Велике князівство Нижньогородсько-Суздальське

Формально Нижньогородське князівство виникло на початку XIV сторіччя в результаті перенесення Борисом Даниловичем своєї резиденції з Городця ло Нижнього Новгорода. Після його смерті в 1320 році, князівство знову повернулося до складу Великого Володимирського князівства.

Після Тверського повстання в 1327 році й розділу Володимирського великого князівства на 2 частини територія Нижньогородського князівства увійшла до складу володінь великого князя володимирського Олександра Васильовича, а після його смерті перейшла під управління великого володимирського й московського князя Івана Калити, який володів нею до своєї смерті в 1340 році[1].

Нижньогородсько-Суздальське князівство утворилося в жовтні 1341 року, коли хан Золотої Орди Узбек-хан розділив Велике володимирське князівство, передав Нижній Новгород й Городець суздальському князеві Костянтину Васильовичу. На думку Костянтина Авер'янова суздальський князь отримав Нижній Новгород й Городець як компенсацію за невдалий шлюб своєї дочки Антоніди з великим володимирським й московським князем Семеном Гордим.

Навесні 1343 року Семен Гордий спробував захопити владу у Нижньогородському князівстві, заручившись підтримкою нижньогородських й городецьких бояр, проте ханський суд Золотої Орди залишив князівство у Костянтина Васильйовича й видав йому на розправу бунтівних бояр, яких стратили на торгу.

Підйом Нижнього Новгорода в першій половині XIV сторіччя привів до перенесення в 1350 році туди з Суздаля столиці новоутвореного князівства. Розвиток феодального землеволодіння та торгівлі, особливо у Надволжі, підтримка з боку Орди й Новгорода дозволили князям Нижньогородсько-Суздальського князівства Костянтину Васильйовичу та його синові Дмитру Костянтиновичу вести боротьбу з московськими князями за велике князювання володимирське.

22 червня 1360 року Дмитро Костянтинович зайняв володимирський престол, але вже 1363 року був змушений його залишити. У 1366-1382 він діяв вже як союзник московського князя. У 1365 році помер Андрій Костянтинович, й, поки Дмитро Костянтинович чекав ярлика на князювання від хана Азіза, його молодший брат Борис Костянтинович здобув собі ярлик в іншого ординського хана. Почалася міжусобиця. Примирити братів намагався навіть ігумен ростовського монастиря Сергій Радонезький, проте Борис був непохитний. Тільки зустрівши військо у міста Бережець, він покаявся перед братом.

У 1367 році в нижньогородські межі вторглися ординці на чолі з Булат-Теміром. У битві біля річки Сундовік вони були розбиті й запроторені за П'яну. У 1370 році нижньогородські князі допомагали змістити з престолу у Болгарі хана Осана й замінити його на Салтана. На 1370-ті роки припав розквіт князівства. У 1372 році було засновано місто Курмиш на Сурі. У 1376 році, нижньогородці, разом з московитами, знову взяли Болгар й посадили там свого «даригу».

У 1382 році нижньогородські князі, які були в залежності від Орди, взяли участь у поході Тохтамиша на Москву. У 1383 році помирає Дмитро Костянтинович, й ярлик на князювання перекуповує його брат Борис Костянтинович.

Існування уділів в Нижньогородсько-Суздальське князівство (головним був Городецький уділ) й тиск Орди сприяв загостренню феодальних протиріч. Орієнтація частини нижньогородських князів на монголо-татар суперечила об'єднавчим прагненням Москви. У 1392 році великий московський князь Василь I Дмитрович вирушив в Орду й викупив у Тохтамиша ярлик на Нижній Новгород, після чого захопив його війною[2].

Навесні 1393 року Василь Кірдяпа разом з братом Симеоном повернули собі Нижній Новгород, але вже незабаром вони були змушені знову поступитися ним Великому Московському князівству. З цього часу великі московські князі утримували Надволжя під своїм правлінням.

У 1418 році князь Олександр Іванович Брюхатий одружився з дочкою Василя І Дмитровича, отримав в якості приданого Нижньогородське князівство та став писатися як "великий князь". Син його щонайменше до 1424 року також володів князівство, яке в тому ж році при невідомих обставинах знову відійшло до Василя І.

Під час феодальної війни у Московії в 1440-х роках між Василем ІІ Темним та Дмитром Шемякою князівство знову було ненадовго відновлене. У 1445 році Дмитро Шемяка утворив нижегородсько-суздальське князівство у якому посадив Федора та Василя Юрійовичів, внуків Василя Кирдяпи. Є припущення що князівство було відновлене казанським ханом Улуг-Мухамедом ще на початку 1445 року, до битви під Суздалем, у якій Василь Темний потрапив в полон. Проте вже в березні 1446 року його противник Дмитро Шемяка, захопивши владу в Москві, остаточно ліквідував князівство[3].

Після вбивства хана Джанібека у 1357 році у Золотій Орді почалася смута, що свідчила про початок розпаду єдиної держави. У 1357—1380 роках на золотоординському престолі перебувало понад 25 ханів.

Окремі ординські феодали зміцнювали свої володіння на територіях, що безпосередньо межують з південно-східними кордонами Нижньогородського князівства. Мірою стала споруда сторожових фортець на річках Кіша й Сура, застави в середній течії річки П'яна. У 1372 році на східному кордоні Нижньогородського князівства було засновано місто Курмиш.

Нижньогородсько-суздальські дружини періодично організовували військові походи на території Саранського ханства. Найбільший похід було організовано у 1370 році на володіння болгарського князя Хасана (Осана).

У 1367 році над річкою П'яна було розбито Булат-Теміра. До середини 1370-х років у Золотій Орді зміцнилося вплив темника Мамая, який почав посилати загони на території Нижньогородського Надволжя. У 1377 році в битві над П'яною військо князя Дмитра Костянтиновича було розбите, а Нижній Новгород спалено військами під проводом Арабшаха. Потім Борис Костянтинович розправився з мордовським військом, що вчинило осаду Нижнього Новгорода, але не взяло його.

У середньовічних джерелах повідомляється про загибель у Куликовій битві 1380 року 50 суздальських й 50 нижньогородських бояр. Однак, російський історик Антон Горський провів детальний порівняльний аналіз військового збору 1380 року з аналогічними зборами 1375 року для походу на Твер й 1386 року для походу на Новгород, за яким нижньогордсько-суздальське військо брало участь у походах 1375 й 1386 років й пропустило похід 1380 року[4].