Волостків

Село Волостків вперше згадується в 1462 році під назвою «Włosthków», у  1474 році під назвою «Wlostkuv». В цьому документі читаємо: «(король Казимир) Тобі шляхтичу Том…скі державцю доручаємо, щоб ти управляв в межах сусідських земель при володіннях спадкоємців Івана та Андрія, наслідників с. Стоянців …тому, що доки тримав від них села Волостків та Дмитровичі в Перемиському повіті, вартістю сто п'ятдесят марок в (в грошах 150 марок)… і коли отримав від них дозвіл на поселення в землях, які були в володінні… і звільнив середній лан у Волосткові, де сидів Пашко, таким чином знищив добре поле, а отже і чотирнадцять марок, і настільки ж завдав їм збитків». Отже, виходячи з тексту даного документа, можемо судити, що у 1474 році власниками села були Іван та Андрій з села Стоянці.

В пізніших документах зустрічаємо село під такими назвами:… «Wlostkow» — 1515 r … «Wołostkow» — 1589 r … «Wołostków» — в XIX/XX столітті.

Визвольна війна українського народу під проводом Богдана Хмельницького сколихнула селян і міщан західноукраїнських земель. Це викликало тривогу у місцевої шляхти. На засіданні сеймику у Судовій Вишні 14 вересня 1648 року (незадовго до приходу козацьких військ під Львів) відзначалося, що пожежа козацької війни наближується з дня на день і що слід очікувати селянських виступів. Так воно і сталося[1]. 1648 р. армія Богдана Хмелицького після кількох перемог стала під мурами Львова, у жовтні 1648 року, на землях Галичини почалося повстання селян проти панів. Горіли панські двори. В околиці Вишні першим повстало село Стоянці. Його селяни, разом з селянами Волосткова напали на панський двір у Волосткові, що був власністю дітей померлого Яна Коритка [2]. Сам двір спалили, а власників прогнали. До повсталих прилучилися селяни з Вовчищович та Дидятич, які разом з селяними Дмитрович напали на панський двір у Дмитровичах, який на той час був добре укріплений. Сам двір спалили, а пан врятувався втечею. Після того об'єднані селянські повстанці пішли походом на добре укріплену Вишню. Міщани-русини відкрили повстанцям брами міста і Вишня була зайнята.

Довідавшись про події в Вишні і її околицях, гетьман Богдан Хмельницький присилає до міста загін козаків на чолі з полковником Копистинським. Той, долучає селян повстанців під свою команду та озброює їх. Міщани Вишні та селяни околиці братимуть участь у дальших походах і боях Богдана Хмельницького[3].

У 1648 році союзниками Хмельницького були татари.

Доцільно тут згадати легенду про гору Вушковицю. Давним-давно там нібито було збудовано церкву. Як переповідає легенда, одного разу священник відправляв Службу Божу. Відправляв як на Великдень. Минуло скількись часу вже мала б ніч відступити, але ранок чомусь не наставав — не розвиднювалося. Тоді священник глянув у календар і дуже здивувався: виявилося, що не Великдень, а Благовіщення настало. І він почав правити, як на Благовіщення. Та в цю пору церква раптом запалася.

Легенда стверджує, що той, хто прийде на Великдень на те місце і припаде вухом (звідси очевидно і назва гори — Ушковиця, Вушковиця) до землі, той почує церковну відправу. А ще легенда застерігає: хто наважиться туди піти і буде прислухатися звуків з-під землі, то може в село не повернутися.

Припускають, що та гора рукотворна, насипана людьми[4].

На тій горі ростуть квіти, у тім числі рідкісні. Кажуть, що саме тут відбулася битва з татарами (напевне йдеться про 1695 рік, коли відбулася- оборона церкви Спаса, сусіднього міста Судова Вишня від турецько-татарських військ. Це був останній напад кочівників на наші терени — автор).

Згодом почалися розправи шляхти над селянами на теренах перемишлянської землі, у тому числі над селянами Мостищини та Вишнянщини. Ще у вересні 1649 року в Перемишлі створені суди за насильства, тобто для покарання селянських повстанців. У половині XVII віку власником Волосткова був Зиґмунд Фредро.

