеремет, Антон Огур, Аким Сніжко («отьставной капраль»), Семен Бохан, Єфим Яковенко, Лаврентій Бораник, Микита Пазенко, Логін Шпиталенко, Сава Кобзаренко, Антон Бублик, Онуфрій Щученко, Ілья Яковенко (староста), Іван Островський, Карпо Ковтун, Семен Жицький, Федір Манько, а також канцелярист Гаврило Бугаєв і писарь — Прохор Богданов. Прохання було також підписано жителями державного поселення Бокової і підтримане корнетом Дмитром Масляніковим, поручиком Євтихієм Петровичем Котовим та корнетом Іваном Долинським, які жили поруч на своїх хуторах, подарованих Москвою.

До 1798 року мешканці села відвідували церкви у сусідніх Верблюжці, Гурівці, Миколаївці (Водяному), Спасово, де церкви були побудовано раніше. Відповідно і записи про народження, одруження і смерть жителів Варварівки робились в метричних книгах церков вказаних сіл.

В 1798 році починаються служби в Варварівці, цим роком датується і перша метрична книга села, священик — ієрей о. Олексій Угринович (1764 р.н., син священика). Церква була підпорядкована Єлисаветградському духовному правлінню. В 1798 році у Варварівський прихід входило 112 дворів, у яких проживало 449 осіб ч.с. і 378 ж.с., всього — 827 осіб, у тому числі й жителі сусідніх поселень — сіл Котівка, Бокове. В 1800 році прихід збільшивсь до 143 дворів і 1080 осіб.

Пам'ятний знак на місці старої церкви

Ктитор в 1800 році — Петро Шеремет.

В 1801 році до приходу Варварівської церкви приєднується слобода Дубровина.

В 1802 році Єлисаветградський повіт, у тому числі с. Варваріва, входить у новостворену Миколаївську губернію, яка була ліквідована переносом губернського центру в м. Херсон в травні 1803 р. Відповідно, створюється Херсонська губернія.

З 1803 року в церкві Різдва Пресвятої Богородиці с. Варварівка вже служить стихарний дячок — Василь Угринович (1772 р.н., син священика, ймовірно брат чи родич священика).

Ктитор в 1804 році знову Микита Горбашко. Прихід на 1804 рік — 167 двори і 1282 особи, вже без с. Бокове, у якому закладена церква і почались служби та ведення метричних книг.

В березні 1806 року з Єлисаветградського повіту виділяється Олександрійський повіт, с. Варварівка в його складі.

З 1810 року в Варварівській церкві починає служити пономар Ілія Бушенков. В цьому ж році в селі був спалах смертності (83-є померлих) через епідемію оспи.

В 1812 році 7-го серпня помирає найстаріший житель с. Варварівка Каленик Кротовський у віці 105 років.

З 1814 року у Варварівській церкві служить священик о. Іван Любинський.

В 1815 році в селі знову спалах епідемії оспи і як наслідок — 97 померлих.

З 1816 року в зв'язку з чисельним приростом населення села за останні 10 років (по 20-70 людей в рік), додається кількість служителів в церкві — 2 священика, дяк і 2 пономаря, у тому числі останній з цього року — Олександр Угринович (син о. Олексія).

З 1820 року служить ще один дяк — Ворфоломій Лесковський.

З грудня 1821 року Варварівка входить в округ Новоросійського полку 3-ї Кірасірської дивізії Новоросійських військових поселень.

В 1824 році селі знову епідемія оспи та кіру і як наслідок 85 померлих.

16.10.1825 у віці 80-ти років помирає Семен Москалець — чоловік, який поклав початок згодом чисельному роду Москальців, нащадки якого проживають в с. Варварівка до цього часу. Старожили згадують, що колись частина села, де проживали Москальці звалась Москальцівкою. А згодом 30.12.1825 помер поручик у відставці Євтихій Котов, який заснував сільце Котівка біля Варварівки, котре в 30-х р.р. ХХ ст. увійшло в с. Варварівку.

В 1833 році в церкві с. Варварівки з'являється священик о. Микола Ільїч Григорович, а також дяк Георгій Бушенков і пономар Андрій Васильович Погорелов. В цьому ж році в село прийшла чергова епідемія оспи, від якої померло 120 селян.

