Вербівка (Звенигородський район)
Вербі́вка — село в Україні, у Звенигородському районі Черкаської області, у складі Вільшанської селищної громади. Населення — 1 756 осіб (на 2010 рік).
село Вербівка | |||||
---|---|---|---|---|---|
| |||||
Країна | Україна | ||||
Область | Черкаська область | ||||
Район/міськрада | Звенигородський район | ||||
Громада | Вільшанська селищна громада | ||||
Рада | Вільшанська селищна рада | ||||
Облікова картка | gska2.rada.gov.ua | ||||
Основні дані | |||||
Засноване | до 1807 | ||||
Населення | 987 чоловік (на 1 січня 2021 року)[1] | ||||
Територія | 8,28 км² | ||||
Поштовий індекс | 19531 | ||||
Телефонний код | +380 4734 | ||||
Географічні дані | |||||
Географічні координати | 49°13′20″ пн. ш. 31°16′16″ сх. д. | ||||
Середня висота над рівнем моря |
150 м[2] | ||||
Водойми | річка Вільшанка | ||||
Відстань до обласного центру |
61,7 (фізична) км[3] 85 (автошляхами) км | ||||
Відстань до районного центру |
20 км | ||||
Найближча залізнична станція | Городище | ||||
Відстань до залізничної станції |
20 км | ||||
Місцева влада | |||||
Адреса ради | смт. Вільшана | ||||
Карта | |||||
Вербівка | |||||
Вербівка | |||||
Мапа | |||||
Село лежить на берегах річки Вільшанки, за 20 км від залізничної станції Городище. У селі 18 вулиць, п'ять з яких носять імена односельців, що загинули в роки німецько-радянської війни.
Назва походить від апелятиву «верба» — дерева родини вербових. Проте існує інше припущення щодо походження назви: від «вербування людей на роботу».
Історія
Територія сучасного села була заселена давно, про що свідчать виявлені поблизу скіфські поселення (VII—IX століть до н. е.) та кургани епохи бронзи та скіфів.
У своїй праці «Сказання про населені місцевості Київської губернії» Лаврентій Похилевич пише, що в селі проживало 1 462 осіб, була дерев'яна Георгіївська церква 5-го класу, що мала 36 десятин землі. В 1808 році вона була покрита залізом[4].
Вільшанський цукрозавод (розташований на території Вербівки), побудований 1845 році поміщиками Браницькими, вже у 1847 році переробив 15 600 центнерів цукрових буряків. На заводі працювали кріпаки і вербовані робітники з інших місць, у 1899 році налічувалося 380 чоловіків і 16 жінок. 12 січня 1919 року завод націоналізовано. За рішенням волревкому було роздано 12 тисяч пудів хліба із запасів маєтків графині Браницької. На заводі організовано ремонт сільськогосподарського реманенту. При радянській владі в жовтні 1925 року відбудований після громадянської війни — не працював 6 років; завод до 1940 року подвоїв виробництво цукру.
Після встановлення в лютому 1918 року радянської влади, першим головою сільської ради був Бальоха Филимон Ількович. У квітні цього ж року контроль над селом перейшов до Української Держави. У листопаді цього ж року в результаті антигетьманського повстання влада перейшла до Директорії УНР. Влітку 1919 року розпочався наступ денікінців, а в січні 1920 року вільшанський революційний загін окупував повіт.
У 1921 році у селі утворилася перша організація спільного обробітку землі, головою якої був Клименко Каністрат Омелькович. У 1926 році організовано 4 колгоспи, у які перейшло 18 бідняцько-середняцьких господарств, а в лютому 1930 року вони об'єднались в один — імені Леніна, головою обраний Земський Микола Степанович.
Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, проведеного урядом СРСР 1923—1933 та 1946–1947 роках. Під час Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 192 жителі села[5].
Під час Другої світової війни на фронти з села пішло 350 осіб, 157 з них загинули. 208 жителів села за мужність і героїзм, проявлені під час війни, нагороджені орденами і медалями СРСР. У селі споруджено три пам'ятники та обеліск Слави воїнам, які полягли в боях радянсько-німецької війни. Під окупацією Третього Рейху село перебувало з 28 липня 1941 року до 5 лютого 1944 року.
В післявоєнні роки в селі працював колгосп «Росія», земельні угіддя якого становили 2742 га, у тому числі 1907 га орної землі. Колгосп вирощував зернові і технічні культури, займався м'ясо-молочним тваринництвом і птахівництвом. Також в колгоспі працювали млин і пилорама.
Станом на 1972 рік в селі проживало 2728 осіб. Працювала середня школа, у якій навчалось 446 учнів, будинок культури із залом на 400 місць, два клуби на 380 місць, чотири бібліотеки з фондом 20,6 тисячі книг, пологовий будинок, медамбулаторія. У 1987 році відкрито краєзнавчий музей.
Сучасність
У селі розташовані: СТОВ «Вербівське», правонаступник колективного сільськогосподарського підприємства, заснованого у 1921 році, ВАТ «Вільшанський цукровий завод», м'ясопереробне підприємство «Геріон», адмінбудинок, дитячий садок «Липка», Вербівський ЗЗСО І-ІІІ ступенів, сільський центр дозвілля, обеліск Слави, 10 приватних магазинів, АТС на 50 номерів, поштове відділення та відділення Ощадбанку, церква Православної церкви України.
Село Вербівка — колисанка
дитинства нашого земля
Там пам'ять раннього світанку
У переливах солов'я
(Зоя Дика)
Уродженці
- О. А. Озірний — український поет, член НСПУ (1996), автор 4-х поетичних збірок.
Див. також
Примітки
- Сайт Городищенської районної ради
- Погода в Україні
- maps.vlasenko.net(рос.)
- рос. дореф. Похилевичъ Л. Сказанія о населенныхъ мѣстностяхъ Кіевской губерніи. — К., 1864.
- Вербівка. Геоінформаційна система місць «Голодомор 1932—1933 років в Україні». Український інститут національної пам'яті. Процитовано 18 червня 2020.
Література
- Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 000 прим.
Посилання
- Вербівка на who-is-who.com.ua[недоступне посилання з березня 2019]