Зиґмунд Фредро позиває (18 лютого 1651 р.) селян Вовчищович, Дмитрович, Дидятич, Стоянець і міщан Вишні за напад на двір у Волосткові[5].В скарзі згадано понад сто імен.

У 1832—1833 роках Волостковом володіє граф Теофіл Ярунтовський, а в 1838—1854 роках Русіна, Кароліна і Сабіна Манугевич [1].

15 травня 1848 р. селяни Королівства Ґаліції та Володимирії були звільнені від панщини. Ще 16 квітня того року цісар Фердинанд І підписав відповідний патент, а 22-го було проголошено патент «про знесення всякої роботизни й інших підданчих повинностей в Галичині». Скасовано кріпацтво і у Волосткові. Як згадка про той день є гора розташована між Волостковом і Дмитровичами, яка має дивну назву — «Слава Богу». З покоління в покоління передається свідчення, що після оголошення про скасування панщини, селяни викопали там велику яму, кинули в неї серпи, ціпи та інший реманент і радісно виголосили: « Слава Богу!». Відтоді й гору так називають — Слава Богу.[2]

Відмо, що у 1859—1870 роках в селі проживало 1063 жителі, а селом керував великий землевласник Ксаверій Францішек Петрович [3]. Він ж утримував однокласну школу і виплачував вчителеві по 100 злотих на рік. Сільська рада на утримання школи давала 40 злотих в рік, а на менші видатки — 30 злотих[4].

Після Ксаверія Петровича до влади у Волосткові, у січні 1873 року приходить Микола Щур, а заступником стає Вінсент Цірог. Дорадчими в цьому ж році були Войцех Свінтальський та парох греко-католицької церкви Дем'ян Чайковський[5]. На сьогоднішній день (станом на 2019 рік — автор), на сільському кладовищі збережена могила отця Дем'яна Чайковського, де він похований разом з сином Теофілом, який був вчителем в Волосткові, та помер у досить молодому віці (24 роки).

Відомо що 1894 року головою села був Михайло Яремчук, а до сільської ради входили: Петро Дмитрів, Василь Клок, Войцех Свінтальський, Ілько Мартинець, Вінсент і Ян Ціроги[1].

В Шематизмі Королівства Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським під 1895 роком вказано, що власником великого двору та членом сільської ради є Юлій Уленецький[3].

В « Газеті Львівській» («Gazecie Lwowskiej») у 1898 році згадується, що власником Волосткова є Олексій і Анна Вишневські. Відомо, що Олексій Вишневський керував селом і у 1902 році[4].

З історії села знаємо, що у 1507 р. в селі вже існувала парафіяльна церква[5]. Попередня, дерев'яна будівля, згадана в інвентарі 1824 р. як стара, згоріла у 1902 р. У 1906 р. на її місці завершилося спорудження мурованої, хрещатої в плані одноверхої споруди, увінчаної на восьмибічному барабані середхрестя грушастою банею[6]. Посв'ятили храм в неділю після свята Чесного Хреста. У 1946 році церкву закрили і віряни змушені були ходити до церкви в село Дидятичі, де відправляв о. Михайло Побурчак та о. Юрій Головкоо. Після них правив о. Микола Малетич, а згодом і о. Іван Малетич. За свідченнями жителів о. Іван Малетич швидко пішов з життя і на його місце прибув о. Іван Дмитрів.

Згодом, у 1990 році церкву села Волостків було знову відчинено для парафіян. В селі утворилося дві конфесії — Українська Автокефальна Православна церква та Греко-Католицька, які мирно співіснують до сьогоднішнього дня.

В 1928 році, на підставі знайдених документів відомо, що в селі діяло Товариство землеробів, або ж «Kółko Rolnicze» Малопольського Товариства Землеробського.

Станом на 25 травня 1929 року його склад був таким: голова — Блажей Сич, заступник голови — Микола Шмігель, секретар Михайло Свінтальський, члени: Михайло Гурняк, Казимир Канак, В. Шмігель, Ян, Михайло та Станіслав Гривняки, Антон Федечко, Антон Скибінський, Микола Шмігель, Петро Токар і інші. 16.01.1935 року склад очільної комісії було переобрано і його очолив Михайло Свінтальський, заступником став Петро Токар, секретарем — Михайло Хробак, члени: Степан Гривняк, Йосип Малавський, Густав Рупп, Войцех Цірог.