В 1845 році є відомості про свящ. о. Григоровича і дяка Пилипа Васильовича Вечоринського.

В 1852, крім свящ. о. Григоровича і дяка Вечоринського, у церкві служить з жовтня місяця і свящ. о. Олександр Пилипович Голоскевич та пономар Павло Миколайович Краснопєрьєв.

На 1859 рік в Варварівці проживало 1184 чол. і 1179 жінок.

В 1864 році вже вказується про свящ. о. Іоана Полянського та пономаря Петра Нелічевського.

В 1875 році в Варварівці відкриває двері земська школа.

В 1876 році військові поселення ліквідуються, а Варварівка знову отримує статус державного села.

З 1880 року вказується про свящ. о. Василя Рибалченка, який служив у Варварівській церкві до 1899 року.

Найстарша надгробна плита села

Станом на 1886 рік у селі Варварівка Боківської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії мешкало 2995 осіб, налічувалось 543 дворових господарства, існували православна церква, школа та 2 лавки, відбувались базари по неділях[1].

З 1897 року починає служити свящ. о. Георгій Селецький, з 1898 р. — псаломщик Олександр Бондаренко, а з 1899 року — свящ. о. Серафим Купчевський.

З записок Чорномаза О. Д.: «Місцевість навколо села була красивою. Річка Бокова не була замілена, у берегах росли розкішні верби, лоза, калина, дикі груші, яблуні і трави, які скошували для годівлі тварин. Майже в кожному подвір'ї росли високі дикі груші, яблуні, а вище на городах були сади з різними фруктовими деревами більше всього вишня, слива, груші і яблуні. Внизу на городах висівали коноплі, які вимочували після виривання, висушували, перебивали і чопували волокно для пряжі. Ткали полотно, рядна та інше! Все це вироблялось взимку, коли жінки не були зайняті роботою на городах та в полі.»

Влітку 1905 року частина жителів Варварівки, підбурені більшовіцькою пропагандою, розгромили маєток поміщика Буцького. Каральна експедиція придушила виступ, понад 20 учасників було заарештовано і відправлено на каторгу до Сибіру.

В 1910 році було побудовано нову цегляну церкву Св. Варвари (Варварівську) з 2-х ярусною дзвіницею.

Варварівка мала філію Олександрійського повітового сільського банку, хлібної біржі, ливарного заводу; три школи, два храми, парові млини, більше двох десятків вітряків. На велелюдні ярмарки купці привозили заморські товари.

У лютому 1918 року село було захоплене військами РККА. Але жителі села брали участь у боротьбі за волю і свободу країни. Вже 12 травня 1920 року село стає центром формування Степової Дивізії на чолі з отаманом Костем Пестушко (відомий, як Кость Степовий-Блакитний). Колискою дивізії стали села Варварівка, Верблюжка, Гурівка, Водяне і Петрове. В них дивізія поповнилась 18 тис. бійців. Тимчасово, до кінця 1920 року, Правобережжя України було очищене від більшовиків. За незалежність України боролися наступні жителі Варварівки — Брик Дмитро, Іванов, Крисенко Дмитро, Філоненко, Шеремет М. Ф. та багато інших. Але сили були не рівні, сподівання на допомогу з-за кордону залишились сподіваннями, і згодом більшовики захопили владу в більшій частині колишньої Російської Імперії, втративши Польщу з Західними Україною і Білоруссю, Фінляндію і Прибалтику. Але навіть після офіційної окупації більшовиками українського степу, збройна боротьба за волю продовжувалася. В 1921 році Варварівка знову стає центром повстанських формувань Гнибіди (Чорновуса) (представника уряду УНР в екзилі) і Іванова (керівника збройного опору) — тут діяла типографія, де друкувалися відозви, по селах і хуторах були створені опорні пункти, де повстанці могли переховатися і відпочити. В 1921 році з цілого повіту під натиском повстанських сил, підтриманих більшістю селян, більшовики відступили. Відомо, що 04.10.1921 відбувся бій між повстанцями Іванова та 133-м піхотним полком більшовиків. В листопаді 1921-го більшовики почали наступ на збройні та підпільні сили повстанців, але тільки в вересні 1922 року більшовикам вдалося арештувати в Варварівці 80 осіб. Хоча відомо, що в листопаді того ж року селяни Варварівки зустріли каральний загін більшовиків стрільбою і змусили його відступити. Згодом, 26.12.1922 р. Криворізьке ГПУ розстріляло 14 повстанців-жителів с. Варварівка, ще 140 були заарештовані. Відповідно, грудень 1922 року можна вважати за момент окупації села більшовиками. Особливо вплинула на боротьбу з більшовиками введена ще в 1921 році політика так званого НЕПу, яка і була введена через неможливість перемогти не зважаючи на страшний терор і підлість (були введені так звані інститути відповідачів та заручників, коли з названого «бандицьким» села, у тому числі Варварівки, забиралися члени родин повстанців, у тому числі і діти, а також найкращі господарі, гоніння на яких почалося відразу після приходу злочинної влади). НЕП дав результати — економічне зростання і як відлуння — небажання селян продовжувати підтримку збройного опору. Тому в 2-й половині 1923 року повстанських збройний опір завмирає і переходить у підпілля.

