Вербівка (Звенигородський район)

Територія сучасного села була заселена давно, про що свідчать виявлені поблизу скіфські поселення (VII—IX століть до н. е.) та кургани епохи бронзи та скіфів.

У своїй праці «Сказання про населені місцевості Київської губернії» Лаврентій Похилевич пише, що в селі проживало 1 462 осіб, була дерев'яна Георгіївська церква 5-го класу, що мала 36 десятин землі. В 1808 році вона була покрита залізом[4].

Вільшанський цукрозавод (розташований на території Вербівки), побудований 1845 році поміщиками Браницькими, вже у 1847 році переробив 15 600 центнерів цукрових буряків. На заводі працювали кріпаки і вербовані робітники з інших місць, у 1899 році налічувалося 380 чоловіків і 16 жінок. 12 січня 1919 року завод націоналізовано. За рішенням волревкому було роздано 12 тисяч пудів хліба із запасів маєтків графині Браницької. На заводі організовано ремонт сільськогосподарського реманенту. При радянській владі в жовтні 1925 року відбудований після громадянської війни — не працював 6 років; завод до 1940 року подвоїв виробництво цукру.

Після встановлення в лютому 1918 року радянської влади, першим головою сільської ради був Бальоха Филимон Ількович. У квітні цього ж року контроль над селом перейшов до Української Держави. У листопаді цього ж року в результаті антигетьманського повстання влада перейшла до Директорії УНР. Влітку 1919 року розпочався наступ денікінців, а в січні 1920 року вільшанський революційний загін окупував повіт.

У 1921 році у селі утворилася перша організація спільного обробітку землі, головою якої був Клименко Каністрат Омелькович. У 1926 році організовано 4 колгоспи, у які перейшло 18 бідняцько-середняцьких господарств, а в лютому 1930 року вони об'єднались в один — імені Леніна, головою обраний Земський Микола Степанович.

Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1923—1933 та 1946–1947 роках. Під час Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 192 жителі села[5].

Під час Другої світової війни на фронти з села пішло 350 осіб, 157 з них загинули. 208 жителів села за мужність і героїзм, проявлені під час війни, нагороджені орденами і медалями СРСР. У селі споруджено три пам'ятники та обеліск Слави воїнам, які полягли в боях радянсько-німецької війни. Під окупацією Третього Рейху село перебувало з 28 липня 1941 року до 5 лютого 1944 року.

В післявоєнні роки в селі працював колгосп «Росія», земельні угіддя якого становили 2742 га, у тому числі 1907 га орної землі. Колгосп вирощував зернові і технічні культури, займався м'ясо-молочним тваринництвом і птахівництвом. Також в колгоспі працювали млин і пилорама.

Станом на 1972 рік в селі проживало 2728 осіб. Працювала середня школа, у якій навчалось 446 учнів, будинок культури із залом на 400 місць, два клуби на 380 місць, чотири бібліотеки з фондом 20,6 тисячі книг, пологовий будинок, медамбулаторія. У 1987 році відкрито краєзнавчий музей.

У селі розташовані: СТОВ «Вербівське», правонаступник колективного сільськогосподарського підприємства, заснованого у 1921 році, ВАТ «Вільшанський цукровий завод», м'ясопереробне підприємство «Геріон», адмінбудинок, дитячий садок «Липка», Вербівський ЗЗСО І-ІІІ ступенів, сільський центр дозвілля, обеліск Слави, 10 приватних магазинів, АТС на 50 номерів, поштове відділення та відділення Ощадбанку, церква Православної церкви України.