На фото:1. Перша сторінка Типового статуту «Kółek Rolniczych». Рік 1928. 2. Печатка «Kółka Rolniczego». Рік  1930.

29 червня 1930 року, у Волосткові відбулося відкриття відділу «Добровільної Пожежної Команди» («Ochotniczej Straży Pożarnej») і засновниками були: Густав Рупп, Михайло Свінтальський, Войцех Гривняк, Шмігель Вавринець, Войцех Цірог.

У  1935 році  правління Команди було у  такому складі: голова — Густав Рупп, керівник — Адам Янсон (спеціальність — коваль), заступник керівника — Ян Вовк (вчитель), секретар — Антон Гірняк, скарбник — Микола Шмігель, господар — Ян Гірняк. Членами Добровільної Пожежної Команди були: Микола Хробак, Ян Гірняк, Стефан Гривняк, Войцех Гривняк, Антон  Малавський, Юзеф Спекуляк, Антон Свінтальський.  Приміщення  Команди було у Польському Народному Домі в Волосткові.

Згодом, 26 квітня 1932 року, в Mостиськах був зареєстрований відділ «Товариства Стрілецького Зв'язку» в Волосткові, а головою став Фредерік Рупп. У виданні «Селянин» за 1937 року про село є така згадка: «…власником села є Густав Рупп. Волостків лежить в Мостиському повіті. Загальний простір власності  складає 83 га. У руках власника від 1912 року змішане населення поляків і українців. Невелика садиба і господарські  будівлі, муровані під черепицею в достатній кількості. Під час світової війни власник зазнав великих втрат. Забрано інвентарі, знищено 9 будівель. Під час самої війни згоріли дві господарські будівлі. Вирощується рослинно-зернова продукція. Вирощування коней. 

Волостків отримує по 800 злотих щороку. Власник є головою Народного Дому, Малопольського товариства Землеробського, Добровільної пожежної команди, депутатом  громади, головою сільської ради і Повітової Ради, Членом Зв'язку  Землян. За його ініціативою виник Народний Дім».

В 1868 році у Львові виникло Товариство «Просвіта», як противага антиукраїнським течіям у культурному житті: колонізаторській, підтримуваній цісарською владою — з одного боку, і москвофільській, — з другого. У Волосткові українці мали свій дім «Просвіти», який було відкрито 1913 року, однак через Першу світову війну діяльність була призупинена, а відновлена лише в 1922—1924 роках[1].

Сільські читальні «Просвіти» не діяли абияк, а мали чітко окреслені завдання. Про їх виконання вони звітували перед філією, до якої належали. Відтак звіти надходили до матірної організації. Такі звідомлення робились у формі стандартної анкети, куди вносили відомості про кількість членів, провід, дохід і видатки, бібліотеку, різні культурні заходи, плани тощо. Окрім цього, читальні проходили ще й люстрації. Звідти відомо (у звідомленні за 1935—1936 рр.), що кількість читачів у Волосткові: 69; 75 (1937), кількість книг: 119 книжок (1936); 169 (на початку 1937 року); 172 (в кінці року).

В 1937 році правління української читальні «Просвіти» Волосткова  було  в наступному складі: керівник — Степан Савка,  34 роки, секретар — Михайло Гаргай, 38 років.  Членами були: Андрій Букартик, Михайло Букартик, Павло Букартик, Василь Бущак, Петро Цірог, Антон Дмитрів, Іван Головацький, Андрій Садловський, Антон Савка, Степан Трусь, Теодор Ващишин.

У 1937 р. читальня передплачували «Наш прапор» і «Комар»; отримували безоплатно «Голос»  і «Самоосвітник» .

Під час Другої світової війни культурне життя не зупинялося, діяла Українська Народна Школа.[4]

1943 р. Штамп школи у Волосткові

У лютому 1943 року через Волостків проходив відділ радянських  партизанів  під командуванням Михайла Івановича Наумова (M. Наумов (1908/74) командир рейдового партизанського з'єднання, генерал-майор, ішов зі своїм відділом з Волині в Карпати, через Мостиська, Хоросницю і далі через Стоянці  і Волостків).