Почалися численні адміністративні зміни — Варварівка в складі Херсонської, Миколаївської, Кременчугської і Одеської губерній, Дніпропетровської обл. Ситуація стабілізувалась в кінці 30-х р.р., коли було створено Кіровоградську обл.

Згідно постанови «З'їзду Рад» ще в 1922 році Варварівку була занесена на так звану «чорну дошку». Відповідно з кінця 1922 р. почалась чорна смуга в історії села, яка триває до тепер — голод 21-22 рр., «червоний» терор — репресії та вбивства, розкуркулення і колективізація, і як наслідок знищення або вигнання найкращих господарів, гоніння на церкву, голодомор 1932-33 рр., коли цілі родини села вимирали.

З записок Чорномаза О. Д.: «…1921. Це був надзвичайно тяжкий рік в історії України. Ще повністю не закінчилась громадянська війна, багато банд ще шастали по Україні. Кругом розруха, безладдя, хаос. Земля ще повністю не була розподілена. До того ж 1921 р. був дуже посушливим роком, що спричинило великий недорід зернових культур та інших. Це призвело до великого голоду в Україні. Внаслідок цього загинуло кілька мільйонів людей. По селах чинились грабіжки, бандитизм та інше.»

Список жертв штучного Голодомору Варварівки: Бардась Яким Семенович, Бельмис Ярина, Віденко Олексій, Бойко Христина, Бойко Анна, Брик Іван Несторович, Булич Ганна, Герасюта Марфа Петрівна, Губенко Гнат, Жук Василь Михайлович (дитина, 1932 р.н.), Заєць Данило, Зайченко Макар, Заїка Федосій, Іваненко Артем, Іваненко Данило Артемович, Клименко, Клименко Параска, Ковтун Йосип, Ковтун Явдоха, Коляда Микола, Копаниця Андрій Никифорович, Копаниця Семен Трохимович, Копаниця Марія, Копаниця Лаврин, Кошман Марія Іванівна, Кошман Микола Іванович, Кошман Петро Іванович, Крищенко Іван, Кузьменко Парасковія Василівна, Кузьменко Петро Олександрович, Кузьменко Федот Олександрович, Кучман Валентина, Кучман Марфа, Кучман Яків, Лисицький Мефодій Пилипович, Ляхівець Іван, Могила Кирило, Москаленки (імена невід.) — 3-є дітей, Москаленко Зінаїда Явтухівна, Москаленко Ніна Явтухівна, Москаленко Неоніла, Москалець Віра Іванівна, Москалець Іван Вікторович (дитина, 1924 р.н.), Москалець Лідія Іванівна, Москалець Марія Вікторівна (дитина, 1926 р.н.), Москалець Михайло Вікторович (дитина, 1921 р.н.), Мотуз Микита, Мотуз Павло, Остапущенко Марія Максимівна, Павлов Микола, Павлюк Петро Фолійович, Павлюк Савка, Парасюта Дмитро Гнатович, Пластун Василь, Парасюта Марфа Петрівна, Пластун Василь Васильович, Пластун Григорій Васильович, Пластун Михайло Васильович, Рябошапка Антоніна Тимофіївна, Рябошапка Федір Тимофійович, Савченко Карпо, Сергієнко Гаврило Федотович (дитина, 1927 р.н.), Сергієнко Кузьма, Сергієнко Омелян Терентійович, Сергієнко Яків Єремійович, Слісаренко Катерина, Слюсаренко Павло, Таранець Михайло Аманови (1900 р.н.), Тимченко Григорій Іванович (1912 р.н.), Тимченко Кость, Тимченко Нестір, Федоренко Віра Василівна, Федоренко Григорій Васильович, Федоренко Іван Васильович, Федоренко Іван Омелянович, Остапущенко Катерина, Федоренко Леонтій Васильович, Федоренко Олександра Василівна, Федоренко Олексій Васильович, Халабуда Федір Тимофійович, Хорольська Віра, Хорольська Марія, Хорольський Василь Лупович, Хорольський Прокіп Лупович, Хорольський Філімон Лупович, Чорний Петро, Чорнозуб Марія Аврамівна, Чорнозуб Іван Кирилович (1896 р.н.), Школа Віра Костянтинівна, Школа Костянтин Ларіонович, Школа Михайло Костянтинович, Школа Олександра Костянтинівна, Яшин Іван Степанович, Яшина Євдокія Степанівна, Яшина Катерина Степанівна.