В одному з  будинків Волосткова  був убитий керівник та поліцейські, які приїхали з поста, що знаходився в Дидятичах. Убиті поліцейські  були похоронені біля церкви в Судовій Вишні, а потім, мабуть, останки були перенесені.

Перед приходом Червоної Армії на Мостиську землю на вулицях і будинках в Мостиськах, Судовій Вишні та деяких селах майоріли біло-червоні прапори, а люди з біло-червоними пов'язками поводились рішуче. Їх жертвами ставали навіть духовні особи. 28 липня 1944 р, польська лоївка з с. Закостілля замордували трьох священників: о. Миколу Мацюка з парохії с. Волостків, о. Володимира Ридоша з парохії с. Вовчищовичі і богослова Петра Саноцького, доктора теології, філології та церковного права, який походив з Сокальщини. Всіх трьох затримали бандити на дорозі, недалеко с. Стоянці і завернули їх до Твіржі, де у закиненій лікарняній пральні катували. Бандою керував поляк Фусик з Твіржі. Через деякий час священників пов'язаних колючим дротом покидали на віз і повезли до Закостілля, де їх закатували на смерть. Лише влітку 1994 р., завдяки пошукам та розкопкам вчителя Мирослава Клюфаса, кістки священників-мучеників віднайдено на пасовищі в Закостіллі. Їх перепоховно до рідних місцевостей.[1]

Домовину з останками о. М. Мацюка сестра Анастазія перевезла й похоронила в селі Зубкові коло Сокаля, а домовину з останками о. В. Ридоша його сестра Степанія перевезла до Добромиля й там похоронила.

Похоронну відправу відслужено в церкві у Волосткові, але хоронено тільки двох священиків. У похованні брали участь сестри о. М. Мацюка Анастазія та о. В. Ридоша Степанія. Що сталося з останками д-ра П. Саноцького, з'ясувалося трохи пізніше. Знайдено кістки третьої особи бандитського нападу, але тільки з нижньою частиною черепа. Тоді якась жінка пригадала собі, як один хлопець, поляк, розповідав, що на місці захоронення священиків він вирив золотий зуб. Можливо, з верхньої частини черепа третьої жертви, яку десь викинув.

Д-р П. Саноцький був сиротою й жив самотньо. Його добре знали й шанували односельці з Тартакова. Був прекрасною людиною, справжнім українським патріотом. Там, у Тартакові, селяни вже пізніше перепоховали його останки. Поминальну Літургію служили в місцевій церкві три священики в присутності депутата Верховної Ради України Ярослава Кендзьора. [2]

На терені Галичини вже в 1942 р. розрослись бойові групи ОУН в Українську Народну Самооборону, УНС. Назва стала популярною і хоч, з моменту створення УПА, УНС влилась в її рамки, та вживання назви УНС залишилась аж до кінця 1943 р. Відомі імена членів ОУН з с. Волостків, це Баб'як Михайло, Бутрак Володимир, який діяв під псевдонімом «Антивуша» і «Чубрак», Гірняк Володимир, Демський Михайло, Олянин Антон, Фединський Іван, Стефура Михайло, Канак Володимир, Клек Іван.

З 17 вересня 1939 р. для населення західних областей, які до цього часу перебували у складі Польщі, наступила нова доба — встановлення в містах і селах радянської влади і поширення її економічної політики на регіон. Почався процес змін фундаментальних основ економічної політики — перехід від приватної власності на засоби виробництва, зокрема і на землю, до суспільної (соціалістичної), утверджувалися нові органи влади. Надважливу роль у системі змін було відведено аграрній реформі. Не винятком стало і село Волостків де 1945 року було утворено колгосп, першим головою якого став Клюфас Іван.

У 1940 році на території села була побудована лікарня. Відомо, що 1945 року в село прибув лікар Головащенко Іван Митрофанович з сім'єю. Ще до кінця ХХ століття в цій лікарні лікували хворих на туберкульоз.

Починаючи з 1945 р., відразу після закінчення війни, до Волосткова польські та радянські органи влади примусово переселяли українські родини з Закерзоння, зокрема зі Стібенця, але також і з Лемківщини.

10 лютого 1946 р. в селі проводилися перші повоєнні вибори до Верховної Ради СРСР. Під час виборів були численні порушення з боку влади, дільничого міліціонера Щасливого та червоноармійців, а саме: примус до голосування, погрози і катування. 18 лютого 1946 р. небайдужими селянами було складено «Протокол у справі більшовицького терору», адресований за всією видимістю до Служби Безпеки ОУН (б)[5]

В 1953 році було побудовано нове приміщення школи.

26 квітня 1986 року — саме в цей день сталася найбільша трагедія не тільки України, а й усього людства — вибух на Чорнобильській АЕС. Кількість людей, що брали участь в гасінні пожежі на ЧАЕС, становила 240 тис. Серед них були і Волостківчани — Гутман Іван Миколайович, Мартинець Володимир Степанович та Тхір Володимир Дмитрович. Усі вони отримали високі дози радіації.

У 1991 році в селі було побудовано ряд капличок, на подвір'ях родин Плахтини М, Грицеляк І.,Чериби Р., коло Будинку Культури.

Село газифіковане 9 квітня 2009 року. Першою в селі запалила газ сім'я Чериби Романа. На урочистості до Волосткова прибуло багато гостей з району. Освячення ГРП проводили о. Іван та о. Олег з Волосткова, а також о. Степан з с. Стоянці. Неабияку заслугу у газифікації села має чинний сільський голова Іван Будзин.

Газовий комітет села очолював Грицеляк Іван Петрович, а членами були: Бущак Віра Михайлівна та Лещишин Володимир.

Судововишнянська ОТГ офіційно була cтворена у вересні 2016 року відповідно до Закону України «Про добровільне об'єднання територіальних громад» до якої ввійшло і с. Волостків (468 чол). Старостою став Будзин І. М.

[1] Мартин Б. Мостиська і Мостищина.- Мостиська, 2009.- С.199.

[2]Козак М. Список священиків, які були вбиті, закатовані або померли з голоду в сибірських таборах [Режим доступу]:  

http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/represiie-proti …"– Дата звернення:20.02.2019.

[1]Зілінський В. В борні за Україну (Мостищина).-Дрогобич, Відродження.-2006.-С.134 .

[1] Przewodnik statystyczno — topograficzny — Skorowidz miejscowości … 1872 r.- Dok. 11.07.1894 r.

[2] Przewodnik statystyczno — topograficzny — Skorowidz miejscowości … 1872 r.-  Dok.21.07.1887 r.

[3]Szematyzm Królestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkiem Księstwem Krakowskiem.-1895 r.

[4] Gazeta Lwowska.- 18.11. 1898 r.- № 237

[5] Центральний державний історичний архів України у Львові.- Ф. 146. Галицьке намісництво.- О. 20.- справа № 1296.

[6] «Діло». — Львів, 1902.- № 122.

[1] Skorowidz wszystkich miejscowości położonych w Królestwie Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem rok 1855

[2] Саган І. Т. Краєзавчі оповіді. — Мостиська,1995.- С.39-40

[3]Przewodnik statystyczno topograficzny i skorowidz obejmujący wszystkie miejscowości z przysiółkami w Królestwie Galicyi W.X. Krakowskiem i X. Bukowinie, według najświeższych skazówek urzędowych.- 1872. -Dok.05.02.1874 r

[4] Przewodnik statystyczno — topograficzny — Skorowidz miejscowości … 1872 r. — Dok. 26.11.1872 r.

[5] Przewodnik statystyczno — topograficzny — Skorowidz miejscowości … 1872 r. -Dok. 14.01.1873 r.

[1] Судова Вишня. «Історії міст і сіл Української РСР» [Режим доступу]: http://mistaua.com. — Дата звернення:20.02.2019.

[2] Дмитрасевич Т. Благословляю вишенські стежини…Том.1.-Судова Вишня-Львів, 2016.-С.123.

[3] Мартин Б. Мостиська і Мостищина.- Мостиська, 2009.- С.52.

[4] Саган І. Т. Краєзавчі оповіді. — Мостиська,1995.- С.39-40

[5] Жерела до історії України-Руси / Видано під редакцією Михайла Грушевського. — Т. 5. — Львів, 1898. — С.149.

• Варнава (Волатковський) (1660 або 1672 р.- 8 жовтня 1730 р.) український релігійний діяч доби Гетьманщини.