Постійні більшовицькі репресії та терор з кінця 1922 року, 2 світова війна, голод 2-ї половини 40-х років, нелюдська робота на радгоспи за трудодні і величезне податкове навантаження на кожну родину, знищення церкви, занепад культури й агровиробництва 90-х р.р. — цим характеризується історія села з 20-х рр. ХХ ст. і донині.

З записок Чорномаза О. Д.: «Більшість жителів села були релігійними. До 30-го року в селі функціонували 2 церкви, з них одна була побудована ще в середині XIX ст., а друга так звана нова побудована перед першою імперіалістичною війною. Вона була цегляна, з високими банями і була визначною архітектурною будівлею. В період колективізації приблизно в 1931 році була підірвана вибухівкою. В дерев'яній церкві були зняті куполи і переобладнано під клуб, де встановлено стаціонарний кіноапарат.»

Відомо, що в 1929 році священником однієї з варварівських церков був о. Максим Журавльов.

Перед наступом фашистів, все керівництво більшовиків області та району втекло на Схід, рятуючи своє майно та родини. Перед втечею були намагання знищити все зерно та продукти. Варварівці (старі, жінки та діти) залишилися напризволяще. Спочатку прихід німців полегшив життя селян, церква була відкрита для служіння. Прогресивні жителі села мали сподівання на відновлення Української держави. Але поступово почалося придушення українського «сепаратизму», молодь відсилали на роботу в Рейх. В 1943 місяць біля села знаходився фронт. «Червона» армія постійно обстрілювала село з артилерії. Жителі ховалися по закутках та балках, деякі загинули. 500 жителів Варварівки були мобілізовані під час другої світової війні, 63 з них відзначені нагородами СРСР. У селі споруджено меморіал 223 односельцям, які загинули на фронтах встановлено 3 пам'ятники і обеліск на могилах 886 «червоноармійців».

Пам'ятник воїнам ІІ світової війни

Церква після чергової більшовицької окупації діяла не довго, її перетворили спочатку на клуб, згодом взагалі зруйнували.

На території села розташовувалися центральні садиби колгоспів ім. Кірова і «Заповіт Ілліча», за якими було закріплено 10625 га.

З 1991 року в складі незалежної України.

В 2006 році в Варварівці відбулася непересічна подія, автор книги «Осінні мотиви» М. Шеремет, презентуючи книгу, проводив читання для районної та сільської інтелігенції.

На базі школи працює Варварівський дошкільний навчальний заклад «Ромашка».

Поля с. Варварівка

Діє бібліотека. Книжковий фонд бібліотеки сьогодні налічує 4020 примірників, обслуговує бібліотека 450 користувачів, видає їм з фондів бібліотеки близько 7300 примірників, краєзнавчих матеріалів.

Сільськогосподарські угіддя орендують агрофірми і чисельні фермери.

В 2016 році жителі та гості села відсвяткували 240 років з дня заснування села, до цієї дати був випущений буклет з короткою історією села.

Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року:[4]